Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович. Страница 52
— Максе…
— Що?
— Знаєш, Мексика — то було круто!
І ми майже одночасно мрійливо зітхнули…
Бачте, я ж казав, що він оклигає. Я ж бо знаю Артема, мов облупленого.
Залізши на підвіконня у кухні нової Тьомикової квартири, я поглинав соковитий огірок. Пузатий тепличний овоч цвіркав врізнобіч водою й насінням, заливаючи кухню апетитним запахом. Наші огірочки таки добрі, що там казати. У Мексиці таких зроду не було. Артем саме закінчував смажити картоплю і дістав з холодильника дві пляшки холодного пива, наче й не було ніякої конфронтації після прильоту з Мексики.
— Твоє улюблене — «Stella Artois», — сказав мій товариш.
— О, чудово, просто чудово! — заплямкав я. — Довго ж ти акліматизовувався.
Тьомик невиразно стенув плечима.
— Я хотів тобі дещо сказати… — почав напарник, і його пика миттю набрала дуже серйозного вигляду.
— Я тебе уважно слухаю.
— Просто… я тут довго думав, ну, про це… ну, про себе і про інших, як вони… ми… цейво… — Тьомик взагалі-то неперевершений оратор, але цього разу він щось і двох слів до пуття не міг зліпити. — Ну, ми тиняємося світом, нічого суспільно- корисного не робимо, толку від нас ніякого, і потім після нас й сліду на землі ніякого не лишиться…
Тут я хотів втрутитися і заперечити, що на місці однієї прикордонної застави після нас залишилося нічогеньке таке згарище, а діти дона Педро Сесіліо Раміреса ще хтозна на кого будуть схожі, але Тьомик не дав мені сказати.
— А ще, чувак, знаєш, оці мої гульки постійні. Це ж не може тривати вічно. Я… ми… як оце в Україну повернулися… я тут сам, зовсім сам. Розумієш? У всіх власні родини, дітки, всі ввечері гуртом за столом збираються. А мені що? По дискоклубах вештатися, нових шльондр шукати? Та, знаєш, уже й на дискоклуби якось не тягне…
Я нічого не розумів і почухав потилицю.
— Чувак, це на тебе хандра найшла після повернення в наш холодний клімат, — припустив я, намагаючись заспокоїти напарника. — То все мине, не переймайся.
Але Тьомик наче й не чув мене.
— А я все думаю, Максе, може, пора вже вгомонитися, осісти… ну, там, сім’ю завести… — Тьомик глипнув на мене. — Максе?.. Максе?! Агов, що з тобою?!
Я вдавився огірком, звалився з підвіконня і ледь не помер.
Слід віддати належне Тьомику. Він не розгубився і одразу кинувся до мене, кілька разів добряче стусонувши по спині.
— Ти шо-о, дурак?!! — нарешті прохрипів я, відхаркуючись.
— Вибач, я не хотів так сильно.
— Та я не про спину! Я про твоє одруження!
Я, звісно, розумію, що тоді в літаку, мабуть, таки добряче Тьомик налякався. Але щоб аж так?! Врешті-решт я оклигав і всівся ближче до столу, готовий розрадити товариша у цю скрутну для нього годину. Тьомик похнюплено схилився над тарілкою і длубався виделкою в пересмаженій картоплі.
— Дімона Космонавта пам’ятаєш? — зненацька почав Артем (Дімон — то наш давній спільний знайомий). — І ту його дівулю, Анастасію Павлівну, яке вже в 22 роки працювала в Міністерстві фінансів.
— Це та, що йому повсякчас життя псувала і три роки кров з нього літрами кубрячила?
— Во-во! Вона.
— Бідний Дімон, — я аж язиком прицмокнув. — Він теж, правда, хлоп не подарунок, але вона… Пригадую, він тоді мало не щодня присягався, що колись приб’є її… Так що він з нею зробив?
— Женився на ній.
Я знову почухав голову.
— Теж варіант… І як він тепер?
— Не знаю. Я його давно не бачив. Кажуть, час від часу вона лупцює його для профілактики, а так — ніби нормально.
Артем стих. Розмова якось не клеїлась.
— А Саню Джунгарича? — знову озвався Тьомик.
— Та ба! Як же ж його не пам’ятати? Стільки всього разом…
— От і він теж…
— Що теж?! — я не міг повірити у те, що чую.
— Оженився, — поставив вирок Артем. — Тепер навіть випити нема з ким.
— А як же я? — образився я.
— Та з тобою страшно за пляшку братися. На геройство потім тягне, надихаєш ти на подвиги. З тобою нажерешся так, що прочуняєшся як не у джунглях з мавпами, то в зоопарку в обнімку зі слоном десь на іншому боці планети.
