Зозулята зими - Владмирова Тала. Страница 46

— Вот? Панночко? — він просто глузує, грається зі мною, наче кіт з мишею. Скаженію. — Чи «панно», чи «Інно Станіславівно»? А з панночками на дискотеці будете знайомитися. До речі, дуже рекомендую: дискотека й випадкове знайомство — не найгірший спосіб марнування часу, особливо для приреченого. Принаймні, набагато симпатичніший, аніж марне сіпання.

Шет, він що, з каменю виточений? Нормальна людина від такого нахабства чи мене витурила за двері, чи хоч очі здивовано округлила б. А цьому олд бастарду цікаво, бачте, що я ще утну! Робить вигляд, що недочув про приреченого, майже чемно веде розмову далі:

— Хоча… Стравлювати вовка й комара, Інно Станіславівно, сенсу небагато. Себе я вовком не вважаю. Тож прикиньте вагову категорію супротивника.

— Ніби я не в курсі, — смішечки-пересмішечки, але зараз в очах детектива не просто злість, а майже несамовита лють. Оте «майже» — ключ, навіщо я витрачаю тут свій час. — А чи в курсі шановний пан детектив, що потрапив до одного дуже особливого списку — «списку приречених», де більшість впливові люди цього міста?

— Невже? Таки приречених? А в списку зі мною поруч хто? Хоча б натяк, га?

Цікаво, він що, ніколи кулькових ручок зблизька не бачив? Чого аж так прискіпливо роздивлятися звичайну канцелярію?

— Можна й натяк. Такий собі Мстислав Маврикійович… Правда, він поки що живий. Біля його прізвища не стоїть плюсик, на відміну від інших прізвищ списку.

Схоже, мене зараз вдарять. Чи більш цивілізовано вчинять: пістолет із шухляди столу витягнуть… чи детективи револьвери більш полюбляють? Ніколи не цікавилася такими подробицями. Так от, зброю в правицю. Нахабну дівулю, що знепритомніє з жаху, після цього в кайданки і у підвал. Чи де там у престижному детективному агентстві задушевні розмови провадять? Ні, ані поруху. Хіба очі… добре, що в його родині нікого із наших не було. І так непереливки.

— От що, панночко Інно, — він ще й глузує. — Якщо це — дешева провокація, або якщо тобі пообіцяли щось за мою голову… ну, там життя зберегти, очі на чиюсь смерть закрити… або гроші, чи владу… не знаю, що ти там цінуєш найбільше…Так-от, можеш вшиватися. Ніхто і пальцем у цій будівлі тебе не зачепить. Бо своїм натяком зараз даєш зрозуміти, що не простий мурашник розворушиться. Але ще однісіньке слово — і я вважатиму, що ти у грі. У дорослій грі, де питатимуть не по-дитячому… Ну?

— Спокійно, я — не провокатор! — Зараз я навіть не граю, просто кажу правду. — Знаєш, Арсене, насправді за те, аби мене усі-усі в спокої залишили, продала б кого завгодно й оком не кліпнула б. Але… не судилося. Це — четверте факінг сіті у моєму житті. Із двох мене вижили, із третього — вшилася доброю волею, подалі від компанії зе бест фул, яких тільки бачила…

На мить відчуваю справжню розслабленість. Виговорилася..

— Тож хто вони, оті твої борці за вітряки з інших міст, вампіроборці? — Арсен іронічно зводить вгору брову, мовляв, він розуміє їх добре. Бо такі як я вміють людей з себе виводити. Паралельно натискає кнопку селектора. Замовляє каву без цукру, попередньо не запитуючи мого бажання чи хотіння. Певно думає, що під такий напій сповідь вампірші йтиме легше. А цукор у каві тільки все зіпсує…

Я кривлюся:

— Скажеш таке, «вампіроборці»! От не повіриш! Просто світ вирішили рятувати, ще з одною такою ж крейзанутою, ну й відгребли по повній, а я ще наївною була, думала, від долі втекти зможу. Але відбігала своє: мене із твого міста доброю волею не випустять, а дозволити себе як болонку на невидимому повідку волочити — зась, гордість не дозволить і… — роблю паузу, навіть з якогось дива зітхаю щиро, — ще дещо та дехто…

У двері чемно стукають. Арсен кидає коротке: «Так» і в кімнату заходить один з типів-охоронці з тацею у руках. На таці дві кави. Ставить перед нами. Майже безшумно щезає.

