Зозулята зими - Владмирова Тала. Страница 50

Уже не ховаючись, роздивляюсь навсібіч. Ніби сподіваюсь, що от-от звідкись вирине невеличка худенька фігурка у ледь завеликому чорному пальті. Русько, щоб ти жила довго й щасливо, де тебе янголи носять?!! Відповіді на моє безмовне волання немає. Експеримент: постав себе в ідентичні до попередніх піддослідних умови, що отримаєш? Що, ідентичні наслідки? Абсолютно невірно. А щоб його! Ігнор щодо мене ця мала включила не сьогодні, а набагато раніше. Телефон у неї частенько поза зоною досягнення. Мої есемески — від нейтрального: «Як справи? Усе гаразд?» через «Ти як, ще жива там?» до лютих: «Русько! Будь на зв’язку в 20.00. Телефонуватиму» — стійко не помічаються адресаткою. Про існування Інтернет-кав’ярень, а там електронної пошти чи аськи, дехто взагалі «не здогадується». Кебети, певно, не вистачає. Хоч ні, перебільшую. На першу есемеску мені таки відповіли: «Невже справді цікавить? Жива». І — тиша. Кажу, зараза мала! Отак зі старшою «майже сестрою!» поводитися.

Ну обізвала я її минулого разу ідіоткою альтруїстичною. І ще відмовилася розповідати про те, про що їй взагалі знати не варто. Розсердила вона мене не менше, аніж тими допитуваннями налякала. Я тоді просто втекла: сяк-так натягла куртку й чоботи, жужмом запхала рукавички й шалик до кишень. Грюкнула дверима так, що, напевне, в половини під’їзду штукатурка згори сипонула. А ця навіжена в домашніх капцях вискочила на сходи навздогін. Ні, не втримувати-вибачатися. Тицьнула мені до рук забуту косметичку і мовчки повернула до халупи, котру тепер називає домівкою!..

Дідько, вже тоді, коли спускалася вниз сходами, чи не вперше по-справжньому пожалкувала, що забила на розвій Сили. А так би кілька не таких уже й складних замовлянь, пара пасів — і можна, фігурально, звісно, згрібати упертюху в оберемок і без особливих зусиль волікти хоч на край світу… «Отак-таки силою волокти непрoсту? Ще й таку, з якою досвідчені упирки воліють мирно жити, щоб випадково не нарватися? А пуп не розв’яжеться?» — зацікавлено уточнює внутрішній голос. Інколи оця моя надобережна часточка «я» бісить й мене саму.

До речі, про упирок. Звісно, думати, що Руслана вештатиметься автовокзалом, навіть після СМС-попередження було дещо… наївним. А от білявку Іннусю спробувати вчепити можна. Певно, у неї тут постійна годівниця-їдальня. Навіть на краще: не виникне потреби стримуватися. Звісно, розмазувати її по стінці, рятуючи звичайних людей, я не стану. Бо то відгонить дешевою голівудщиною. А от силою вибити кілька відповідей — любісінько. І за минуле презирство відіграюся, і за сни. Навіть якщо вона до останнього не має стосунку. Ніби заскладно трохи для таких, як вона, — влізати в чужі сновидіння.

* * *

Найгірше те, що сторонній не побачив би у тих снах нічого страшного. Прокинешся — поруч Ромко посопує. Одна рука на мені лежить, типу оберігає. Скільки не кажи, що мені така опіка спати заважає, не доходить. А в мене спокуса відразу. Розштовхати стиха, мовляв, Ро-омо-о, мені тут таке-е наснилося… Пожалій, одним словом. Пожаліє, звісно. Навіть не скривиться, що розбудила. Непоганий хлопець, на диво нормальний, без тарганів у голові. Аби не схожість у рисах обличчя і надто світлі для карих очі, й не скажеш, що Руслана — його близька родичка.

Але смішно буде, якщо мене хлопець заспокоюватиме, а я на власний мобільний косуватиму: типу, чи немає часом вхідних повідомлень? Хоча і так знаю, що з учорашнього вечора ніхто мені СМС не надсилав. Та й учора лише мобільний оператор закинув чергову порцію рекламного мотлоху. А варто очі заплющити, знову верзеться те саме — гидкий писк, хоча насправді у мене на повідомленнях стоїть цілком пристойна мелодія. Номер відправника, звісно, незнайомий. В есемесці лишень декілька слів: «Щасливо відсидітися, боягузко!» або «Будь здорова й не кашляй, страхопудко». І це все про мене і для мене. Гарячково стираю дурню. Потім, коли те саме сниться вдруге чи втретє за ніч, відправляю відповідь: спершу — погрози, потім — посилання куди подалі, навіть добірну брудну лайку. Допомагає, як мертвому кадило. Дідько, не надто вдала примовка для цього випадку. Та у примару, що строчить есемески, я не вірю, навіть уві сні.

