Не вурдалаки - Талан Светлана. Страница 15

За півгодини ми вже йдемо з Валею під ручку по алеях парку. Дійсно, тут так гарно! Каштанове та кленове листя подекуди падало на тротуари й котилося за легеньким вітерцем, потрапляючи перехожим під ноги. Старі дерева розкинули свої лапи-гілки суцільною парасолькою над алеями. Людей, які вирішили насолодитися цією гарною осінньою дниною, було чимало.

– Пішли тією алеєю, – нашіптує Валя. – Там хлопці у військовій формі.

– Якось незручно, – кажу я і повертаю за нею, бо подруга міцно тримає мене під руку.

Три молодих чоловіка у формі обертаються і дивляться на нас, а в мене одразу підкосилися ноги від такої надмірної уваги.

– Добридень, дівчата, – говорить один з них та посміхається щирою білозубою посмішкою.

У мене язик до піднебіння прилип, а Валя не розгубилася.

– Скоріше, доброго вечора, – подруга кокетливо посміхається та зупиняється біля хлопців.

Слово за слово – і ми познайомилися. Виявилося, що хлопці проходять службу у військовій частині міста. Я весь час мовчала, і двоє молодих людей, не проявивши до мене ніякого інтересу, кудись хутко зникли. З нами залишився молодший лейтенант, якого звали Василем. Я одразу помітила, що Валі він дуже сподобався. Здавалося, що й він не залишився байдужим до моєї подруги. Ми підійшли до танцювального майданчика, але танці ще не розпочалися. Якийсь чоловік без однієї ноги сидів на лавці та грав на баяні. Біля нього вже зібралася юрба молодих людей. Вони утворили коло та вискакували в нього, співаючи частівки та хвацько пританцьовуючи. Ми приєдналися до них. Василь потягнув Валю в коло, запрошуючи її до танцю.

Валя не полізла за словом до кишені. Вийшовши в центр кола, почала пританцьовувати та співати:

Натанцювавшись досхочу, ми пішли на танцювальний майданчик, де вже грала музика. Валя весь вечір кружляла у вальсі з Василем, а я стояла сама. Мене ніхто не запрошував на танець, і я шкодувала, що нема з нами Петруся. Трохи пізніше включили іншу музику, і я з великим задоволенням танцювала фокстрот.

Василь хотів нас провести додому, але Валя заперечила і домовилася з ним про зустріч наступної суботи на цьому ж місці.

…жовтня 1955 р

– І хто тобі винен у тому, що ти не дозволила Васі тебе провести? – запитала я подругу після того, як ми третю суботу поспіль повернулися самі додому.

Василь не приходив на побачення, а Валя ходила сама не своя.

– Звідки я знала, що так вийде?! – говорить вона в розпачі. – Я думала, що слово офіцера міцне, як броня.

– Можливо, він не зміг прийти, – намагаюся її заспокоїти. – Він на службі.

– Три тижні? – Валя ледь не плаче. – Міг би прийти до інституту, знайти мене. Я ж казала йому, де навчаюся!

– Не переймайся, Валечко. Ти ще знайдеш собі іншого гарного хлопця.

– Я не хочу іншого! Ніякого хлопця мені не потрібно! Я все життя бачила себе дружиною військового. Розумієш це чи ні?!

– Почнемо з того, що він тобі не пропонував стати його дружиною. До того ж, ти його зовсім не знаєш!

– Серцем, розумієш, серцем відчула, що це саме та людина, яка мені потрібна!

– А хіба так буває? Після першого побачення зрозуміти, що це твоя половинка? Маячня!

– Тобі легко говорити! Ось закохаєшся з першого погляду, тоді будеш знати! – говорить вона в розпачі та знову починає невтішно плакати.

Я заспокоюю подругу, як тільки можу, а сама думаю, що після однієї зустрічі я би так не побивалася. Якщо справді кохання приносить такі душевні страждання, то навіщо воно мені?

…листопада 1955 р

Ми не пішли до парку в надії зустріти там Василя. Валя потягла мене на танці до інституту. Трохи відлягло від серця, бо я вирішила, що подруга заспокоїлася. Спочатку всі студенти заспівали наш гімн:

А потім поставили грампластинку з вальсом-бостоном, і незабаром всі турботи відійшли на другий план. Поруч був Петрусь, і було гамірно та дуже весело. Я кружляла і кружляла з ним у вальсі та відчувала себе легенькою пташкою у небі.

– У тебе жилка на шиї пульсує, – сказав Петя.

– Де саме? – засміялася я, не зупиняючись.

– Ось тут, – сказав він і нахилився до моєї шиї, щоб показати де.

Одразу ж по радіо оголосили:

– Хлопець, що танцює з дівчиною у блакитному платті, не виламуйся!

Я зачервонілася і відсахнулася від Петрика.

– Це нам! – зашепотіла я.

– І як вони все бачать?!

Я вирішила трохи перепочити, а з радіо знову прозвучало попередження:

– Хлопець, що танцює з дівчиною у білому платті у червону квіточку, не викаблучуйся, веди себе пристойно!

– Це вже точно не нам! – сказав Петрусь, і ми розсміялися.

Підійшла Валя, і я відіслала їх танцювати. Здається, вона дійсно трохи заспокоїлася. Та чи надовго?

…грудня 1955 р

У нашій групі навчався (кажу навчався, бо вже не навчається) один хлопець єврей. Сєвка Штільман був із бідної багатодітної родини. Батька у нього не було, а матері було важко підіймати усіх дітей на ноги. Частенько Сєвці доводилося брати якусь копійчину у борг, щоб хоча б щось купити з їжі у буфеті. Взагалі ж він був дуже розумним та начитаним. Якщо нам було щось незрозуміло, то він охоче допомагав у навчанні. Але коли він приходив до нас, то ми з Валею просили його заспівати. Сєвка мав напрочуд гарний голос.

– Заспівай, Сєвочко, – казала я. – Тоді дам у борг.

Добрий, милий Сєвочка йшов на все, аби лишень якось закінчити інститут та не померти з голоду, бо мав нелюдську жагу до навчання. Особливо ми з Валею любили, коли він співав:

Так задушевно співав, що аж до кісток проймало, а на очі сльози наверталися.

Незадовго до Нового року нас зібрала декан факультету, оголосивши, що до інституту приїжджає заступник міністра освіти. Після усіх настанов про те, що всі повинні бути акуратно та пристойно вдягнуті, хлопці підстрижені та поголені, декан дала останню настанову:

– Не плескайте язиками. Слідкуйте за своєю мовою та не базікайте зайвого.

Сєвка Штільман або не почув останні слова декана, або їх проігнорував. Замміністра довго і палко говорив про те, що нам належить піднімати культуру села, нести до нього слово науки. Також він сказав, що комусь потрібно буде працювати у школах, а декому доведеться викладати у дитячих будинках, де, до речі, дітям зараз скрутно живеться, незважаючи на те, що держава робить для них все можливе. Тоді Сєвка підняв руку і сказав:

– Можна задати питання?

– Звичайно, юначе, – відповів замміністра, а в залі всі притихли так, що стало чути, як у вікно б’ється та дзижчить муха.

– Мене цікавить таке питання: чому ви, міністри, отримуєте гарну зарплатню і не поділитеся нею з дитячими будинками, де дітям-сиротам так скрутно живеться?

Наш куратор щось почала жестикулювати Сєвці, але вже було запізно. Заступник міністра почервонів до самої маківки, потім відкашлявся та сказав: