Соло для Соломії - Лис Володимир Савович. Страница 59

— Як хочете, — сказала Соломія. — І де хочете.

— От і добренько, — він потер руки. — Хочу. Сьогодні прийдеш сама до мене додому. І робитимеш, що я захочу. Сподобається — могтимеш і на ніч остатися. Згода?

Соломія кивнула, стисла зуби. Цього чоловіка вона ненавиділа люто. Як нікого ще в світі. Але ж саме він спас її доньку, її любу Марусечку. І зараз може спасти її рідного і Варчиного двоюрідного братів. Колись, у війну, вона згідна була оддати тіло німцеві в обмін на життя Руфини. Німець її пошкодував і збирався відпустити. Розуміла — цей чоловік, не німець, свій, не відпустить, скористається нею до кінця. Нехай. Після того чоловіків у неї все одно ни буде. Жодного. Зате буде вільним Василько, матимуть тата син і донечка.

Соломія вернулася додому опівночі. На подвір’ї взяла відро й невеличкі залізні ночви. Потім до ковбані принесла дров і розклала вогнище. Сірники поклала до кишені заздалегідь. Вернулася до двору й коло рукомийника намацала шматок мила. Коли нагрілася вода, налила в ночви. Найперш взялася полоскати рота. Та ледве почала, як пригадала все, і її вирвало. Потім ще раз. І все ж вона виполоскала рота з милом. Потім, роздягнувшись, хоч стояла ще весняна холодрига, помила все тіло. Гріла воду ще три рази. Не плакала, бо сльози десь пропали. Думала, що жити їй би не варто, али ж у неї була донечка. Маруся, Марієчка, Марусиноч- ка. Кохана мавпунечка. Та й якби таке трапилося з Віркою, скажімо, хтозна, чи не посміялася б. І тильки.

Хтозна.

Хто .

Зна.

Хапаючи дрижаки, Соломія побігла до хати. Крізь сонне мамине: «Де ти була? Всі очі видивилася», пірнула у ліжко. Поруч спало її маленьке диво. Цьомнула в лобик. Мала смішно поморщилася крізь сон. Тіло. Її сплюндроване тіло. солодко нило.

Соломія майже одразу кудись провалилася, а прокинулася посеред сонячного весняного ранку.

Життя тривало, під боком ще посопувала Маруська, коли ж ні — прикидається дівчисько, глип оченям і знову затулила, і сопу-сопу, наче спить. Значить, шкодує маму, не хоче, щоби вставала. А мо’, й ні, надто маленька ще. Та все одно, тепла хвиля огортає Соломію.

— Моя ти малюська, — шепче Соломія і думає, що страшний сон минув, минув, минув, а за вікном оно яке сонце й маленьке сонечко під боком у неї.

Через місяць судили Василька й Семенка. Дали їм, правда, не по «десятці» й «п’ятірці», а п’ять і три роки. Та відсидять лише рік і вийдуть по знаменитій беріївській амністії.

Той рік буде чи не найклопітнішим за всі прожиті Соломією досі роки. Зустрівши її після суду, Басюта скаже: «Я зробив усе, що міг». І Соломія відчує — він таки каже правду. Новосілля самій Варці доведеться відкласти. Соломія помагатиме Варці доглядати маленьку Оленку, втиратиме носи своїй найкоханішій Марусенці, що з величезним трудом вимовлятиме перші слова, й непосиді- шкіднику Тарасику. Ходитиме в ланку, сіятиме, полотиме й копатиме буряки, жатиме жито, сіятиме й збиратиме ненависний кок-сагиз, який голова наказував обережно рвати руками, без ніякого копання. З Воркути приходитимуть листи од брата. Писатиме, що все нормально, незважаючи на його каліцтво, направили на шахту кріпильником, бо дізналися, що вже колись був шахтарем. Семена повезли ще далі на північ, у якийсь Мєдно- горськ. Соломія намагатиметься хоч якось послабити податкову удавку, яка стискала дедалі дужче. Платити тре’ було за все — жив - ність, сам хлів, за кожне дерево в садку, кожен кущик ягід. Люди підпільно годували качок і курей, щоб продати і отримати хоч якусь копійчину для сплати податку, бо ж на трудодні платили мізер, та й то тільки житом. Тих же, хто не платив, саджали.