Я розумію, що сплю, тож, врешті, наважуюся на те, що ніколи б не зробила у житті: дзвоню отому (майже впевнена, отій) нахабі. Надто все по-жіночому. Гудок, ще один… Шкірою відчуваю, як у абонентки спалахують очі злою втіхою… На мить стає цікаво: які вони — із дивними іскрами на дні, немов відбиття невидимої свічки, чи надто світлі, бляклі, ніби їх господарка ледь відсунула чергові лови, ладна трохи потерпіти голод, аби болісніше вщипнути мене. Та цікавість відсторонена: хто б то не був, мені нема про що з ним чи з нею говорити! Щосили тисну на відбій. Чортів номер — у фільтр. Хоч то — марна праця. Пізно. Таємниче воно вже взнало про мою миттєву слабкість. Наступна есемеска: «А твоя «майже сестриця» сміливіша. Не бійся за неї: такі цікаві іграшки рідко ламаються».

Це — сон! Це просто сон?! Лежу на зіжмаканому простирадлі, нервово хапаю ротом повітря, мов рибина на суші. Поруч — Роман. Обіймає за звичкою. Захисник, холера ясна. А Руська — сама винна, по-людськи не схотіла, тож хай тепер сама випручується. А сни з есемесками, то крики моєї приспаної совісті чи ні?! Дурне запитання, ой, яке дурне запитання!

Бреду на кухню. Там у мене на верхній полиці біля вікна запас справжньої, а не розчинної кави. Зиркаю на годинник — пів на шосту… Пофіг! Коли хочу, тоді й кавую!

Стою біля підвіконня. Дивлюся, як ніч поступово тане, стікаючи сутінками, ковтаю, не відчуваючи гіркоти, вистиглий напій. В руках — сигарета. Знову порушу встановлену мною ж норму — лишень п’ять штук на добу, бо це вже друга після 00. Уважний погляд Романа, який прокинувся від того, що немає кого у сні оберігати. Схрестив руки, мовляв, ні кроку назад, поки не почую, у що ти вплуталася. Цікаво, якби він про потерчат, енергетичних вампірів, привидів й інші радощі життя почув, то що — «швидку» із психлікарні викликав би? Чи вклав би у ліжко, заколисав, як маленьку, спробував заспокоїти, а тим часом між друзями гарного психіатра став напитувати? Тепер не взнати: не варто долю аж так випробовувати. Розповідаю якісь казенні дурниці, істерикою доводжу хлопа до сказу. Я це вмію. А виправдання згодом. Бо переконувати, що це кілька ночей кошмарів мене зробили такою, зараз не буду!

Роман ранку чекати не став: одягнувся, навіть дверима не грюкнув, обережно їх зачинив. Ще не пішов, а совість вже точить. Доведеться вибачатися, аж поки язик натомиться. Але не зараз. Бо знесилена, надламана зсередини. І замість паніки раптом середину затоплює лють і якийсь азарт: я приймаю правила гри. Врешті, моє боягузтво також має свою ціну. Настав час заплатити! І щось мені здається, що кредитор не дуже радий, що вплутав мене. Я йду в спальню, пробую заснути і таки засинаю. Вже без сновидінь…

* * *

Звісно, надовго мене не вистачило. Уже в маршрутці в голову полізли сумніви. На вокзалі ж настрій геть скотився нижче добре заквецяної талим снігом підлоги. Ще й Інни на вокзалі не знайшла. Можна спробувати було б узяти її слід — відчувалося, що навідується сюди часто. Та спершу треба розібратися: вона така ж самогубця, як Руслана, чи почувається надто сміливою, бо за нею хтось серйозний? Є ще варіант, що та красуня — приречена смертниця, добре про це знає, тож і гуляє наостанку. Куди не кинь — весело…

Тож вирішила спершу віддати інший борг — відвідати бабусю на кладовищі. Попрохати вибачення за оті дорогі квіти, покладені чужими руками. Бо можу горло надсадити, доводячи, що я любила її більше, ніж Руслана. Та справа в тому, що ота недовідьма і сперечатися не буде. Найгірше, вона і зараз любить мою бабцю Марту, бо не розуміє: як то перестати любити когось лише тому, що він помер? Така дрібниця?!

Чого мене понесло на цвинтар із важким наплічником? Чому не залишила речі в камері схову чи не завезла на квартиру до Руслани? А раптом те чортеня таки вдома, ціле-здорове і щиро здивується моєму візиту? Врешті, якби й двері ніхто не відкрив, перевірила б, чи не від них незнайомий мені ключ, що з доброго дива з’явився в косметичці. Та в голові після декількох майже безсонних ночей шарварок, от і логіка кудись ушилася. Блукаю засніженим кладовищем, тримаючи в руках живі лілеї (я таки зовсім здуріла, так?) і наплічник за спиною. Дивуюся найбільше тому, що між засипаних снігом могил чимало натоптаних доріжок. Невже і взимку хтось сюди приходить з доброї волі?