Три товариші - Ремарк Эрих Мария. Страница 77

— Молодець, — сказав Кестер.

— Мокре листя попало під колеса, — пояснив я, відчувши теплоту і полегшення, яке завжди розливається по тілу після пережитої небезпеки.

Кестер кивнув.

— Восени на лісних поворотах завжди трапляється така чортівня. Хочеш сигарету?

— Дай, — сказав я.

Ми зупинились і закурили.

— Тепер можна завертати назад, — сказав потім Кестер.

Приїхавши до міста, я виліз з машини.

— Добре, що ми проїхались, Отто. Тепер з мене все як рукою зняло.

— На другий раз я покажу тобі інший прийом на поворотах, — пообіцяв він. — Повний оберт на гальмах. Але це можна робити лише тоді, коли дорога суха.

— Гаразд, Отто. На добраніч.

— На добраніч, Роббі.

«Карл» вітром понісся далі. Я пішов до пансіону. Був дуже виснажений, але цілком спокійний. Мій сум розвіявся.

XXIII

На початку листопада ми продали ситроена. Грошей вистачило для того, щоб деякий час підтримувати майстерню, але наше становище гіршало з тижня на тиждень. Люди ставили машини на зиму на консервацію, щоб зекономити на бензині й податках, і роботи по ремонту траплялися дедалі рідше. Ми, правда, пробивалися з допомогою таксі, але заробіток на трьох був надто скудний, і тому я майже зрадів, коли хазяїн кафе «Інтернаціональ» запропонував мені, починаючи з грудня, знову щовечора грати на піаніно, йому в останній час пощастило: спілка скотопромисловців перенесла свої щотижневі вечірки в одну з бокових кімнат «Інтернаціоналя», потім його приклад наслідувала спілка торговців кіньми, і, нарешті, ще й товариство прихильників кремації.

Таким чином, я міг таксі лишити Кестеру і Ленцу.

Мене ці зміни цілком влаштовували, бо я і без того часто не знав, як і де мені вбити вечір.

Пат писала мені регулярно. Я чекав на її листи, проте сам не міг уявити, як вона живе, й іноді, в похмурі, сльотаві грудневі дні, коли навіть опівдні не ставало по-справжньому світло, я вже думав, що вона вислизнула від мене і — все пропало. Мені здавалося, що вона виїхала давним-давно, і я вже не міг собі уявити, щоб вона повернулася до мене. Потім настали вечори, сповнені тяжкої, дикої туги, коли вже ніщо не могло зарадити, хіба що сидіти до ранку з повіями і скотопромисловцями і пити.

Хазяїн дістав дозвіл тримати кафе відкритим у ніч перед різдвом. Там мало відбутися велике свято для холостяків усіх спілок. Голова спілки скотопромисловців, торговець свинями Стефан Гріголяйт, пожертвував для вечора двоє молочних поросят і певну кількість свинячих ніжок. Він два роки тому овдовів і взагалі мав лагідний характер; ото ж хотів відсвяткувати різдво в товаристві. Хазяїн придбав ялинку чотири метри заввишки, яку поставили біля стойки. Роза, авторитет у всьому, що стосувалося комфорту й затишності, взялася прикрасити ялинку. Маріон і пухлий Кікі, що завдяки своєму нахилу теж розумівся на красі, допомагали їй. Опівдні вони утрьох узялися до діла. Витратили безліч різнокольорових куль, свічок і серпантину, але зате ж і ялинка прибрала пишного вигляду. На знак особливої поваги до Гріголяйта туди повісили кілька рожевих марципанових свинок.

Надвечір я ліг у постіль, щоб поспати кілька годин. Коли прокинувся, було вже темно. Якусь мить навіть не міг збагнути, чи це ще вечір, чи ранок. Мені щось снилося, але не запам'ятав, що саме. Ніби я був десь далеко і, здавалося, ще й досі чув, як за мною грюкнули чорні двері. Потім зрозумів, що хтось стукає в двері.

— Хто там? — гукнув я.

— Я, пане Локамп.

Виявилося, то пані Залевська.

Ввійдіть! — гукнув я. — Двері не замкнені.

Двері рипнули, і я побачив пані Залевську, що стояла в дверях, освітлена жовтим світлом з коридора.

— Пані Гассе прийшла, — шепотіла вона. — Скоріше йдіть сюди. Я не можу сказати їй…

Я не ворухнувся. Треба було спершу опам'ятатися.

— Скажіть їй, хай іде в поліцію, — відповів я трохи згодом.

— Пане Локамп! — Пані Залевська звела руки догори. — Крім вас, нікого немає. Ви повинні допомогти мені. Адже ви християнин!

