Право на істину - Романчук Олег Константинович. Страница 21

І тоді ЦЕ СТАЛОСЯ… Звідти, де щойно сиротів молодик, крізь заґратовану шибу заглядало обличчя молодої жінки. У відблисках холодного місячного свічення, яке із зусиллям пробивалося крізь сиву пелену, обличчя це дробилося, немов відбиваючись у гранях кристала.

Скільки часу тривала ця фантастична ява, я не завважив, бо видіння раптом почало розпливатися і поступово розчинилось у пітьмі. В залі знову посвітлішало. Ріжок місяця ніби підглядав за мною. Сам того не бажаючи, він освітив мавчин рушник, і… він ожив! Здавалося, все було те саме: той же хрещатий візерунок, ті ж квіти, трава, на якій щойно лежало опале листя, але… ТАМ було життя. У невідоме, у таїну, у далекі ізвори і лісові нетрі кликав і манив чарівний плай.

Перш ніж ступити на нього, я довго в нерішучості вибирав, куди поставити ногу — вся стежина була всіяна квітами. Нахилившись, зірвав кілька білих квіточок, навіщось поклав невеличкий букетик до кишені, відтак ступив на рушник, назустріч легенді, назустріч вічній феєрії.

Нагледівши під високою реліктовою сосною зручне місце для криївки, я зупинився і став напружено вдивлятись, що діється попереду. Кроків за десять моїм очам відкрилась полонина, осяяна блідим тремтливим холодним місячним сяйвом. Там, серед низеньких кущиків ялівцю, у густій високій траві, на пеньку сиділо химерне створіння з борідкою і ріжками, яке щосили дмухало у вербову сопілку, лупало маленькими очицями-жаринками, що світлячками миготіли в напівтемряві. Поруч смішно підскакував на одній ніжці оброслий шерстю-мохом, в сухому торішньому листі, з сучками на тілі маленький бородатий дідок. Перший, напевно, був не хто інший, як Щезник, а завзятий танцюрист — Лісовик. Трохи далі, як я встиг помітити, за всією цією чудасією спостерігав опецькуватий черевань, на вигляд смішний і добродушний. Він тряс своєю довгою бородою у такт музиці, притримуючи обома руками крисаню. Округлі від задоволення очі, здавалося, ось-ось викотяться з очниць. Не інакше, як Чугайстер — усіх чудес невигаданий майстер.

Взявшись за руки, водили танок мавки. Лісові красуні з’явилися несподівано, немов виросли з-під землі. Довговолосі, уквітчані вінками, у прекрасних строях — напівпрозорих серпанках, зітканих з туману і місячного сяйва, — вони наповнювали життям нічний ліс і робили це так вправно, щоб не розбудити інших лісових мешканців, які завзято трудилися протягом дня. Захватне видовисько…

Скільки часу тривала ця феєрія, я не знаю. Час немовби зупинився. І лише коли небо засіріло, Чугайстер цитьнув на своїх підданців і щось швидко-швидко залопотів. З легеньким вереском мавки кинулися врозтіч, але невдовзі повернулися, тримаючи в руках чималий шмат білого полотна. Розстеливши його на землі, вони наготувалися до роботи.

І ось перший, за ним другий, третій сонячні промінчики торкнулися землі, полотна, опинилися в ніжних пальчиках лісових фей, а серед них — Зоряна!.. Затанцювали в їхніх вправних руках нитки-промені. Стібок, ще стібок — і оживає полонина. Оживають на ній квіти, на їхніх ніжних пелюстках з’являються краплини вранішньої роси, то тут, то там зеленим вогнем спалахує травичка. Таки мали рацію косівські діди, твердячи, що всі мавки — знамениті вишивальниці.

Замок далеко позаду. Під даленіючим лісом можна розрізнити шпичастий дах турбази. Але я туди не поспішаю. Мені нетерпеливиться побачити Зоряну, мою оцивілізовану мавку.

Ось і те місце, де починається стежина до хатини лісника. Я прискорюю кроки. Позираю на годинник. Незабаром десята.

Що сталося зі мною? Як я опинився на ТІЙ полонині?.. Поки трапив на дорогу, відтак повернув до замку, щоб розшукати дідо Юру, добряче наблукався. Сторож кудись запропастився, хоч я його шукав. Отож так і не зміг ще раз оглянути Любавин рушник після дивовижної пригоди. Був понеділок, і при вході до замку на головних воротах висіла табличка, на якій було написано, що сьогодні тут вихідний день.

Не гаючи часу, я заспішив до Зоряни, певний, що розгадка цієї історії блукає біля неї, поблизу лісової хатинки. Але що це? Куди подівся будинок лісника? Ні, я не помилився. Ще вчора саме на цій полонині стояло модерне бунгало. Щодуху біжу на те місце, звідкіля спостерігав, як вишиває Зоряна. Ось мій слід — те місце, де мало не оступився, перестрибуючи потічок.

