Зозулята зими - Владмирова Тала. Страница 39

— Олеже… Дмитровичу, — на диво м’яко, втручається в мій монолог нотаріус. — Звісно, Ви трохи здивовані… несподівана і велика відповідальність у… не зовсім солідному віці… «Шмаркач чортів! За таку винагороду інший би ноги цілував, а не комизився…» — має на увазі нотаріус. Це ж треба вміти отак говорити цілком пристойні речі, аби за ними так легко читати справжні думки. Собі потренуватися, чи що?

— Олеже, слухай сюди… — це із ліжка, навіть не хрипом — болеем. — Тобі ж Іра подобається, завжди балував.

— Ірина Мстиславівна — гарна дівчинка. Розумниця. Симпатична, — починаю тоном дипломата. Важко в одну мить позбутися звички до слухняності, виробленої роками. — Але у мене жодного уявлення, як дівчаток її віку виховувати… — круто, я вже виправдовуюся. — До того ж у неї й мати є, ну, хай нерідна. Однак, мати. Хіба за нашими законом не вона — опікун?

— Законами? А закон, мов дишло. Знаєш приказку таку? А щодо мачухи? Мачухи в Іринки вже немає, від сьогодні. Розлучився я з тією курвою, — це звучить так злісно, що у мене з’являється дурна надія: із такою волею і люттю вмирати рано, він ще видужає, впорається із тими, хто хотів його на той світ спровадити. Бо не вперше. І жодна чортівня не завадить помститися… І все буде, як раніше, чи ні?

В останньому запитанні — відверта насмішка, яка тверезить: ніщо вже не буде, як раніше. А на тебе зараз дивиться приречений умираючий чоловік, що вигулькнув із гарячкового плетива жахіть хіба що зусиллям волі.

— Інші родичі? — хапаюся за слова, мов за соломинки.

— Немає. Отак-таки, немає. Колись в юності вчинив дурницю, так мені сказали, що для них я — мертвий. Тепер і вони для мене неживі… Щось схоже на твою ситуацію, Олеже… — от не треба паралелі проводити, добре? — Не в дитбудинок же Іру… Навіть у найкращий. Їй там не вижити! — І тиснути на жалість не треба!

— А… компаньйони? Мусить же бути хтось, кому довіряєте? — лепечу розгублено.

— Самому не смішно, Олежику? — якщо чесно, то ні, не смішно, страшно! — Знаєш, ті, хто мав щось людське в собі, першими пішли на той світ, найгірших на закуску залишили, чи що, аби помучилися. Як ото мене.

Так, це вже марення наближається чи навпаки, просвітлення, і він знає більше, ніж здавалося?

— Бізнес у такому стані не збережу. Надто клопітка справа: тут генієм треба бути, — кажу щиро, бо то правда. І хай знає, і хай ще раз добре все обміркує. Геніальний аргумент, блін! Навіть нотаріус ледь дозволив собі пожвавитися, відчуваючи мою слабинку.

— А ти спробуй, — зовсім тихо радить Мстислав. — Головне ж не бізнес, гроші їй на придане там і на навчання вже є… Важливо інше: вона тебе любить… Я спитав, чи є хто, кого б вона згодилася татом назвати, якщо мене раптом не стане. Дівка відповіла, ледь подумала трохи і визначилась. У мене вдалася — не кваша!…

— Вона вас любить, — так само тихо, без істерики, відгукуюсь. Стає сумно від розуміння: на дитинча власне йому не начхати. Може, навіть до старшої доньки щось відчував. Боже, це ж треба так жити, аби збагнути, що любиш власних дочок на порозі реанімації, коли часу обмаль і можна банально не встигнути дочекатися літака, аби обійняти вцілілу малу!

— Звідки така впевненість, що я не остання сука, котра гроші привласнить чи дитину ображатиме?..

Чому навіть зараз, коли він помирає і не має важелів впливу на мене, я ладен поступитися?

— Скажи, ти коли їй гостинці від мого імені тягав, вірив, що вона правди не знає, від кого цукерки і цяцьки?..

— Років зо два тому точно не знала. А що, вже не вірить? Та якщо Ви знали про це, то чому тоді…

— Що чому? Мав дати офіційне доручення купувати непотрібні бздури, що малим дівчатам подобаються? Типу, від мого імені? Навіщо? Ти і так непогано впорався… Підписуй документи… — додає він по паузі. «Будь ласка» лишається невимовленим уголос, але це схоже не на наказ, а саме на прохання. Останнє прохання, хай йому! І ще, він намагається зламати, примусити, але не згадує про більш ніж пристойну винагороду за клопоти. Чи про те, що, фактично, директори фірм завжди більш захищені від неприємностей і навіть усякої чортівні, ніж безробітні. Чомусь просто купити згоду йому замало.

— Я сам зараз можу померти у цій круговерті, — остання моя спроба виплутатися. Таке собі чесне попередження, що теж не справляє великого враження.

— Що ж. Тоді ти зараз отримуєш додатковий стимул, щоб вижити…

Я мовчу, навіть часу на роздуми не попросити — немає того часу ні у Мстислава, ні, схоже, у мене також. Нотаріус учуває згоду в моєму мовчанні і дістає купу паперів, обережно розстеляє їх на журнальному столику. Зверху опиняється паркер, для солідності, аби підписи ставити було не соромно.

Раптом я згадую про ще один аргумент «проти», а може, це — щире прохання про допомогу:

— Врешті, я нічого не петраю у поводженні із дев’ятирічними дівчатками! А про виховання й мови нема!

— Не страшно. Для цього є досвідчена гувернантка. Зрештою, віддасте Ірину Мстиславівну до гарної школи, там порадять якісь гуртки, додаткові заняття… У заповіті все розписано: і про гроші, які виділятимуться на одежу там, їжу, оздоровлення також. Повірте, пристойна сума, вистачить на все, — сухо інформує нотаріус.

— Ви ото зараз серйозно, так? Все продумали — супер-пупер няня, гувернантка, престижна школа і купа грошей на нові плаття? Нічого випадково не забули — тобто уваги дрібку, розпитувань, як день минув, казка на ніч, я ж жодної не знаю… Оце у ваших паперах прописано? — запитую щиро. Хоча…

А при живому, дідько, при рідному, хотів сказати, батечку, хіба Ірина жила по-іншому? Тож усі дивляться на мене як на пришелепкуватого наївнячка. І тільки в очах нотаріуса крізь професійно товсті скельця окулярів промайнули іскри зацікавленості:

— А з Вас, Олеже Дмитровичу, може пристойний опікун вийти, як докладете трохи зусиль, — тон нейтральний, ніби торочить про погоду із незнайомкою під час якогось офіційного банкету. Але в очах промайнуло щось схоже на приязнь. Отака халепа на мою голову! Мало мені власних клопотів, ще й в опікуни подався…

Добре, що Василь поруч, допоміг у момент найпершого відходняку. Порятував від власної дурощі чи ще чогось. Коли стане трохи більше часу, обов’язково подякую. Можна було б і зараз, але хіба по мобільному — він уже виїхав до аеропорту. Дякувати на трубку — то вже по-дівчачому. Хіба що есемеска…

Коли вже той літак із Лондона приземлиться? Скільки ще можна чекати?

Гидкою музикою озивається мобільний. Мене аж перекошує від несподіванки, не тому, що я такий вразливий, і мене може вибити з рівноваги під час роздумів мобільна мелодія. Просто кантата Стравінського у мене стоїть тільки на одному телефонному номері, який уже давненько не озивався. Моментально хапаю слухавку, вмикаю, прикладаю до вуха, паралельно проклинаючи себе за поспіх та за те, що забути її несила:

— Алло, — чую ніжний чистий голос Нінелі. — Привіт, Олежику, це я. Дякую, що відповів. Ти, звісно, можеш послати мене куди подалі, але… — вона затинається. У голосі багато суму і, може, навіть сліз. Але й п’яні нотки вчуваються. — Нам потрібно конче з тобою побачитися. Я сумую. Дуже потрібно побачитися.

Гидкі щупальця образи, ненависті, суму і люті молоточками стукають у голові. Так, гучні новини швидко поширюються містом. Неперевершена акторка Нінель, яка любить тільки себе, щойно, очевидно, довідалася про останню волю найбагатшого чоловіка околиці Мстислава. Ох, як швидко змінюються пріоритети, коли пахне великим грошима та перспективами…

Я більше не вірю в кохання й Нінелі не вірю. А ще якихось півроку назад я б навколішки приповз до неї, цілував би руки, ноги, готовий був стати не просто коханцем, а її рабом.

Дивлюся у вікно — зима сипле снігом. Замерзлий світ кутається в сутінки. Багато чого трапилося після Нового року. Чи то можливість в будь-який момент померти так вплинула на розум, чи несподіване багатство, що впало на голову… Але крижаним тоном відповідаю, ще недавно такому рідному та коханому образу власниці голосу в слухавці: