Не вурдалаки - Талан Светлана. Страница 16

– Ваше питання, юначе, некоректне. На цьому наша зустріч закінчена. На все добре.

Наступного дна весь інститут тільки й мав розмови про вихватку Сєвки. Вдень ніхто його не бачив, а ввечері він прийшов до нас. Хлопця було не впізнати. Він якось осунувся, спав з лиця, а в очах неприхований смуток.

– Ось прийшов попрощатися, – сказав він невесело.

– Як попрощатися?! – запитали ми в один голос.

– Визвали мене в деканат і вручили путівку на будівництво в Сибір. Така виявилася ціна мого питання.

– А як же навчання? – запитала я, знаючи, які надії покладала на нього мати як на старшого сина.

– Доведеться забути про навчання, – вимушено посміхнувся Сєвка.

Я подивилася в його сумні очі.

– Ти сам поїдеш?

– Та ні. З четвертого курсу Шкунченко теж мав необережність задати міністрові питання. Тож я не один, нас двоє таких.

– Мені дуже шкода, – сказала я і додала, щоб хоч якось розвіяти смуток: – А хто ж нам тепер пісень співати буде?

– Вже точно не я, – зітхнув він і попрощався.

…березня 1956 р

Сьогодні, напередодні Міжнародного жіночого дня, я подарувала Валі фотоальбом. Подруга мене порадувала новеньким намистом синього кольору. До всіх свят ми намагалися купити одна одній подарунок такий, який неодмінно стане у нагоді. У мене не було намиста, тож подруга купила мені його на свої заощадження.

– Яке ж воно гарне! – сказала я, приміряючи намисто. – Воно так буде пасувати до моєї блакитної літньої сукні з «крильцями»!

– Носи на здоров’я, – відповіла Валя, розглядаючи мій подарунок. – Дякую тобі. Закінчимо навчання, розлетимося в різні боки, пам’ять про студентські роки залишиться на світлинах цього альбому. Ми ж будемо спілкуватися й надалі? – запитала вона, обнявши мене за плечі.

– Звичайно! Чи я зможу тебе коли забути? До того ж, наші батьки живуть поруч. На літніх канікулах будемо зустрічатися в селі.

– Як подумаю, що доведеться кудись їхати, облаштовуватися, розпочинати нове, самостійне життя, то одразу стає трішки лячно, – зізналася Валя. – І хочеться, щоб такий час настав скоріше, і страшно, і сумно.

– І не зарплатня буде головним у нашому житті. Що гроші? Головне – це робота на користь Батьківщини. Чи не так? – із запалом мовила я, подивившись на подругу.

– Звичайно! Чи за грошима поїдемо кудись у віддалене село? Треба нести світло науки в кожне село, в кожний хутір! Населення повинно бути грамотним, освіченим.

Ми ще довго мріяли про прекрасне майбутнє, а я все уявляла себе такою схожою на красуню Надію Іванівну. Моя уява малювала картинку: я, поцокуючи підборами туфельок, у білій блузці та темній строгій спідниці заходжу до класу. Там мене зустрічають десятки допитливих дитячих очей. Моє волосся чисто вимите, блискуче та вкладене косою навколо голови. Дівчатка дивляться на мене з неприхованим захопленням. Можливо, саме в такий час котрась із них захоче стати вчителем…

…травня 1956 р

– Сьогодні йдемо на танці в парк, – заявляє Валя голосом, який не приймає заперечень. – Ми ж не можемо пропустити таку важливу подію?!

– Знову будеш танцювати з одним, а очима нишпорити по боках, виглядаючи Васю?

– Звичайно!

– Можливо, у нього вже є інша дівчина? – запитую і одразу ж шкодую, що зробила подрузі боляче.

– А я не вірю! Ось не вірю, що в нього хтось є, і баста!

– Скільки вже хлопців клеїлося до тебе за цей час?

– Мені ніхто, окрім Васі, не потрібен. Я відчуваю, розумієш, серцем відчуваю, що він теж бажає нашої зустрічі.

Я промовчала. Якщо цей Вася дуже хотів би побачити Валю, то прийшов би до інституту та зачекав, доки будуть виходити студенти. Але він не приходив, то, напевне, непотрібна йому Валя. Втім, нехай чекає. Можливо, і справдяться її сподівання…

…травня 1956 р

Минулої суботи Валя знову так і не зустріла Василя. Додому вона прийшла сумною. Я, як могла, її втішала.