Гірський струмок нікуди не щез. Я дивлюся на воду, і мені здається, що вона насмішкувато дзюркоче: “Ви-ши-ва-ю…”

Щось примушує підвести голову. Очима шукаю між знайомих уже обрисів гір безлісу кичеру. Але що за мана? Куди поділася облисіла вершина? Натомість жовта паляниця сонця освітлює уквітчану прекрасним килимом гору, яка соромливо міниться в легенькому мареві ранкового туману, немовби ніяковіючи перед навколишнім світом за неждану обнову. А пухнастий килим, уквітчаний буйноцвіттям барв і відтінків, здається, дихає.

Я дивлюся на гору і раптом помічаю в цьому зеленому килимі той самий хрещатий візерунок, що і на рушнику Любави. ТОЙ САМИЙ ВІЗЕРУНОК…

“Тут є таке тверде правило… Підвівся зранку, вмився, опорядив себе — і одразу ж упорядковуй свою планету”, — так вчора Зоряна цитувала Маленького Принца…

“Вона ставила квіти у вазу”, — кажу собі вголос.

Квіти… Звідки квіти?.. Квіти були на підвіконні… На підвіконні лежала невикінчена скатертина… СТІЙ! Вона — Зоряна — зірвала УЖЕ ВИШИТІ квіти! Квіти, вишиті сонячними променями…

Як я міг про це забути? “Всі мавки напрочуд файні вишивальниці”, — казали косівські діди.

У легенді мовилося, що Любава вишила судженому золотими променями сорочку, яка цвіла живим квітом, що ніколи не в’янув. В такий же спосіб вишила і диво-рушник.

А мені ненароком вдалося підгледіти, як мавки вишивали обрус-полонину сонячними променями, одягали гори в прекрасні літні строї.

І мені на гадку несподівано спала звідкілясь почерпнута інформація: “На основі закону взаємозв’язку маси та енергії доведено, що електромагнітне поле — це якісно своєрідний тип матерії, котрий здатний перетворюватись на речовину”. А світло — це ж і є потік електромагнітного випромінювання!

Виходить, Зоряна одягла кичеру в нове вбрання?.. Хто вона, Зоряна?..

УЇК-ЕНД

Ф ранц Дреггер, шеф політичного комісаріату:

— Затямте, Брукгарт, справа надзвичайно серйозна, можна сказати, державної ваги. Ні сядь ні впадь зникло шестеро найповажніших громадян нашого Леопшіца. Серед тих, хто нагло щез, не полишивши жодних слідів, голова суду Берінгер, урядовий радник Зоммер, адвокат Мальке, лікар Грот, бургомістр Фрайтаг і, нарешті, сам Ульріх Закс! Ви розумієте? Сенатор з питань внутрішніх справ особисто контролює хід розслідування. Це він наказав кримінальній поліції передати матеріали попереднього слідства нам — відомству по охороні конституції. Сподіваюся, це вам про щось говорить. Пам’ятайте і про те, що зниклий власник концерну “Вальтер унд Закс” був особистим другом сенатора… Так. Він сьогодні уже тричі телефонував мені. Повинен зауважити: з ним жарти погані. Словом, робота, робота і ще раз робота, оберкомісаре Брукгарт.

Але ближче до діла. Що нам відомо? Відверто кажучи, небагато. Все, чого бракує, вам і слід встановити. Так ось. Минулої суботи, близько дев’ятої ранку, Ульріх Закс поїхав на своєму “мерседесі” на уїк-енд. Принаймні так сказав дружині. Поїхав і не повернувся. Ні він, ні його друзі. Ось так.

Яка спеціалізація концерну? Найрізноманітніша. Від дитячих радіокерованих іграшок до оптичних лазерних систем протисупутникової оборони. Так би мовити, багатопрофільне виробництво… Ні, я не думаю, що за ним полювали агенти іноземних розвідок, хоча, підозрюю, гер сенатор більш ніж переконаний у зворотному.

Чи належав до якоїсь партії? Так. До християнських демократів. Тривалий час навіть очолював місцеву фракцію. Чому кажу в минулому часі? Бачите, Брукгарт, Ульріх Закс один з тих, хто народився на початку двадцятих. І над ним, так би мовити, тяжіють гріхи тих, хто давно був покараний. Він, як і багато хто з наших співвітчизників, був членом націонал-соціалістської німецької робітничої партії, а дехто з цих бісових пацифістів і усяких там “зелених”, не кажучи вже про червоних, час од часу починає волати про нацистське минуле таких поважаних бізнесменів, як Ульріх Закс.