Соло для Соломії - Лис Володимир Савович. Страница 58

— Ви ж маєте вплив. Може, з райкому яка машина.

— З якого райкому? Та ти знаєш, яка дорога з Головна до За- горян ваших такої погоди? Тут бетеер ⁵² не пройде. Певно, ж геть усе замело.

— Ну. Ну, може, з міста б приїхали? Тут же шосейка.

— З Любомля? То ж тепер інший район. Хто поїде та ще й за такої погоди?

Соломія, у голові якої стукали десяток, а мо’, й сотня молоточків, теж захиталася, а тоді з свеї непокритої, продуваної вітром голови дістала те, що згадала:

— У вас же друзі скрізь, кажуть. У вас же брат у тій енкаведе.

— Друзі, кажеш? Брат.

Голова хитнувся й простяг до Соломії руки. Вона почула важкий запах перегару.

— А ти хочеш стати моєю подругою? Знаю, не хочеш. Якби стала. Завтра. Може, й подзвонив би кудись. То що, згода- угода? Даси, як позвоню?

І спробував схопити Соломію в обійми. Вона відсахнулася. Погляд наштовхнувся на якусь палку ци лопату, яка стояла коло дверей. Не тямлячи, що робить, схопила ту палку (мабуть, таки городник, по вазі визначила) й шарахнула по ненависних плечах.

— Що ти робиш, сучище?..

Чула, як він закричав, та не обернулася. Пішла, сама схожа на примару, розпатлана і геть засипана снігом. Ледь жива дісталася доми. На вулиці стріла Василя, що її виглядав, впала братові на груди. Ридала, забиваючись у глибокому плачі.

— Маруся. Жива?

— Жива, ти що? — Брат підтримував під руку. — Молоком гарєчим трохи напоїли.

У хаті Соломія, відігрівшись, підійшла до колиски. Потім взяла маленьку, що так само важко дихала, притисла до грудей. Зціпила зуби, аби не плакати. Так тримала, колихала і думала, що жити без доньки вона на цим осоружнім світі ни зможе. На тамтім, якщо Бог забере цю золоту крихіточку, їм обом буде тепліше й захисніше. Нє, то гріх, так вони там не стрітяться. Али що ж діяти? «Що діяти, отче Андронію?» — подумки простогнала.

За нею, певно ж, прийдуть за покушеніє на вбивство голови колгоспу. Типер точно буде бандпособницею.

Соломія сиділа й колихала на руках доньку, не віддала й матері, котра хтіла неї перейняти. Коли відчула, що знемагається, поклала Марусечку на ліжко, лягла поруч. Притулила кровиночку, що ледь зіпала, й так лежала, доки не забилася у важкому напівсні.

Прокинулася од грюкоту, хтось ніби добивався крізь двері, потім почула голоси — чоловічі й жіночі. Братів, мамин і ще ни- знакомі. До кімнати зайшов брат, несучи запалену лямпу, а за ним. За ним двоє в білих халатах — моложава жінка й чоловік з борідкою та з сумочкою в руках.

— Добрий вечір. То хто тут у нас розхворівся-розболівся? — спитав чоловік чомусь майже весело.

— Добрий вечір, — прошелестіла Соломія. — От, Маруся наша.

Вони зміряли температуру, жінка в халаті зойкнула, що майже

сорок один, заметушилася — зараз, зараз, вколемо жарознижуюче. Дали вкола, маленька тильки схлипнула і ледь пхинькнула при цьому. Лікар з борідкою послухав Марусечку довгим шнурком з пипочками, котрі вставив у вуха.

— Треба госпіталізувати, — сказав, складаючи свого інструмента. — Здається, крім грипу, ще й запалення легенів. А це вже серйозно.

— До больници?

— Так. Збирайтеся.

Уже в машині-«бобику» Соломія спитала, куди вони їдуть? До Головна?

— У Любомль, — відповів лікар. — Взагалі-то ми мали б везти вас до вашої районної лікарні. Але щодо вас є наказ начальника райвідділу МДБ ⁵³. Тому госпіталізуємо в Любомлі.

— Дєкую вам, — сказала Соломія.

— Дякуйте держбезпеці, — відказав лікар з особливою інтонацією — у ній залишалися страх і острога, мовби торкнувся чогось такого, чого б і торкатися не варто.

8

Десь за місяць потому заарештували Василька. Таки не послухався брат — домовився з конюхами, взяв увечері колгоспних коней і воза й поїхав до лісу, де напередодні зрізав з родичем пару сосен і дубка на крокви. Бо ж зруб уже стояв, а до літа, до іменин Тарасика хотів перехідщину зробити. Варка народила доньку, в тісній хаті тепер було троє дітей, і казав Василь, що пора й честь знати, а хіба він не хазяїн? Таж і Тимко, і Лукаш так само хати доставляли, ліс крадений привозили, а що діяти, як інакше не мона? Він договорився з хлопцями на пилорамі, завезе, до кол- хозних колод складе, ну, а потім, як розпиляють, то вечорком і забере.

— Будьте ж обережні, — наказували Соломія й Варка Василеві й Варчиному двоюрідному братові Семенові.

— Все буде, як у казци — як ни золоте, просте яєчко, — сказав Василь.

Цілу ніч протремтіли Соломія і Варка, а вкупі з ними й старі, прислухаючись, чи не вертається брат і чоловік. Мали вернутися пішака, після того, як завезуть на пилораму. Засинали, знову прокидалися, ойкали. Не діждалися. А вранці участковий прийшов з головою сільради. Обшук робити. Так і так, затриманий громадянин Троцюк Василь Антонович при спробі крадіжки колгоспного лісу в особо крупних розмірах. «І ото, певно, у вас на дворі тоже крадені колоди?» Варка: «Та де там, то ж виписані». Участковий: «Тоді пройдемо до вашої недобудованої хати, там подивимося». Подивились і забрали цілий віз дошок.

Через день Соломія і Варка поїхали до райцентру, щоб там дізнатися од Василька, який сидів у капезе ⁵⁴, що затримали їх уже біля самої пилорами, що йому світить, як організатору, сказав слідчий, щонайменше десять літ, а Семенкові, як співучаснику, може, ще й п’ятіркою обійдеться, дитячим строком, як сказав слідчий.

Варка плакала, а в очах Соломії застигла затятість. Верталися додом пішки, навпрошки через ліс усього сім чи вісім верстов буде. Чим ближче до села підходили, тим більше знала Соломія, що вона зробить. Варку заспокоювала, що, мо’, обійдеться, вона з головою їхнім поговорить, а він впливова людина.

— Та ж він і затримував разом з участковим, чула? — сказала Варка. — Спеціально, певне, підстерігали, гади.

— Нічо, я чарівне слово знаю.

— Ой, Соломко. Якби ж то все добре скінчилось.

— Скінчиться, — пообіцяла Соломія.

І таки скінчилося. Того весняного надвечір’я Соломія зайшла до кабінету голови колгоспу. Почула:

— Ну, й чого тобі треба? Щось виписати ци за брата просити прийшла?

— За брата, — видихнула Соломія.

— Он як? Ти думаєш, я всесильний? І порятую твого брата, чоловіка, який вкрав цілий віз колгоспної деревини?

— Двох чоловіків, — сказала Соломія. — їх двоє.

— Тим більше.

Голова дивився на Соломію відверто насмішкувато. Більше того — глузливо. Неприховано торжествуюче. Али вона бачила й гинше — його погляд поглинав неї. Всю, з потрухами.

Місяць тому він порятував її доньку. Коли прийшла дякувати, розповів, що довелося йти в контору, та ще й з побитим плечем, дзвонити в район, просити, аби дали Володимир, міський відділ

емгебе, де був начальником його брат, ті будили брата, а брат мусив звонити у Любомль, аби тамтешній емгебешний начальник, теж піднятий з постелі на прохання брата, віддав наказ у лікарню, звідки й поїхав черговий лікар машиною до неї, в Загоряни.

Соломія зрозуміла, яку владу таки має над цим чоловіком. Али тепер він нарешті отримує владу над нею — страшну, наскрізь прогірклу і просмерділу запахом його несвіжого, просяклого алкоголем рота і його гнилого сім’я, який, здавалося, Соломія чула уже в цим кабінеті з портретами Сталіна і Кагановича на стіні.

— Порятуйте — я згодна на все, — сказала Соломія прямо в його масні, трохи вже посоловілі очі.

Він встав, зирнув майже лагідно. Ковтнув її поглядом, посмакував, і Соломія б заприсяглася, що облизався. Хоч і не видно було.

— Ох, Соломіє, Соломіє, передова наша ланкова, — сказав голова майже ніжно. — Для вас я спробую зробити неможливе. Навіть захистити підозрюваних у важкому злочині проти держави й соціалістичної власності. Є тільки одне «але».

Мовив і значливо виставив пальця. Соломія завмерла — щось опустилося всередині, як уже бувало з нею у важкі хвилини. А яка ця?

— Я згодна, — видихнула.

— От і добренько, — сказав Михайло Прохорович. — Але стосується тільки одного. Спочатку ти, Соломочко, згодна на все, а вже потім я спробую зробити щось для твого брата. То як?