— Ну, давай не будемо вже про слонів, — удавано строго пробурчав я. — Не пригадуєш, чия то була ідея?
— Добре, про слонів давай краще справді не будемо…
Для Тьомика слони тепер вельми болюча тема. Як десь по «Discovery» чи по «National Geographic» показують товстошкірих гігантів, він одразу канал перемикає, каже, що краще вже рекламу прокладок дивитися.
І ми знову замовчали. Здавалося, можна було розчути, як з пива виходять бульбашки.
— Так ти це серйозно? Про одруження… — ледь чутно перепитав я.
— Серйозно, чувак…
«Чи ви всі показилися? — подумав я. — Це щось, певне, пов’язане з невідворотними процесами отупіння у мозку». А вголос проказав:
— Ти дивись, добре подумай, — вголос промовив я. — Бо з дівками воно, тойво, серйозно, там все без жартів. Це тобі не слона за хобот покусати.
Тьомик зітхнув:
— Та я знаю…
Кухонька нової трикімнатної квартири вкотре наповнилась тишею. І тут…
— Найближчим часом я збираюсь освідчитись, — залпом випалив Тьомик.
— Що?!! — я навіть припустити не міг, що діло зайшло настільки далеко. — Кому?! Я її знаю?
— Кгм… Альоні.
— Фуф… — зітхнув я з полегшенням.
Ні, я не схвалював обраницю свого напарника. Я просто достеменно знав, що буде на тому освідченні: Альона зробить з Артемом приблизно те ж саме, що зробив з ним стоматолог у Тукслі-Гутієррес, і все на тому закінчиться.
Для довідки: Альона — єдина з Тьомикових дівах, яка навідріз відмовлялася визнавати нашу з Тьомиком глибоку душевну спорідненість. Зрозуміло, вона мені не подобалася, хоча у дійсності я з нею практично не спілкувався. Зазвичай усе, що я від неї чув, це: «Щоб я тебе більше не бачила!» або: «Так! Мій Артем через півгодини має бути вдома. А тебе я щоб більше не бачила!»
Тьомик і Альона познайомилися на курсах з англійської років п’ять тому. Відтоді вони тричі розходилися і двічі сходилися назад. Востаннє голуб’ята розбіглися з таким скандалом, що бідному Тьомику, наче партизану, довелося три тижні переховуватись на окраїнах Києва, рятуючись від Васі — оскаженілого Альониного брата, майстра спорту по кікбоксингу. Причини цих міжусобних колотнеч краще пропустити, аби не виставляти мого напарника у невигідному світлі, зате необхідно відмітити, що з тих пір Альона не хоче навіть чути про Артема.
— Друже, вона вже, мабуть, давно заміжня, — спокійно мовив я.
— Ні, — так само спокійно відказав Тьомик.
— Значить, з кимось зустрічається.
— Так.
— Ну от бачиш.
— Вона зустрічається зі мною…
Я вдруге за вечір ледь не вдавився.
— Ми знову помирились, — хутко пояснив Артем.
— Коли?! — закричав я.
— Два місяці тому…
— І ти стільки мовчав? Як ти міг?
Тьомик якось непевно розвів руками. Я не зрозумів, що то мало означати.
— Але є проблема, — продовжив мій напарник після деякої паузи. — Тиждень тому ми знову посварились.
— Це мене зовсім не дивує, — уїдливо прокоментував я.
— Цього разу не все так просто, — захитав головою Артем. — Ніякої конкретної причини не було. Вона просто захотіла заміж і поставила ультиматум: або я освідчуюсь, або вона більше ніколи не розмовлятиме зі мною.
— І ти, звісно, повівся на цей дешевий трюк?
— Звісно, що ні! — обурився Тьомик. — Спершу я вчинив за добре напрацьованою схемою: мовчки зібрався і звалив. Але тепер я сумніваюсь, що зробив правильно… Тому й покликав тебе.
— Якщо ти ще й досі вагаєшся, друже, то я з усією відповідальністю заявляю: ти зробив усе правильно.
Тьомик задумливо почесав підборіддя.
— Не знаю, Максе, не знаю… Щось змінилося в мені. Часом я дійсно сумую без неї. Мені здається, я вже дозрів до такого відповідального кроку, як одруження.
— Дозрівають кабачки на грядці, — грубо обірвав його я.
Тьомик прикинувся, що не почув мене. Затим його обличчя знову набрало рішучого виразу, як у маршала Жукова на портреті, і Артем твердо проказав: