Три товариші - Ремарк Эрих Мария. Страница 76

Ми вже були біля готелю, де він працював. Якась дама саме вийшла з бюїка і з радісними вигуками кинулась до нього. Вона була досить повна й елегантно зодягнена, у неї було зів'яле обличчя сорокарічної блондинки, яка не знала ні тривог, ні турбот.

— Прошу пробачення, — сказав Орлов, кинувши в мій бік багатозначний погляд: — Служба…

Він розшаркався перед блондинкою і поцілував їй руку.

В барі сиділи Валентин, Кестер і Фердінанд Грау. Ленц прийшов трохи пізніше. Я підсів до них і замовив собі чвертку рому. Самопочуття у мене все ще було злиденне.

Фердінанд примостився в кутку — широкоплечий і масивний, з постарілим обличчям і на диво ясними, блакитними очима. Він уже чимало випив усякої всячини.

— Ну, мій маленький Роббі, — звернувся він до мене, гепнувши по плечу, — що з тобою сталось?

— Нічого, Фердінанде, — відповів я, — і саме в цьому вся біда.

Він якусь мить розглядав мене.

— Нічого? — сказав потім. — Нічого? Це вже багато! Бо ніщо є дзеркало, в якому відображається світ.

— Браво! — гукнув Ленц. — Нечувано оригінальне. Фердінанде!

— Заспокойся, Готфріде. — Фердінанд повернув до нього свою здоровенну голову. — Романтики, як от ти, всього лише патетичні стрибуни на околицях життя. Вони хибно розуміють його і з цього видумують собі сенсації. Ну, що ти знаєш про Ніщо, легковажний?

— Досить для того, щоб лишитися собі на втіху легковажним, — пояснив Ленц, — Пристойні люди з повагою ставляться до Нічого, Фердінанде. Вони не риються в ньому, як кроти.

Грау втупився в нього очима.

— Будьмо… — сказав Готфрід.

— Будьмо… — відповів Фердінанд. — Ти, пробко, — будьмо!…

Вони спорожнили свої бокали.

— Я б дуже хотів бути пробкою, — відповів я і теж випив. — Такою пробкою, яка все робить правильно і якій усе вдається. Принаймні хоч на якийсь час.

— Відступник! — Фердінанд упав у своє крісло так, що воно аж затріщало. — Хочеш стати дезертиром? Зрадити наше братство?

— Ні, — сказав я. — Я нікого не хочу зраджувати. Але мені б хотілося, щоб не завжди і не все у нас ішло прахом.

Фердінанд подався наперед. Його широке гнівне обличчя тремтіло.

— Зате ти належиш до ордена, брате, до ордена невдах, непридатних, з їх бажаннями без мети, з прагненнями, які нічого не приносять їм, з їх любов'ю без майбутнього, з їх безглуздим розпачем… — Він посміхнувся. — До таємного братства, члени якого скоріше загинуть, ніж зроблять кар'єру, скоріше віддадуть, й витратять по краплі, загублять своє життя, ніж прагнутимуть фальсифікувати чи забути недосяжний образ — той невгасимий образ, брате, який вони носять у своєму серці ще з того часу, коли щогодини, удень і вночі, нічого іншого не було, крім голого життя, голої смерті…

Він підняв свій бокал і кивнув Фредові до стойки:

— Дай мені чогось випити.

Фред приніс пляшку.

— Може, ще завести грамофон? — спитав він.

— Не треба, — відповів Ленц. — Викинь геть свій грамофон і принеси більші бокали. А тоді погаси половину освітлення, постав сюди кілька пляшок і забирайся до своєї комірчини.

Фред кивнув головою і вимкнув люстру. Горіли лише маленькі лампочки під пергаментними абажурами з старих географічних карт. Ленц наповнив бокали.

— Вип'ємо, дітки! За те, що живемо! За те, що дихаємо! За те, що ми життя відчуваємо так сильно, що не знаємо, як і скористатися з нього!

— Так воно і є в житті, — мовив Фердінанд. — Лише нещасливий знає, що таке щастя. Щасливець — лише манекен життєвих почуттів. Він лише демонструє радість життя, але не має його. Світло не світить у ясний день. Воно світить лише в темряві. Вип'ємо за темряву! Хто раз потрапив у громовицю, той уже не може користатися електричною машиною! Прокляття громовиці! Благословенна будь та частка життя, що дісталась нам! А що ми його любимо, то й не здамо на проценти! Ми самі згубимо його! Пийте, діти! Існують зорі, які ще й досі світять, хоча вже десятки тисяч світлових років тому зникли! Пийте, поки ще є час! Хай живе нещастя! Хай живе темрява!

