Три товариші - Ремарк Эрих Мария. Страница 78

— Так, це правда, — прошипіла вони, — мені підказує моє передчуття, що це правда! Мерзотник! О, мерзотник! Примусив мене таке пережити, а виявляється — он що! Але я візьму їх і вижбурну геть, усі за один вечір, розкидаю їх по вулиці, щоб не лишилося нічого від них! Нічого! Нічого!

Я мовчав. З мене було досить. Вона пережила першу звістку, знала, що Гассе мертвий, а з усім іншим хай справляється сама. Цілком можливо, що вона ще гепнеться на підлогу, коли почує, що він повісився, але це вже була її власна справа. Знову оживити Гассе заради неї не було ніякої можливості.

Вона заплакала. Сльози били струмками з її очей. Вона плакала пискляво, жалісно, як дитина. Це тривало досить довго. Чого б я не віддав, щоб мати можливість закурити. Мені важко було дивитись, коли хто-небудь плакав.

Нарешті вона перестала плакати. Витерла обличчя, машинально вийняла пудреницю і, це дивлячись у дзеркало, почала пудритись. Потім сховала срібну пудреницю, але сумочку забула закрити.

— Я вже нічого не пам'ятаю, — сказала вона надломленим голосом, — я вже не знаю нічого. Він таки, мабуть, був добрим чоловіком.

— Це правда, він був добрий.

Я ще сказав їй адресу поліційної дільниці і про те, що сьогодні він уже закритий. Мені здавалося кращим, якщо вона не зразу піде туди. На сьогодні досить було і цього.

Коли вона пішла, пані Залевська вийшла з свого салону.

— Хіба тут, крім мене, жодної людини немає? — спитав я, злий на самого себе.

— Лише пан Георг. А що вона сказала?

— Нічого.

— Тим краще.

— Це вже як сказати. Іноді це й не краще.

— У мене немає до неї ніякого співчуття, — енергійно заявила пані Залевська. — Аністілечки.

— Співчуття — найнікчемніша річ у світі, — роздратовано сказав я. — Воно — зворотна сторона злорадства, це ви повинні знати. А котра зараз година?

— Без чверті сім.

— О сьомій я хочу поговорити по телефону з фройляйн Гольман. Але так, щоб ніхто не підслухував. Це можна зробити?

— Та тут же нікого нема, крім пана Георга. Фріду я вже відпустила. Якщо хочете, то сідайте в кухні. Шнур досягає аж туди.

— Гаразд.

Я постукав до Георга. Давно вже не був у нього. Він сидів, зігнувшись, за письмовим столом і мав дуже злиденний вигляд. Навколо нього валявся подраний папір.

— Добрий вечір, Георге, — привітався я. — Що це ти тут робиш?

— Чистку, — кволо посміхнувшись, відповів він. — Якраз підхожа робота на свят-вечір.

Я нахилився й підняв папірець. Якийсь конспект з хімічними формулами.

— Навіщо це ти? — спитав я.

— Вже немає ніякого сенсу, Роббі.

Його обличчя майже просвічувалось. Вуха були наче воскові.

— Що ти їв сьогодні? — спитав я.

Він одмахнувся:

— Це не має значення. Справа не в цьому. Не в їжі. Але я просто більш не можу… Мушу кинути все.

— Так далеко зайшло?

— Так, — відповів він.

— Георге, — заперечив я йому спокійно, — ти поглянь на мене. Ти не думаєш про те, що й мені хотілося бути чимсь іншим, а не піаністом у тому притоні повій, у кафе «Інтернаціональ»?

Він нервово ломив собі руки.

— Знаю, Роббі. Але це не може зарадити мені. Для мене в цьому було все. А тепер я усвідомив, що все це ні до чого. Ні в чому немає ніякого сенсу. Навіщо ж, власне, жити на світі?

Я не стримався від сміху, хоч який у нього був жалюгідний вигляд і як йому було гірко.

— Ти, віслючок! — сказав я. — Ти гадаєш, ніби зробив якесь відкриття! Думаєш, ти єдиний з такою мудрістю? Звичайно, все це не має ніякого сенсу. Та й живуть люди не заради якогось сенсу. Не так-то все просто. Давай одягайся. Підеш зі мною в «Інтернаціональ». Ти став чоловіком, і ми це відсвяткуємо. Досі ти був школярем. Через півгодини я зайду за тобою.

— Не піду, — сказав він.

Він страшенно охляв.

— Підеш, — наполягав я. — Зробиш мені послугу.

Мені не хочеться бути самотньому сьогодні.

Він недовірливо поглянув на мене.

— Ну, як хочеш, — здався він потім. — Зрештою, мені однаково.

— Ну от, — задоволено констатував я. — Як на початку, це вже зовсім непоганий девіз.

О сьомій годині я замовив розмову з Пат. З цього часу такса була вдвоє менша, і я міг удвічі довше говорити по телефону. Я сів на стіл у передпокої і чекав. До кухні заходити не схотів. Там пахло зеленими бобами, а мені навіть в розмові по телефону не хотілося змішувати з цим Пат. Через чверть години нас з'єднали.

Пат одразу підійшла до апарата. Почувши її теплий, глухий і трохи нерішучий голос близько біля себе, я так розхвилювався, що насилу вимовив слово. У мене тремтіли руки й ноги, гупало в скроні, і ніяка сила волі не могла спинити цього.

— Боже мій. Пат, — спромігся сказати я, — чи це дійсно ти?

Вона засміялась:

— А де ж ти зараз, Роббі? В бюро?

— Ні, сиджу у пані Залевської на столі. Як ти себе почуваєш?

— Добре, любий.

— Ти не в ліжку?

— Ні. Сиджу на підвіконні в своїй палаті, на мені білий халат. Надворі йде сніг.

Я раптом чітко собі уявив її перед собою. Бачив, як кружляють сніжинки, бачив її овальну, чорняву голівку, прямі, трохи похилі плечі, бронзову шкіру…

— Боже мій милий, Пат, — вихопилось у мене, — прокляті гроші! Якби вони були в мене, я б, не гаючи ні секунди, сів у літак і ще сьогодні ввечері був би з тобою.

— Ах, любий мій…

Вона замовкла. Я лише чув, як щось тихо тріщало й гуло в трубці.

— Ти мене слухаєш, Пат?

— Так, Роббі. Але ти не повинен говорити про такі речі. У мене паморочиться в голові.

— У мене теж голова йде обертом, — сказав я. — Розкажи мені, як ти там живеш у горах, чим займаєшся.

Вона почала розповідати, але через якусь мить я вже не чув, що вона говорить. Чув лише її голос, і, коли я сидів отак почіпки в темному передпокої, між чучелом дикого кабана і кухнею з зеленими бобами, мені здавалося, ніби двері розчинились і вкотилася хвиля тепла і яскравого світла, ласкава й барвиста, сповнена мрій, прагнень і юності. Я підкорчив ноги, підпер голову рукою, дивився на голову дикого кабана і на заяложені двері кухні, але це не могло протверезити мене — раптом настало літо, подув лагідний вітерець, я бачив вечір над колосистими полями й зеленкувате світло лісових доріг.

Голос завмер. Я глибоко зітхнув.

— Як хороше з тобою говорити, Пат. А сьогодні ввечері що ти будеш робити?

— Сьогодні ввечері у нас невеличке свято. Починається у вісім. Я саме одягаюсь на вечір.

— А що ти одягнеш на вечір? Срібне плаття?

— Так, Роббі. Те срібне плаття, в якому ти мене ніс по коридору.

— А з ким ти йдеш?

— Ні з ким. Це ж тут, у санаторії. Внизу в вестибюлі. Там усі знають одне одного.

— Тобі, мабуть, нелегко буде не зрадити мене, — сказав я. — В срібному платті…

Вона засміялась:

— В ньому зовсім неважко. З ним пов'язані певні спогади.

— У мене теж. Я впевнився на собі, як воно впливає. Але я зовсім не хотів би все точно знати. Ти можеш зрадити мене, аби лиш я про це не знав. А пізніше, коли ти повернешся сюди, будемо вважати, що це був лише твій сон, давноминулий і забутий сон.

— Ах, Роббі, — сказала вона поволі, і її голос звучав, наче з глибини. — Я не можу зрадити тебе. Надто часто я думаю про тебе, щоб зрадити. Ти не уявляєш, як тут живеться, в горах. Наче в чудовій, блискучій в'язниці. Розважаємось, хто як може, та й усе. Як згадаю про твою кімнату, так іноді місця собі не знаходжу… тоді їду на вокзал і дивлюся на поїзди, що прибувають знизу, і думаю, що так я ближче до тебе… зайду в вагон і удаю, ніби когось зустрінути прийшла…

Я закусив губу. Ще ніколи не чув, щоб вона так говорила. Вона завжди була стримана і свою прихильність до мене виявляла переважно в жестах, поглядах, але не в словах.

— Я постараюсь приїхати до тебе. Пат, — - сказав я.

— Правда, Роббі?

— Так, можливо, в кінці січня.

Я знав, що це майже неможливо, бо, починаючи з лютого, ми ще повинні були роздобувати гроші на санаторій. Але сказав їй про це, щоб у неї хоч що-небудь було, про що б вона могла думати. Пізніше мій приїзд неважко буде пересунути надалі, аж поки прийде день, коли вона зможе знову повернутися з гір.