Зозулята зими - Владмирова Тала. Страница 37

Від мене Іренея хотіла небагато. Співчуття, доброго сексу, якого Мстислав не міг дати, бо, звісно, гроші творять дива, але диво потенції від них не залежить: вона або є, або її нема. І маленьке прохання від наївної акторочки, з перспективою у майбутньому зайняти місце дружини Мстислава. Прохання от яке — не 99,9 відсотків батьківства має бути написане у звіті, а хоч сімдесят… Я — не слабак, але вона так прохала і була така нещасна у своєму горі, типу знаходилася на боці офіційної дружини Мстислава. І я подумав тоді: Мстислава я зможу переконати допомагати тій нещасній жінці та її дитині, хоч з 70, хоч з 90 відсотками. Бо він усе одне не стане маля офіційно вдочеряти, а на тій нещасній одружуватися. Матір Вероніки — вчителька молодших класів, маленька сіра мишка, окуляри на носі, стрижка хлоп’яча. Взагалі, як міг Мстислав на таку спокуситися? Видно важкі часи тоді переживав чоловік, потребуючи не так сексу, як співчуття та вміння бути почутим. І я Іренеї допоміг… Десь у мене в архіві лежить течка з правдивою інформацією щодо цієї справи: фото, зізнання людей, експертиза справжня…

А Мстислав таки визнав свою неофіційну доньку Вероніку, тобто майже визнав. Чи взагалі є на світі людина, яку він любить? Навіть його «офіційна» донька не отримує від нього достатньо не те що любові, а простої уваги. То на що могла сподіватися жінка з байстрям на руках від такого чоловіка? Проте, щоб не здаватися жлобом, хоча ніхто б з близьких та неблизьких не засудив би, якби вчинив по-іншому, то Мстислав все ж взявся допомагати і жінці, і її дитині. Щомісяця надсилав їм сяку-таку допомогу. Матір Вероніки, здається, і цього не чекала від чоловіка, тож наче заспокоїлася і більше йому не набридала. Тим часом офіційна дружина Мстислава народила йому маля — також дівчинку. Назвали Іринкою. Дружина несподівано після пологів занедужала і померла… Злі язики перешіптувалися за спиною, говорячи, що то помста провидіння Мстиславу за не зовсім праведний спосіб життя. Замордовані ним душі та долі людей мстилися. Та думаю, то все бздури, бо хіба Мстислава таким візьмеш. Іренея добре знала про слабке здоров’я матері Іринки. І дочекалася свого зоряного часу!

А тим часом незаконнонароджена Вероніка занедужала, потрапила до лікарні й потребувала не просто місячної грошової подачки, а вагомішого матеріального втручання. Матір малої, звісно, звернулася за допомогою до Мстислава. А він просто відсахнувся від неї. Так буває — смерть дружини, робочі негаразди, якісь примарні перспективи на всевладність затьмарюють розум, не дають зрозуміти, що справді важливе. Тож коли матір Вероніки повідомила Мстислава про смерть доньки і покликала його на похорон, той, здається, цього навіть не зауважив, як і того, що незабаром ця нещасна також пішла зі світу. Не знаю — випадково чи спеціально. Переходила дорогу на червоне, а водій вантажівки не встиг загальмувати… Про це я довідався нещодавно, й думаю, що Мстислав досі нічого не знає.

Так, всевладний Мстислав Маврикійович не мав ніякої справи до простих смертних, доки не зрозумів, що і він смертний. Боявся хіба що померти від зараження крові… Така дитяча фобія. Але те, чого найбільше боїшся, рано чи пізно наздоганяє тебе. Злий жарт долі чи тих, хто у ту долю вірить. Ніщо просто так не зникає. Тіні наших вчинків залишаються на руках, на сумлінні. Це — як у криміналістиці виявлення латентних слідів папілярних візерунків. Добрий криміналіст їх обов’язково розшифрує, хай з мільйонної спроби. От і про ці сімдесят відсотків я досі пам’ятаю, то мої латентні сліди. Тому, моє потрапляння до списку — не випадковість.

Зозуля Нінель, мала Вероніка… Заслужив…

Повторюю своє запитання, чуючи як з того боку стишено думають:

— Агов, Сергію Федоровичу, дорогенький? Ви там не заснули випадково? Щодо Олега та Василя, навіть не знаю. Навряд, чи вони захочуть вас слухати після начебто помилкового звільнення.

