Зозулята зими - Владмирова Тала. Страница 38

— Тож, хлопці, піднімаємо свої дупи і…

Перебиваю, роблю це з приємністю, вкладаючи у слова всю рішучість, яка зараз сидить у мені:

— Гоп-стоп! Нас звільнено, ми не поїдемо. Він нам уже не шеф. І мені насрати, що ти там наобіцяв. З нами ніхто не розмовляв і нічого такого не просив. Вже не кажу про вибачення. До речі, у нас своїх справ вистачає і без майже покійника Мстислава. Чи ти, Арсене, вже забув учорашню розмову?

Арсен не забув. Моя бравада його дратує, але він виймає десь із комори своєї підсвідомості королівський спокій. Так, він справді найкращий у своїй справі, вміння тримати себе в руках фантастичне.

— Василю, і ти, Олеже, — звертається до обох обережно, майже лагідно. Василь якось нервово переминається з ноги на ногу, слухаючи нашу перепалку. Для нього все надто заплутано і нема кінця цій плутанині. Тож він лупає своїми булькатими очима, наче мале дитя, яке прийшло в перший клас, а його заставили вчити табличку множення.

— Увімкніть свої мобілки, хлопці, там ви надибаєте цілий список недодзвонів не тільки від Сергія, а й від Маврикійовича — гарантія. Есемески також. Тому, Олеже, не вимахуйся. Наші справи і теперішні справи Мстислава — це те саме. Ти ж папери читав. Зрештою, тобі шо, корона з голови впаде, якщо ти виконаєш останню волю вмираючого? Будь людиною, га? Ми їдемо до вашого Мстислава Маврикійовича просто зараз!

— Остання воля помираючого, кажеш? А ми що, реаніматологи? — буркає Василь, але упівголоса.

— Ага, точно, — підхоплюю я. — Арсене, якби ми вмирали, він би не приїхав попри всі благання. То якого це мусимо бути кращими за нього? Га?

— Не мусите бути кращими, Олеже! Ви просто кращі, поки що кращі. Совість потім сильно гризтиме. — Ото вже психолог-реаніматолог.

— Та ти що? — Хмикаю, вдаючи здивування. — Але чи довго нам бути кращими? Бо якщо вірити документам, то… Приречені на… А приречені можуть собі дозволити наплювати на ввічливість, — якась дурна сила тягне мене за язик. Але всередині вже ворухнулася цікавість: що знадобилося від викинутих на вулицю колишніх підлеглих приреченому королю місцевого розливу?

— Усе, баста! Хватить хвилю гнати! Відірвали дупи від сидження і за мною! — гаркає Арсен. Ой, які ми страшні! — Ворушіться, блін! Поки він знову не втратив свідомість і не почав із мерцями розмовляти!

— З ким? Там черга монументальна просто. Може, із зовсім випадково загиблими конкурентами?! Тоді такі розмовляння на вічність, нам доведеться довго чекати! — я єхидно посміхаюся, і додаю: — А може, з малою дівчинкою, яка перед смертю довго хворіла і чекала, коли прийде татко і врятує її.

— А татко не прийшов, — стиха уточнює очевидне Василь.

— Стули пельку, довбне! — роздратування у Арсена щире. — Одна його донька вже на місцевому кладовищі, а другу, ще живу, він у це прокляте місто тягне. Вам малої не шкода? Без вас там охорони нормальної немає! — Арсен закочує очі догори, бо ми точно довбні, які очевидних речей не розуміють: — Та попрохають у вас вибачення, і в усній, і в письмовій формі, якщо наполягатимете. Пішли вже!

Ми йдемо. Василь бурмоче дорогою про те, куди слід засунути декому оте письмове вибачення. Ідеї оригінальні, не очікував аж такої фантазії від чоловіка.

— Абсолютно згоден з Василем, — розмірковую дорогою, — щире вибачення лише від рівних має значення.

— Хм, — Арсен, клацає брелком-сигналізацією і водночас повертає голову у мій бік. — А від мене б вибачення прийняв?

— А ти так-таки б і попрохав? — дивуюся щиро, влаштовуючись на задньому сидінні.

— Ні, як на мене, нема за що, ти сам в усьому винен і це знаєш, бо інакше не прийшов би до мене, — ледь задерикувато кидає пан детектив. Знизую плечима: нащо ж тоді й питати? Мене більше цікавить інше: чи не пропустив я момент, коли можна було відмовитися від того, аби вплутатися у ще більші неприємності? Чомусь здається, що пропустив…

— На, — розвертається до мене Арсен і тицяє в руки акуратно складений аркуш паперу. — Ознайомся. Це список «Приречених до страти». І хоч трохи помовч, га?

Грюк! Бам! Дз-і-інь!

Ні, в офісі не землетрус. Це я так тихо й тактовно вступаю в права володіння чи то пак управління. Самому гидко. Добре, що хоч свідки симулюють глухоту і загальну недорозвиненість в іншому кінці офіса.

— Блі-ін, снайпер! — із щирим захопленням лунає позаду. Різко розвертаюся, але в очах Василя справжня дитяча цікавість: а які я ще таланти приховую? Повільно розтискаю кулаки. А снайпер-таки. Добре, аби чашкою запустив у стіну. Хоч і те сказати: рік тільки розпочався, а це вже другу посудину гепаю, куди там дівці при місячних! Так, я ще послужливо поданою кавою вцілив акурат у нещодавно подаровану фірмі картину — абстракцію місцевого модного й досить дорогого художника. Скло в рамнику — на друзки… Картина… Ну, на ній змін не дуже видно.

— Та збитків жодних! — майже серйозно запевняє Василь. — Так навіть краще, а то заяскраво було… В той, як його, в інтер’єр не вписувалося!

Мовчки махаю рукою — не відсвічуй, сідай. Втуплююсь у вікно: — От чого я? Он, достойніших півміста! Конкуренти не зрозуміють!

— Ти про вцілілих достойників чи про ту половину, що на центральній алеї кладовища? — єхидно зауважує Василь. Теж мені розумака! Оце підбадьорив. Хоч знаю, що він не знущається — професійна деформація гумору.

Василь продовжує:

— Давай ще чаю замов, щоб секретарку чимось зайняти, бо вухом до дверей приросте! А замість чогось міцнішого — наказ перший випишеш. Про звільнення, га?

— Чиє звільнення? Секретарки? За що? — найзаманливіше було б, аби звільнили мене — вдруге за дві доби, але… мрії, солодкі мрії…

— Нє, Сергія Федоровича! — Охоче підказує Василь, радий, що я, врешті, почав реагувати на репліки, а то мовчав кілька годин поспіль. — Він гнилуватий весь, такого за спиною першим помічником залишати — ризиковано. Гонорово засранець нас звільнив — есемесками. А як він тебе перед тим обшукував? Хіба не поц? А так, звільниш і заспокоїшся, душу відведеш, жодного похмілля, і почнеш, врешті, серйозно мислити.

— Ага! А тих, хто обшукував за його наказом, тобто твоїх підлеглих, звільняти не треба? Аби вже остаточно стрес зняти й не бачити їхні фізії поруч? — Ледь мружу очі. У дзеркало не треба зиркати — очі мої зараз темно-сірі, немов хмари, сповнені по вінця грозою.

Обличчя Василя застигає. Зараз спробує величати Олегом Дмитровичем. Втримується:

— Твоя воля. Тільки через таке необдумане дітвацтво доведеться нашвидкуруч підшукувати заміну, ще й із надійними рекомендаціями, бо охорона зараз знадобиться ще й яка. А я не гумовий. Чи ти, може, й мене того?

— Дурень, — дивно, але я раптом заспокоюся, навіть бажання дати по пиці за таке припущення не виникає. — Мрійник тобто. Чорта з два я тебе звільню. Сподівайся! Зарплату можу подвоїти — і тільки. А щодо решти кадрів, то через Арсена завжди заміну надійну можна підшукати. Нашому «спеціалісту з чортівні» зараз мій труп до дупи. Його цікавить геть інше, як гурмана, — скільки ще пробрьохаюся, поки не втоплять! Тож підставляти зумисне не стане. Дослі-ідник!! Іди краще уточни у цієї лялечки в приймальні, коли там літак із Лондона прибуває, й приступай. Головою з цієї миті відповідаєш за Ірину Мстиславівну. І тільки спробуй ляпнути, що я з тебе няньку ліплю! Кому я дівчисько довірити ще зможу?! Татусем зробили за мить — тепер роками розгрібатиму це щастя!

Василь ледь схиляє голову, приховуючи у світлих очах вогник схвалення: таким я подобаюся йому більше. Певно, вважає, що я змирився із долею й мислю адекватно.

Адекватно, кажете?! У голові з цензурованих думок лише одна: де відпочивали мізки, коли дозволив себе вмовити?! Я неприємності колекціоную, чи що?!

— Який на хрін із мене опікун?! Не знаю, як у бізнесі, але що, по-вашому, я петраю у малих дівчатах? Ви тут усі о… оліхтаріли?!

Це я вдруге отак не зовсім цензурно при Мстиславові Маврикійовичу. Вперше було при першій зустрічі, від болю і безнадії. Все одно був певен, що вб’ють… Вижив, блін! «А якби тоді вбили, зарази, то тепер клопотів оцих не було!» — зовсім по-підлітковому вигулькнула думка.