— Окей! Давай пити каву. Кава знаменита, найкраща у нашому місті. — Робить ковточок. Солодко мружиться і додає: — О, панно Інно, панно Інно! Знаєш такого вірша? О панно Інно, панно Інно!

Тичина тут справжній.

Еге ж.

Кліпаю здивовано очима. Що? Тичина? Вірші? Опаньки, та він не менш крейзанутий, аніж та ж сама Руслана чи моя Адка. От уже щастить мені на йолопів! Світ перевернувся, непрoсті йолопи. Побачивши мою глупувату реакцію, криво посміхається:

— Ох, панно Інно, панно Інно, бачу тебе мій ліричний відступ не вразив? Шкода. Що ж… Тоді просто зараз ти доброю волею назвеш мені два-три прізвища, на твій розсуд, з того списку, який ти назвала «списком приречених», і я тоді поміркую: чи варто бруднитися. Порозумілися?

Ага. Точно, особливо після віршів Тичини! Щас!!! Я принципова противниця ультиматумів, особливо, коли вони стосуються мене коханої, але… Кава насправді пристойна, а той Арсен доволі цікавий сучий син, тож дозволяю собі трохи побути ніжною і пухнастою.

— Окей, Арсене! Хто тут у нас поруч з тобою? — Цитую з пам’яті. Тренувалася дорогою, запам’ятовувала. — Ага! Олег Дмитрович Хмаренко. Навряд чи тобі щось це прізвище скаже: дрібний прихвостень при серйозній людині. Цю серйозну людину я щойно називала — Мстислав Маврикійович. Той Олег, напевно, про щось зайве випадково дізнався. Плюсика навпроти прізвища Хмаренка немає. Тому… Поки живий. Далі. Ілько Аврамович Голден. Теж живий, поки. Як не надумає собі віку вкоротити, аби напівпаралізованим калікою не мучитися. Професія — синок впливового батечка, мажорчик… Першого січня розбився на власній машині ледь не на кривавий млинець. Добивати не будуть, але… батькові зараз не до ділових оборудок — прицільно вдарили, щоби з гри вивести.

О май гот! Пан детектив блідне до синяви. Так, ніби раптово вірить у щойно почуте. Чи це він долею когось із названих так переймається? Ше-ет. Ніби ж шістки поки що з колоди здала. Де помилилася?

— Товариство підшукали, блін. Я там ближче до кого із них стою у списку?

— До Олежика, — хм, невже йому справді полегшало? — Але це — не найгірші у тому переліку. Чесно. Й відносно везучі.

— Список, — вимогливо простягнена рука.

— Гарантії, — відгукуюся у тон.

— Які на фіг гарантії?! Хто тут їх дати зможе?! Що в моїй компетенції — зроблю. Схоже, панно Інно, ми з Вами й справді в однім запрязі, — переходить на «Ви» та морщиться. Можна подумати, я у захваті від перспектив бути в однім запрязі з непрoстим.

— А такі гарантії, Арсене, що коли раптом випадково я здохну, ти не відступишся. На рівних із ними битися не вийде, але неприємностей завдати зможеш більше, ніж я, бо профі. — Прискіпливо втуплююся в його перстень і він все вірно розуміє. — І коли тебе питатимуть, звідки інфу взяв, то скажеш, що від такої-от, не думай у партизана гратися. Хай знають, хто зміг їм нерви попсувати…

— Здуріти: упирка, котра не боїться смерті! Аби лиш фейсконтроль зберегти… Везе мені на дивачок останнім часом. Звідки той список викопала, не скажеш?

— Скажу. У спадок отримала, — чортзна-що зі мною відбувається, бо стільки правди за раз ніколи не казала. Аж у горлі дере. — Від випадкового знайомого. Не шкірся, бо це правда. Зустріла чоловіка, справжнього, а він наче здурів: не тільки не проти був силу віддати, доброю волею до мене пхався. Ніби аж радів, що його спиваю. Самогубець. Хіба від життя відмовляються доброю волею? Потім виявилося, що спеціально це робив: сподівався, що роботодавець, коли зрозуміє, що він силу втрачає, викине, як зношену одежину і забуде. І таки викинув — не на волю, на кладовище. А наступного дня після похорону мені кур’єр бандероль приніс. Від покійного, ну, звісно, відправник — не привид. Коли надсилав, ще живий був. Там список лежав та деякі відеозаписи, як докази… Диски не зі мною. А от список…