Розколоте небо - Талан Светлана. Страница 50

Григорій Тимофійович потупцяв на місці — хотілося в туалет. Він вийшов на ґанок, огледівся — ніде нікого, тож можна подзюрити прямо звідси. Хіба що може побачити із свого двору Павло Чорножуков, але начхати на нього. А ось його донька Варя… Дарма, що у неї немає таких округлих форм, як у Ганнусі, худенька, бліда. Але ж який у неї стан! Струнка як берізка, а правильні кругленькі невеликі груди притягують до себе погляд не менш, ніж груди-кавуни Ганьки. А які очі! Сині, як бездонне весняне небо, і дивляться на світ не спокусливо, а якось наївно, по-дитячому, трохи сумно. Ось на кого б він проміняв Ганну. Якось куркульська донька йому навіть наснилася. Мов наяву, відчував уві сні, як лоскотали оголене тіло її пухнасті світлі коси, як ніжно, ніби подих вітру, торкалися її пухкі вуста шиї. І вся вона була цілковитою протилежністю нинішньої коханки: замість несамовитого скакання у ліжку — ніжні пестощі, не пристрасний до болю поцілунок, а легке змикання губ. Після того сну почав придивлятися до Варі. Чим довше спостерігав за нею, тим більшим було бажання оволодіти нею, хоча знав — це неможливо. Чорножуков-старший — гордий, справедливий, занадто вже правильний, і доньку так виховав. Не поведеться вона ні на які подарунки, бо такі, як вона, залишаються вірні чоловікові на все життя. Але життя непередбачуване…

Стиснемо незабаром Чорножукових у кулаку, аж пищатимуть! Така нагода є, бо розширили список компенсації, додавши до зерна ще й інші продукти. Тепер у неплатників податків можна буде вилучати картоплю, буряк, кукурудзу і навіть сало. А у хліві Чорножукових хрюкає порося. Та й городини у льосі повно. Ось коли залишаться ні з чим, тоді подивимося, що заспівають. Не стане чим годувати малих, сама прибіжить до нього. Такі, як Варя, зроблять усе, щоб урятувати дітей. То Ганнусі покидають малят, бо для них головне не діти. Нічого, доведеться трохи почекати. Настане час, прийде до нього Варя, повільно потягне зав’язку на своїй вишиваній сорочці, одяг спустить з плечей, і він ковзне на землю, оголивши її круглі невеликі груди. «Я вся твоя», — скаже вона, розпускаючи туго заплетені коси…

Розділ 55

Знову вмилося сльозами село Підкопаївка та навколишні хутори. Розгулялися активісти не на жарт. Раз по раз налітали на садиби, вигрібаючи вже й картоплю та буряки. Люди ховали городину та залишки хліба де тільки можна. Але чи можна щось сховати від всюдисущого ока активістів? Шпичаками тичуть у землю, нишпорять по всіх кутках. Варя розвісила на деревах невеличкі мішечки із зерном та сухарями, тож поки не знайшли. Частину буряків позакопували в різних місцях, картоплю також, кукурудзу полущили — зерно легше десь приткнути. Мішечки з кукурудзою були сховані навіть у дитячому ліжечку. Під подушкою у Варі лежали мізерні запаси цукру, а у Василя — солі. Плекали надію, що хоч у постіль не будуть заглядати червоні швидьки. Та чи є для них щось святе?

Старанно виконуючи важливе завдання партії, намагаючись якнайкраще прислужитися владі, найбільше за всіх шпигував за людьми Михайло Чорножуков. Він нишпорив ночами по селу, придивляючись, де ховають харчі. На якому кутку села помітили його вночі, там на ранок були активісти. Михайла вже прозвали стукачем-перевертнем, плювали у спину, слали на нього прокльони, а йому байдуже. Продався владі з усім потрухом і продовжує робити на селян доноси. Не без нього арештували батька Марічки. Уночі Трохим пішов на поле, де була заорана ще з осені картопля. Напередодні в нього забрали майже всю картоплю і буряки, тож голова родини взяв лопату, мішок та й рушив довбати мерзлу землю, сподіваючись знайти підмерзлі картоплинки. Трохим не помітив, як за ним сунулася людська тінь. Радісним повертався чоловік додому, несучи півмішка мерзлої картоплі. Звичайно, вона буде солодкою і не такою смачною, як з городу, від неї буде тхнути гниллю, але можна додати трохи борошенця і підсмажити — все ж якась підмога. Не судилося здійснитися мріям Мовчана. У дворі його вже чекали чужі люди. Чоловік попросився зайти до хати, щоб вдягти теплий кожух, йому дозволили. А за мить Трохим вибіг із хати зі скаженими очима.