– Тобі треба познайомитися з іншим хлопцем, – порадила я. – Вийде з ним щось чи ні – не важливо. Головне, щоб ваші зустрічі дали змогу забути Василя.

– Забути я його не зможу, – зітхає подруга. – А розрадитися? Можливо.

Трохи поміркувавши, Валя говорить:

– Можливо, у твоїх словах є якийсь сенс. Сьогодні свято Перемоги, тож буде багато людей. Прийму твою пораду і спробую з кимось познайомитися. Який хлопець підійде до мене першим, з тим і буду зустрічатися.

– А зможеш? – запитую та посміхаюся.

– Зможу!

– Дивись, ловлю на слові! – присварила я її пальцем.

…Увечері причепурилися, вийшли на вулицю. Легенький теплий весняний вітер по-дружньому потріпав по щоках та полетів собі далі. Повітря чисте, аж прозоре. Воно пахне чи то весною, чи цвітом яблунь та перших весняних квітів. Стояла тепла, мало не літня погода. По вулицях ходять усміхнені люди, вітаючи знайомих та чужих людей зі святом. У руках у них прапорці, квіти та повітряні кульки. З гучномовців лунають пісні – на вулицях справжнє свято.

У парку людей сила-силенна! Ходять парами та цілими компаніями, сім’ями, дітвора галасує. То в одному, то в іншому місці чути голос гармоній. Біля танцмайданчика грає духовий оркестр. Поруч зібрався натовп людей. Серед них є військові, тож Валя пасе очима.

– Зі святом, дівчата! – каже хтось позаду нас.

Ми повертаємося і бачимо Петруся. З ним незнайомий високий худорлявий хлопець.

– Познайомтеся, це мій товариш, – каже Петрусь, не давши нам розтулити рота.

– Роман, – каже незнайомець і простягає мені руку.

Я піднімаю очі і зустрічаюся з ним поглядом. Чистий до прозорого погляд, який випромінює теплоту та доброту, як від кинутого у воду каменя. Відкрите, трохи вилицювате обличчя. Щира гарна посмішка.

– Марія, – потискую його теплу руку, але вже не чую свого голосу, бо у вухах щось шумить.

Продовжую дивитися йому в очі, не в змозі відірвати погляд. Відчуваю, як рівне, лагідне полум’я, що світиться у його очах, поступово перебирається на мене, огортає, проникає до самого серця та обпікає зсередини. По тілу пробігає незрозуміла, якась нова тепла хвиля. Світ гойдається навколо мене, а разом з ним і Роман, і Валя, і все-все-все.

– Валентина! – Валя підскакує до Романа та протягує свою руку.

Я відпускаю його теплу долоню і стою, ніби оглушена. Щось запитує Петрусь, але я його не чую. В голові шум і те одне його слово «Роман». Яке гарне ім’я! Який приємний низький тембр голосу! Я стою, як бовван, світ навколо все ще хитається, а земля йде з-під ніг.

– Марійко, – із задуми мене вивів голос Валі, що вже шарпає мене за руку. – Пішли на танці. Хлопці теж з нами йдуть. Чи не так?

Не чекаючи відповіді, Валя бере під руку Романа та тягне за собою. Петрусь йде поруч, потім бере мене під руку.

На танцях я мала розгублений вигляд. Від цього здавалася сама собі безмірно дурною та жалісливою, бо Роман танцював з Валею, а я весь час шукала його очима у натовпі. Чомусь дуже дратував Петрусь. Чи то він був сьогодні такий незграбний, чи я розгублена, але він весь час наступав мені на ноги. Мені треба було заспокоїтися, привести до ладу розсіяні думки. Я запропонувала Валі піти додому, але та ні в яку.

– Тут так весело! А що ми вдома будемо робити? Дивитися одна на одну? – сказала вона й одразу ж потягла за собою Романа на новий танок.

– Хочеш додому? – запитав Петрусь, про існування якого я мало не забула.

– Ні… Так, хочу, – кажу розгублено.

– Можливо, пройдемося алеями, купимо морозиво?

– Я ж сказала, що хочу додому, – відповіла я дратівливо. Зробила кілька глибоких вдихів і додала спокійніше: – Я стомилася.

– Тоді пішли, проведу тебе, – каже він та бере мене під руку. – А то ще хтось тебе вкраде по дорозі, як ось Валю.

– Кому я потрібна, – зітхнула я і кинула останній погляд туди, де серед натовпу то з’являлася, то зникала постать Романа.

Біля будинку Петрусь намагався мене поцілувати, але я від нього відсторонилася.