Вона стояла в чотирикутному отворі дверей, ніби хистка, чорна тінь.

— Заспокойтеся, — сказав я роздратовано. — Зараз прийду.

Я одягся й вийшов. Пані Залевська чекала на мене під дверима.

— Вона вже знає що-небудь? — запитав я.

Залевська похитала головою, притуливши хусточку до рота.

— Де ж вона?

— В колишній своїй кімнаті.

Біля кухні стояла Фріда, спітніла від хвилювання.

— На ній капелюшок, утиканий пір'ям чаплі, і брильянтова брошка, — шепотіла вона.

— Простежте, щоб це зіпсоване кухонне опудало не підслухувало, — попрохав я пані Залевську і пішов до кімнати Гассе.

Пані Гассе стояла біля вікна. Коли я ввійшов, вона миттю обернулась. Очевидно, сподівалась побачити когось іншого. Це було безглуздо, але мій перший погляд упав на капелюшок і брошку, хоча я й не хотів цього. Фріда мала рацію: капелюшок був пишний. Брошка не так. Ця персона навмисне вирядилась, щоб показати іншим, як добре їй живеться. В цілому вона виглядала непогано; принаймні краще, ніж увесь той рік, коли жила тут.

— Гассе, мабуть, працює і в свят-вечір, га? — ущипливо спитала вона.

— Ні, — відповів я.

— А де ж він? У відпустці?

Вона підійшла до мене, похитуючи стегнами. Я відчув гострий запах її духів.

— А що вам, власне, ще треба від нього? — спитав я.

— Хочу покінчити свої справи. Розрахуватися. Адже мені, зрештою, належить частина всього цього.

— Вам уже нема чого рахуватися, — сказав я. — Тепер вам належить усе.

Вона витріщилась на мене.

— Він помер, — додав я.

Ліпше було б сказати їй про це інакше. Не так зразу, більше підготувати її. Але я й сам не знав, як підступити до цього. До того ж у мене в голові ще панувало безладдя після пообіднього сну; прокинувшись після такого сну, людина буває близька до самогубства.

Пані Гассе стояла посеред кімнати, і я, сказавши їй про це, цілком ясно уявив собі, що вона ні об що не вдариться, якщо зараз упаде. Це було дивно, проте я справді нічого іншого не бачив і не думав ні про що інше…

Проте вона не впала. Стояла, як і досі, й дивилася на мене.

— Он як… — промовила вона. — Он як… — лише пір'я чаплі на її капелюшку тремтіло.

І раптом я й не помітив, що сталося, але побачив, як нарядна, надушена жінка на моїх очах постаріла. Здавалося, ніби час блискавкою влучив у неї, кожна секунда дорівнювала рокові — напруження зламалось, тріумф погас, обличчя стало дряблим, зморшки, мов черви, розповзлися по ньому. І коли вона непевно, ніби навпомацки, взялася за спинку стільця і сіла на нього — так, ніби боялася щось розбити, — здавалося, це вже була зовсім інша людина, такий стомлений і постарілий мала вона вигляд…

— Що в нього було? — спитала вона, майже не ворушачи губами.

— Це сталося зовсім несподівано, — відповів я.

Вона не слухала мене. Дивилася на свої руки.

— Що мені робити тепер… — бурмотіла вона. — Що ж мені тепер робити?

Я помовчав хвилину. У мене стало моторошно на душі.

— У вас же, напевно, є хтось, до кого б ви могли піти, — зрештою сказав я. — Вам краще не лишатись тут. Та ви ж і не хотіли бути тут…

— Тепер уже все змінилося, — відповіла вона, не підводячи очей. — І що тільки мені робити тепер?

— У вас же, певно, хтось є, що чекає на вас. Ідіть до нього й обміркуйте все з ним. А потім, після різдва, зайдіть до поліційної дільниці. Там зберігаються деякі речі і банківські чеки. Вам треба з'явитися туди, щоб одержати гроші.

— Гроші, гроші… — тупо бурмотіла вона. — Які гроші?

— Там чимало. Щось біля тисячі двохсот марок.

Вона підвела голову. В її очах раптом блиснув божевільний вогник.

— Ні! — закричала вона. — Це неправда!

Я нічого не відповів.

— Скажіть, що це неправда… — прошепотіла вона.

— Може, й неправда. Але можливо й те, що він відкладав потроху про чорний день.

Вона встала. Раптом вона зовсім змінилася. В її руках було щось поривчасто-машинальне. Вона наблизила своє обличчя майже впритул до мого.