Зозулята зими - Владмирова Тала. Страница 47

— Стоп. Ти ж тут недавно, так?

— І?

— І те, що твій… знайомий… Імені ти не назвала, але, певен, за документами він — Дмитро, так? — Здуріти! Ми ще й делікатні! «Знайомий», замість хоча б «бойфренд», — помер 31 грудня, ні?

— Так.

Подумки аплодую. Схоже, я прийшла за адресою. В голові складаю ще один список. Бонусів, яких назбираю за співробітництво з новим розумним та корисним знайомим.

— А перед цим твій Дмитро довго хворів, так? — ствердно киваю головою на уточнення. — А-я-я-яй, панно Інно! Ти що, зовсім того, із смертельно хворим спати, ще й силу з нього тягти?!

— А що, — кліпаю віями часто-часто, куди там різним барбі! — Я ж не ґвалтувала його, він не проти був… А що хворий — то фігня. Бо я заразитися не можу… не липнуть до мене хвороби. Такий талант маю.

М-да, фейс у декого… Шкода, на айфон не зафільмуєш: розіб’є ж, зараза, дорогу техніку. Ну, трохи переграла. Але хай не забуває, з ким має справу. Але тон варто трохи змінити. Пояснюю:

— Та годі, Арсене, заспокойся: не спала я з ним, якщо ти про це. Є безліч інших способів для досягнення мети, я силу й по-іншому пити можу. До того ж не я його спершу до півсмерті довела, довелося давати трохи часу оклигати.

— Ага. Гарний спосіб «оклигування», із тобою сплутатися.

— Не просто випадково сплутатися, Арсене! Він спецом зв’язався, аби остаточно не видужувати: час тягнув, мовляв, мені краще, однак чогось не до кінця видужується…

— Тебе викриють рано чи пізно! — тепер на мене дивляться, як на божевільну.

— «Рано чи пізно»? Вже викрили, — він що, не втямив очевидного? Арсен лишень на мить зосереджується, намагаючись розчовпти: знущаюсь, чи як?

— М-да, якщо ти у нас — майже ангел, то які ж тоді найгірші серед ваших? — задумливо запитує усе ту ж многостраждальну стіну. Це мені щойно комплімент зробили, мовляв, я — не найгірша серед співродичів чи що? Такого панегірику в моїй колекції ще немає! Кульно! — Ти в курсі, що твій приятель Дмитро вирішив підстрахуватися і частину інформації злив іншим людям? Поки не знаю кому, бо запізнився. Але це ще перед смертю.

Та, звичайно, вбили ж його не через зв’язок зі мною. Тобто не лишень через це. Але мене більше цікавить інше:

— Отже, чорний список приречених у тебе вже є і виходить, що моя інформація не цікава?

— Списку немає. Тому інформація цікава, інакше б… — у такому ж стилі витримує відповідь.

— То що, торг розпочато? — в моїх очах азарт.

Він кривиться, наче я йому лимон пропоную без цукру жувати, але киває.

— Ой, а я ще одне бажання забула!

— Ну? — навіть без обурення уточнює він. Голову від списку так і не відірвав. Ні, я розумію, що там зо три десятки прізвищ і біля двох третіх позначки про виконання вироку вже стоять, тобто є що аналізувати. Але з таким завзяттям він скоро оті рядочки на пам’ять зазубрить і замість віршів Тичини декламуватиме.

— У мене в попередньому місті залишилася подруга… — Упс! Схоже, мені із тою Русланою бажано й в гомеопатичних дозах не спілкуватися — шкідливо. Забалакуватися почала. Яка, на фіг, у такої, як я, подруга?! — Тобто… У попередньому місті у мене залишилася знайома. Адка… ну, я в розмові про неї згадувала, коли про порятунок світу казала. Тобто звати по паспорту її Аделаїда, хоч вона себе не любить так називати…

— Зрозуміло. Знайомій подрузі двічі не пощастило. Хоча ім’я ще спробувати змінити можна.

Що за натяки, блін?!

— Шат ап, — майже ласкаво раджу йому, ледь наближаючи своє обличчя до його. — Вона — не звичайна людина і не вампір. Дівка — непрoста, як і ти. — Киваю на перстень. — Вона випадково перейшла дорогу досить впливовим людям… е-е-е-е, істотам… е-е-е-е, чорт! Впливовим покидькам тобто. Могла б пристати на пропозицію — стати домашньою улюбленицею одного з них в обмін на захист, але ж… Ми горді, блін! Одним словом, потрапила до лікарні. Таких, як вона, так просто не вб’єш. Повинна б уже поправитися, але…. Чомусь слухавку не бере, зараза мала.

— Я не займаюся захистом в іншому місті, Інно! І чи варто її сюди тягнути? Пожалій дівку, у нас зараз в місті кепсько, суцільна зона приреченості.