— Порішу всіх! — кричав він, розмахуючи сокирою.

Його швидко скрутили, заламали руки, відвезли в район. Дружина кілька разів ходила у місто, щоб дізнатися про долю чоловіка. За третім разом вона повернулася з міліції стомлена, зморена, очі в землю. Жінка вже навіть не плакала. Зайшла до хати, зняла хустку, сіла на дерев’яну лавку, похилила голову.

— Загинемо ми без батька, — сказала тихо. — Заслали його на Соловки, не повернеться він звідти.

— Так і сказали в міліції? За що? — допитувалася Марічка.

— За «п’ять колосків», — пояснила мати.

— І надовго? — пригнічено запитала донька.

— На десять років. Вважай, що назавжди.

— Може, ще й повернеться, — Марічка хотіла якось заспокоїти матір, та й самій не вірилося, що за кілька кілограмів покинутої на полі гнилої картоплі можуть так надовго заслати на якісь Соловки.

— Не повернеться, — повторила вбита горем мати. — Усього наслухалася від людей. Скільки ж їх під міліцією! Усі хочуть добитися, де ж їхні рідні, а відповідь одна: заслали на Соловки. Не чула від людей, щоб хтось звідти повернувся. Мерзнуть, хворіють на засланні, гинуть від тяжкої праці. І все за законом про «п’ять колосків». Той вкрав кілька кілограмів зерна, а інші й не крали, так все одно за доносом заарештували. Кажуть, цілими ешелонами везуть людей на Північ. Туди везуть, а звідти ніхто не вертається.

— А ми все одно будемо чекати, — з надією сказала Марічка.

У Чорножукових із кожними відвідинами активістів зменшувалися припаси. Постійно доводилося переховувати, але бригади щось та вилучали. Якось надвечір навідалася Ольга. Вона сказала, що вдома майже нічого не залишилося. Жінка спитала, чи вдалося їм зберегти зерно.

— Трішки по мішечках у різних місцях, — зізналася Варя, — а в корівнику закопаний останній мішок.

— Потрібно переховати, — зауважила Ольга.

— Куди? — сказав батько. — Вже не знаємо такого місця, щоб швидьки не знайшли.

— Я знаю! — повідомила Ольга. — Сама там сховала і вам раджу.

— Де таке місце? — поцікавилася Варя.

— У могилі, — стишивши голос, сказала сестра.

— І як тобі в голову прийшла така страшна думка?! — відсахнулася від неї Варя.

— То ж великий гріх — порушувати спокій померлого, — промовив батько.

— А дітей без кусня хліба залишити — то не гріх? — сказала Ольга. — Я посеред ночі сама закинула мішок на плечі і пішла на кладовище. Там знайшла свіжу могилу і прикопала зерно. Тепер буду ночами ходити, потроху брати, молоти на жорнах і пекти хліб для дітей. А мої старі хай пальці смокчуть у своєму колгоспі. Я їм казала, що до добра не доведуть колективні господарства!

— А якщо і справді у стайні почнуть штрикати своїми списами землю? — розмірковувала Варя. — Заберуть останнє, і що тоді?

— Ось і я про те! — зашепотіла Ольга. — Можна сховати цієї ночі, поки Василь ночує у батьків.

— Чому без Василя? — не зрозуміла Варя.

— Коли доведеться вибирати між чоловіком і дітьми, тоді зрозумієш.

— Невже таке може статися?

— Може. Усе можливо, — зітхнула Ольга.

— А якщо хто вислідить, як підемо на кладовище? — з острахом запитала Варя. Їй уже зараз було лячно від однієї думки.

— А вам не потрібно йти на цвинтар, — Ольга загадково посміхнулася.

— Тобто? — спитав Павло Серафимович.

— У вас на городі своє кладовище. Навіщо кудись іти?

— Ти хочеш сказати?.. — Варя злякано закліпала очима.

— Саме так! — сказала Ольга. — Невже у комісії вистачить нахабства штрикати списами у могилу? Труна матері ще ціла, тож можна поставити на неї корито і все там сховати. Зерно так не буде пріти і довше збережеться, — розмірковувала Ольга.

Варя подивилася на батька. Він сидів, схиливши голову. Нелегко далося йому рішення.

— Так і зробимо, — витиснув він із себе.