Він налив собі повну склянку коньяку і випив.

Від рому в мене вже стукало в голові. Я потихеньку встав і пішов до Фреда в комірчину. Він спав. Я розбудив його й попросив замовити телефонну розмову з санаторієм.

— Ви можете почекати тут, — сказав він. — В таку пору вони швидко з'єднають.

Хвилин через п'ять задзвенів телефон, і мене зв'язали з санаторієм.

— Я хочу поговорити з фройляйн Гольман, — сказав я.

— Хвилиночку, зараз я з'єднаю вас з ординаторською.

— Фройляйн Гольман уже спить, — відповіла старша сестра.

— А в неї в кімнаті телефону немає?

— Нема.

— А ви її не могли б розбудити?

Сестра якусь мить вагалася.

— Ні, їй сьогодні не можна вставати.

— Що-небудь сталося?

— Ні. Вона лише повинна ці кілька днів бути в ліжку.

— Напевно нічого не сталося?

— Ні, ні, це в нас такий порядок напочатку. Вона повинна полежати в ліжку, поки звикне.

Я повісив трубку.

— Вже надто пізно, так? — запитав Фред.

— Як це пізно?

Він показав свій годинник:

— Уже біля дванадцяти.

— А-а, — схаменувся я. — Тоді даремно й дзвонив.

Я повернувся на своє місце і знову почав пити.

О другій годині ночі ми вийшли з бару. Ленц повіз Валентина і Фердінанда додому на таксі.

— Сідай, — звернувся до мене Кестер, заводячи мотор «Карла».

— Ці кілька кроків я вже якось пішки дійду, Отто.

Він поглянув на мене:

— Ми трохи проїдемось за місто.

— Давай. — Я сів у машину.

— Веди ти, — сказав Кестер.

— Що за дурниці, Отто. Не можу я вести, я ж п'яний.

— Давай, веди! На мою відповідальність.

— Ти сам переконаєшся в цьому, — сказав я, сідаючи до керма.

Заревів мотор. Рульове колесо тремтіло в моїх руках. Вулиці тинялися повз мене, хиталися будинки, а ліхтарі, здавалося, висіли косо під дощем.

— Не буде діла, Отто, — признався я. — Я так налечу на що-небудь.

— Налітай, — відповів він.

Я оглянувся до нього, його обличчя було ясне, напружене й спокійне. Він дивився поперед себе на мостову. Я вперся спиною в спинку сидіння і міцніше охопив кермо. Стиснув зуби і примружив очі. Поступово дорога стала чіткішою в моїх очах.

— Куди, Отто? — спитав я.

— Далі. За місто.

Ми проїхали передмістя і вийшли на шосе.

— Повне світло, — наказав Кестер.

Бетоноване шосе блищало перед нами в світлосірому тумані. Дощ уже був невеликий, але його краплі били мене в обличчя, наче град. Вітер був сильний, хмари висіли низько над землею; над самим лісом ніби розривалися й капали сріблом. Туман у мене в голові розвіявся. Ревіння мотора струмом лилося через руки в моє тіло. Я відчував усю машину і її силу. Вибухи в циліндрі стрясали мій тупий, заціпенілий мозок. Поршні, наче насоси, стукали в моїх жилах. Я піддав газу. Машина кулею летіла вздовж шосе.

— Швидше, — наказав Кестер.

Скати засвистіли, дерева і телеграфні стовпи з гулом пролітали повз нас назад. З гуркотом пронеслося мимо село. Тепер у мене в голові цілком прояснилось.

— Піддай газу, — підбурював Кестер.

— А я тоді вдержу його? Дорога ж мокра.

— А ти стеж. Перед поворотами переходь на третю швидкість і зменшуй газ.

Мотор заревів ще дужче. Повітря різало мені обличчя. Я прихилився за вітровим склом. Я ніби поринув у гуркіт машини, автомобіль і моє тіло злилися в одне-єдине — єдине напруження, єдина вібрація, я відчував колеса під ногами, відчував землю, шосе, швидкість, ніби ривком усе стало на своє місце, ніч вила й свистіла, вириваючи з мене все зайве, мої губи стиснулись міцно, руки перетворились на лещата, я весь втілював у собі тільки шалену їзду — безтямний і одночасно до краю напружений.

На закругленні швирнуло зад машини вбік. Я ще крутнув руль у протилежний бік і дав газ. Якусь мить я не відчував ніякої опори, ніби піднявся в аеростаті, потім знову машина слухняно полетіла по шосе.