— Ой, так, — здригаюсь навіть без награності. Умгу, сюди тягнути не варто, бо ще із Русланою випадково познайомиться, ото нерозлийвода будуть! Але ж я іншого хочу: — Та невже боржників у тому місті не маєш?! Не повірю: це ж майже поруч, а ти, схоже, запасливий! Поки потрібна лишень інформація. Тільки більш-менш повна. Ну, ще там можна допомогти, якщо просто на очах її вбиватимуть, ґвалтуватимуть чи викрадатимуть, га?

— Знаєш, чому я не люблю мати справу з жінками? — він поступається.

— Думаєш, мене це справді цікавить? — моє здивування щире.

Він втягає повітря скрізь стиснені зуби. І прохає, саме прохає, а не наказує:

— А зараз просто щезни, гаразд? І не відсвічуй поки, якщо зможеш. Не знаю, як ти там із голодом впораєшся, але теперечки можуть вчепитися у найменший твій прокол… Дорогу бажано переходити на зелене, домовилися? Але й до параної не скочуйся. І ще одне: я своє слово тримаю, хай і про нашу спільну приреченість — то правда, тож зроблю, що можу.

Уважно вислуховую інструктаж, киваю в потрібних місцях. Мовчки на клаптику паперу записую номер свого мобільного. І так довела хлопа балачками та списками, хай трохи заспокоїться. Потім ввічливенько прощаюся, типу, гуд бай, і прошкую до дверей.

— А, ледь не забув. Якщо у твоєї знайомої подруги — новий номер мобільного, тобі повідомляти, чи це — не принципово?

На мить завмираю, так і не розвертаючись на оклик. Ше-ет, вміє бити під дих, гад. Однак кидаю, байдуже зронивши:

— Та повідом, хай. Хоч це і не принципово, але, хто знає, може, згодиться.

Прикриваю двері, але слух у мене гострий, тож чую іронічне хмикання. За фінальну репліку, схоже, «Оскара» мені не присудять. Бо майже за Станіславським — не повірили!

Василь

Оті СМС-повідомлення, вже не кажучи про ммс-ки й інші бздури, вигадав якийсь довбень, не інакше! Телефон має дзвонити, а не займатися чортзна-чим. Переконати мене в іншому ніхто не зміг. Тож «усі свої» не марнували часу і набирали мій номер. А всяка дурнувата реклама від оператора й, дуже рідко, випадкові повідомлення від потрібних сторонніх миттю безжально стиралася: не люблю бруду. Так було до цього року, коли геть все перевернулося догори дригом — так, що й досі не збагнути, де голова, а де ноги. Он, тільки-но перший місяць зими закінчився, а в пам’яті мого мобільного аж два повідомлення. Перше — нагадування, що я безробітний, тобто занесений до чорного списку в нашому місті. Хай знову маю роботу, але таке не стирають: я не надто злопам’ятний, просто деякі образи варто записувати. На майбутнє. Як нагадування та попередження! Друге повідомлення отримав співгодини тому, але, щоб згаяти час, перечитую ще раз: «Лондонський літак запізнюється на півгодини. Ти там обережніше, гаразд? І ще, спасибі за все…» І який висновок із такого геніального тексту маю зробити? Що новий шеф має мене за дурня, який зручно прилаштувавши машину на зупинці «для своїх» біля самого аеропорту, не дотумкав, що варто перевірити: чи не затримався потрібний літак? І то мене повчає той, хто сам ніяк не привчиться перед вхідними дверима запитувати: «Хто там?», — перш ніж ті двері на дзвінок відчиняти?

Дивно, але моє роздратування нещире. Навіть дозволяю собі легку посмішку. Добре, що водій відійшов до іншої машини з хлопцями з нашої охорони, то й нема кому здивовано зиркати. Уявляю собі, як шеф підкреслено дбайливо вирівнює стоси паперів на столі. При цьому виглядає ледь знічено: функції «перехопити вже відправлене повідомлення й завернути його назад» на жодному айфоні нема. Розбиту чашку з кабінету вже прибрали, можливо, й клятої зіпсутої картини пощастило позбутися (а добре було б!). Ні сліду від недавньої істерики. Хіба що йому самому трохи соромно. То й добре, хай більше головою думає. Бо у його теперішньому стані емоції — то розкіш. Хоча, треба зізнатися: як все врахувати, то тримається хлопець (ха, аж на три роки молодший, а ще більш досвідченого інколи вдавати починає!) не так, щоб і дуже зле. Інший би, взагалі півофіса вщент розніс чи якимсь дорогим спиртним накачатися спробував… А з Олега ще й люди будуть, як виживе, звісно. Але останнє — то й моя справа тепер, справа честі, до речі… Нічого, чортівня чортівнею, а далі побачимо, чия візьме…