Дуже ввічливе у відповідь:

— Мстислав Маврикійович помирає. Я не жартую. Можна вважати, що це остання воля вмираючого. А Олег та Василь, хоч мене і не слухатимуть, але чутимуть Вас… І Ви їх переконаєте. Ви в цьому профі. І вам за цю послугу заплатять додатково.

Я звісно міг би послати його під три чорти, типу, не до нього мені тепер, але… Бо зараз ми всі зв’язані у тугий вузол, і хто знає, чи не є Мстислав ниточкою, за яку доведеться смикнути, щоб той вузол не довелося рубати. Тому відповідаю лаконічно:

— Я постараюся переконати, але не обіцяю. За годину ми будемо. Швидше, на жаль…

— Швидше й не треба. Чекаємо.

Але Сергій Федорович не встигає вимкнутися, бо я доволі спокійним тоном додаю:

— Ще одне, шановний. Ви маєте вибачитися перед Олегом та Василем за вчорашнє непорозуміння, думаю, це зрозуміло. І зважте: спочатку вибачення, а вже потім — справи. І під «Ви» мається на увазі не лишень ваша персона, а й особисті вибачення від Мстислава Маврикійовича.

Я не став слухати, що там відповідатиме переполоханий почутим Сергій. Просто вимкнувся. Загнаний у глухий кут звір буває небезпечним, але коли від тебе залежить його життя, то він тебе не кусатиме — це точно. Але я не зірвався з місця відразу і не став як хворий на голову мчати до офіса. Треба зробити кілька дзвіночків…

Перед тим, як стати перед ясні очі Мстислава, мушу знати, що там відбувається. Невже мій інформатор щось таки накопав на Іренею і доніс Мстиславу Маврикійовичу?

Якщо так — саме вчасно. Картковий пасьянс ще не розкладено до кінця, процес триває…

Олег

Спав я міцно.

Зазвичай мені ніщо не сниться, але цього разу я стояв перед пустирем. Холодний вітер шпарко шмагав по обличчі безжальними батогами, сльози застеляли очі, і я не міг добре розгледіти картинку перед собою. Чудернацьке графіті, намальоване на дивом уцілілій стіні. До болю знайома манера малювати. Намагаюся розгледіти підпис під малюнком. Очі застеляють сльози.

Не знаю скільки б це вдивляння тривало, але висмикує мене зі сну голос Арсена:

— Воюючи проти монстрів, легко перетворитися на монстра самому.

Прокинувся. Розплющив очі і втупився поглядом у щось блакитне і блискуче. Чиєсь око? Мигнув, мені здалося, що воно мені підморгує. Тільки за долю секунди зрозумів, що то звичайнісінький камінь з персня Арсена. Пекучий біль різко підняв мене на ноги. Бля, реакція мов у собаки Павлова. Та на світло червоної жарівки пускала слинки, а я щоразу, як побачу перстень, — корчуся від болю.

Арсен криво посміхається. Здогадується гад, що мені зараз несолодко:

— Хе! А ще кажеш, що мертво спиш? Чо’ такий переляканий, наче всю ніч за привидами ганявся? Вставайте, хлопці! Великі справи чекають на нас і баба з косою також, — оптимістичненько так замість «Доброго здоров’ячка».

Краєчком ока вловлюю світло з вікна. Надворі білий день. От тобі й три години сну. Схоже, що проспали ми і ранок, і сніданок. Приходимо до тями. Арсен наче читає мої думки:

— Вирішив вас не будити. Читання та длубання в чужій білизні забрало трохи часу. Ви б тільки заважали, плутаючись під ногами. За півгодини маємо бути в лікарні, у Мстислава.

Я здивовано витріщаюся на Арсена. Не менший подив читається у сонних очах Василя. Ого! Така коротка ніч, а стільки всього трапилося? Учора нас Сергій Федорович і на поріг не пускали, власноруч з роботи розрахували, згідно з розпорядженням самого Мстислава.

Певно, багато чого Арсен прочитав у моєму погляді, бо трохи глузливий блиск таки промайнув його очима. Дякую, що не озвучив. Невже Мстислав так просто передумав? Не думаю. Змінилися обставини. Голос Арсена, зібраний та спокійний:

— Мені зателефонував Сергій Федорович і попросив. Так, хлопці — ПОПРОСИВ, — вимовляє слово «попросив» з притиском, майже смакуючи, розжовуючи його. Дав би в пику, згадавши, як смачно він шмаркав носом, коли ніс мав зламаний. Ледве стримуюся, ледь помітно стискаю кулак. Хто ми зараз? Уже точно не друзі. Але й не вороги. Тому Арсен веде далі, продовжуючи смакувати словами: