Зозулята зими - Владмирова Тала. Страница 48

Ой, дідько! Поки я тут філософствував, мої пальці самі собою тикали по клавішах. СМС-відповідь — ледь не перша у моєму житті: «Будь ласка. Спробуємо прорватися», — вже блукає десь там, невидимими хвилями. Функція: «Повернути зроблене назад», — відсутня і в моєму телефоні. То хай йому грець! Звідки такі сентименти? Залізаю в список контактів і виправляю підпис «Олег» на «Олег Дмитрович». Панібратство із тим, кого маєш охороняти і хто за це виплачує гроші, ні до чого гарного не приведе. Потім доведеться розтовкмачити це і самому шефу. Зараз йому не так охорона, як і дружнє сприяння необхідне Якщо почати відверто дистанцію тримати — ще й образиться, а ображені — вони небезпечні. Хай уже потім, як усе владнається, поговоримо відверто про «тримання дистанції». Коли ж до пуття, то й раніше «Олегом» я не повинен би був його кликати — «білий комірець», як-не-як. Але дуже хотілося спробувати на вошивість, чогось був певен, що почувши не надто поштиве звертання, почне викаблучуватися. Не дочекався. Лишень — здвиг плечима. «Пофіг. Називай, як називається…» Ні натяку на спробу підставити. Тоді вперше відчув щось віддалено схоже на повагу… Довідчувався. Непомітно зблизилися настільки, що тепер в одних голоблях — хотів би, але не вирвешся …

Зиркаю на годинник. Часу до приземлення літака якраз стільки, аби встигнути ще раз оглянути зал для прибулих: досить несподіванок від цього міста. Ну, хай я перестраховувач, але охорона панночки Ірини Мстиславівни, неповних дев’яти років від народження, може стати найвідповідальнішою справою у моєму житті.

Вилізаю з машини. Киваю хлопцям, що мирно теревенять біля пристойного, але непримітного мерсу коло виїзду з площадки. Недбальство миттєво зникає із їх поз. Водії обох авто без поспіху і нагадування опиняються на місцях. Ледь косую на Дмитра, що аж їсть мене очима. Чомусь аж надто вислуговується, тримається так, мов увесь час чекає, що я йому тотальну перевірку салону влаштую, залізши навіть до аптечки і поцікавившись, чи щось там не протерміновано. Невже встигли нашугати, поки Мстислав Маврикійович до лікарні не втрапив, а чи в житті такий слабохарактерний? Доведеться, певно, потім поміняти на когось більш надійного.

Один із охоронців суне за мною, інший залишається на місці. Та знаю, що за кілька хвилин він буде майже біля входу до аеропорту — якраз там, де не дуже впадатиме у вічі, але встигне зреагувати на погук. У кіно таке б виглядало видовищно, а тут, що набагато важливіше, настільки буденно, що зацікавило б хіба профі вищого ґатунку.

На щастя, в аеропорту все проходить без спецефектів. Потрібний об’єкт я побачив ще до того, як прискіплива митниця відпустила їх на волю, втиснувши в документи усі необхідні печатки і видавши просвітлені рентгеном валізи. Тоненьке світловолосе дівча в пальтечку пастельних тонів, дбайливо закутане у теплий шалик, завмерло непорушно поруч із жіночкою бальзаківського віку, що усім своїм виглядом випромінює впевненість. Тільки в очах прихована тривога. Дівчина косує на яскраву зграйку галасливих ровесників, яких ніяк не втишать батьки. І головне, дивиться без заздрощів, цілком байдуже. Так декотрі перехожі ковзають поглядом по бездомних кішечках-песиках: підійти і погладити й на думку не спаде, і не тільки через можливу заразу, але й ногою не копнуть, бо не дуже та живність і заважає.

Ну, звісно, «забув» про дрібниці: одяг дівчати, хай і не ріже око веселковими барвами, коштує стільки, що й деякі дорослі модниці від заздрощів луснули б. Ніхто не змушує дев’ятирічну «справжню леді» поводити себе пристойно, погрожуючи карою: Ірина Мстиславівна уже й зараз така актриса, що куди там її екс-мачусі! А роль «гарної дівчинки» — її улюблена. Хо, не дивно, що Олег від захоплення до неба не став підстрибувати, коли отримав таку підопічну. Гувернантка Ірина, само собою, не довгонога білява дурепа, що ледве на десять років старша від вихованки, а пристойний фахівець. До речі, з кількома вишівським дипломами: і психолога, і педагога, і філолога. Така, можливо, інколи й журиться невизначеністю свого майбутнього, але на малій точно не стане відіграватися… Схоже, зараз навіть щиро співчуває своїй вихованці.

Підходжу. Ледь схиляю голову:

— Доброго дня, Ірино Мстиславівно. Доброго здоров’ячка, Анастасіє Павлівно. Сподіваюся, що політ був вдалим. Це — усі ваші речі? Чи не краще відійти трохи вбік, аби інші пасажири нам не заважали?

Іра мовчки киває. Гувернантка вітається, однак мимохідь ковзає поглядом мені за спину. Звісно, в обличчя мене вона знає, однак спілкуватися доводилося мало. Добре розумію, кого вона там вишукує. Але Олегу таки краще поки не з’являтися у надто людних місцях («Дуже мудро, бо там, де забагато дітлашні гасає без догляду, всяке може трапитися. Ще випадково хтось «смертельно» штрикне уламком іграшки…» — гидким голосом пана детектива Арсена зазначає моя параноя).

— Олег Дмитрович прохав, тільки-но вас зустріну, відразу набрати його номер і дати вам слухавку. Вам нема чого перейматися, Анастасіє Павлівно. Я дію виключно за його вказівками.

— Буду вам безмежно вдячна, — гувернантка ще насторожена, але, схоже, в мені вже не бачать лиходія. Даремно, до речі. Інколи краще пересолити із підозрами, якщо відповідаєш за таке дитя. Дістаю слухавку, натискаю кнопку швидкого набору. Раптом Ірина, проти всіх правил, встряє у дорослу розмову:

— А Олег дуже-дуже заклопотаний на фірмі, так? Поки тато хворіє, він наглядає, аби все було гаразд? Тепер він прислав вас замість себе, так?

В її голосі неприхована ворожість. Якось не думав, що розманіжена мала може отак, по-дорослому, ненавидіти. На щастя, я поставив телефон на голосний зв’язок, тож на тому боці все добре чути. Це ж у нас Олег — профі із мирного розв’язання закручених морським вузлом ситуацій. Ще й інколи, схоже, отримує від цього якусь збочену насолоду. От і зараз не витрачає час на привітання.

— Ні, Іро. Якби мова йшла про гроші й дорослі справи, то фірмі довелося б зачекати. Краще б я переконався, що з тобою й Анастасією Павлівною усе гаразд. Але я мав поспілкуватися із твоїм татом: йому стало трохи краще і він захотів побачити мене… Ми розмовляли про тебе. Лікарі кажуть, що твоєму таткові сьогодні не можна ні з ким більше розмовляти, бо якщо перевтомиться — йому стане гірше. Ти зараз умиєшся з дороги, поїси, перепочинеш. Й опісля я заїду за тобою і ми вирушимо до лікарні. Просто тихенько подивимося на тата, поки він спатиме, не станемо йому заважати поправлятися, добре?..

— Я не голодна, — бурмоче дівчинка тоном примхливого дошкільняти. — Ну, суп точно не буду!

Схоже, інші пункти плану у неї заперечень не викликають. Холодний злостивий полиск зникає із зеленавих оченят миттєво, аж сумніви беруть, чи мені не примарилось? От цікаво, як Олегу щастить легко знаходити спільну мову ледь не з будь-ким і водночас не минати жодної халепи, у яку можна вскочити? От пощастило отримати у своє розпорядження шефа-феномена…

Олег перекидається кількома ввічливими репліками із Анастасією Павлівною. Підтверджує, що я дію суто за його розпорядженням, прямим текстом говорить, що дуже цінує її компетентність і сподівається на плідну співпрацю. Мимохідь зазначає, що пані Іренею вдома вони не побачать, бо Мстислав Маврикійович з нею розлучився. Тож чи не могла б шановна Анастасія Павлівна зараз виступити в ролі господині, подбавши, аби все було гаразд і з Ірою, і з самим будинком?

Анастасія Павлівна не змінюється на виду, але в очах з’являється особливий вираз: жодна кубіта, що власною працею заробляє на хліб, не відмовиться хоч ненадовго відчути себе господинею багатого дому…

Тож коли ми наближаємося до машини, у нашому гурті панує ледь не гармонія.

Чортівня чортівнею, але якщо виконувати певні правила, життя здається якщо не надто приємним, то цілком логічним.

Настрій трохи псує один із моїх помічників. Ледь помітно киває мені головою в кут стоянки. Там притулилася непримітна дев’ятка з тонованими вікнами. Звісно це далеко не чорний джип, який підлеглі Вдови використовують для демонстрації сили. Можливо, навіть сподіваються, що хтось з оточуючих не в курсі, хто там, усередині. Джипа немає, зате є дев’ятка. Виїжджаємо. Дев’ятка чемно влаштовується за нами. Теж мистецтво, пасти когось без особливої нав’язливості. Дмитро запитливо зиркає на мене: відриватися чи ні? Риси нашорошеного обличчя трохи загострюються, в очах — проблиск азарту. От уже ж пуцьвірінок, уявляє себе учасником детективу, ще й ловить від цього кайф. А те, що в салоні дівчинка й жінка, хвилювання не додає, нє?