Тієї осені в Загорянах під сокиру пішли цілі садки. Вирішила й Соломія — тепер уже не ланкова, бо ж брат у тюрмі — вирубати якщо не весь, то половину саду. Лишить зо дві яблуні, вишню, аби були малим яблучка та вишеньки, ще кущ калини за хатою. А решта. І так у борг до Вірчиного свекра залізла, Марійці б черевички якісь купити на весну, бо ж ніжки, слава Богу, ростуть. Ні, не платитиме такого великого податку, як торік, хай він вигорить ясним вогнем.

Взяла Соломія сокиру, вийшла в садок. Шкода, звісно, рубати. І цю яблуньку, ще зовсім молоду, і он ту сливку, що сама садила. І цюю грушку. Та замахнулася, вдарила сокирою раз, вдруге. Дерево, зрештою, повалилося, али перед тим, як здалося Соломії, застогнало. А мо’, й заплакало, оно краплі-сльози течуть корою.

— Простіте, рідненькі, — прошептала Соломія.

Згадала, як батько лякав узимку старі дерева, котрі не родили, погрожував, що зрубає. А вона не лякає, не замахується, а справді рубає. Життє вкорочує. А що робити?

Вдарила раз, другий по яблуні, коли чує — хтось гукає. Гля, а з вулиці підходить дєдько Іван, колишній сільрадівський голова, тепер — бригадир.

— Доброго дня. Чого вам? — Соломія. — На роботу тре’ кудись іти?

— Яка там робота, коли таке горе, — каже бригадир. — Таке ото горе.

— Горе? Яке горе? Хтось умер?

— Хтось? Я тобі дам, хтось! — гнівно каже бригадир. — Ти що, не чула? Товариш Сталін, наш великий руководітєль і вождь, умер. По радіві передавали. Той-во, трахтур ци як там, ну де плакати тре’, об’явили.

— Я ж ни знала, — знічено відказала Соломія.

— Вона ни знала! А тре’ було знати. Товариш Сталін умер, а вона взялася садок рубати, врєдітєльством займатися, понімаєш. Що, на Сибєр захотіла? Ци у Воркуту за братиком своїм?

— Дєдьку Іване. Господи. Якби знала.

Сокира з Соломіїної руки, як була, на ногу — бух. Зойкнула. Добре хоч обухом, а не гостряком, а то б чобіт наскрізь.

«Точно ж, одправлять на Сибєр, — Соломії стає млосно. — А як же Марусенька?..»

Тим часом бригадир пальцем киває.

— Йди-но сюди.

І як Соломія підходить неслухняними ватяними ногами до тину, бригадир каже тихо так, нахилившись до неї:

— Нащо рубаєш, дурна? Може, тепер щось зміниться, може, й податки теї одмінять.

РОЗДІЛ ХІ НОГИ, ВИМИТІ В ДНІПРІ

Через чотири з гаком роки (гак у сім із чимось місяців) від того дня, коли Соломія дізналася од бригадира, що помер Сталін, а, отже, не треба рубати оподаткованих дерев, осіннім днем тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомого року її викликали до колгоспної контори. Посильна Ганя, постаріла і вже нарешті заміжня, сказала, що Мико Федорич наказували, аби явилася строчно. Строчно то й строчно, Соломії не звикати. Мико Федорич — так Ганя скоротила назвисько теперішнього голови колгоспу. Він був у Загоря- нах уже четвертим. Басюту пішли невдовзі по смерті Сталіна. Точніше, змусила піти жінка. Ще точніше, дві жінки. Перша приїхала в Загоряни, коли чоловік переобладнав і обставив хату. Законна дружина голови виявилася доволі невродливою, та, як сказала Вірка, губатою та цицькатою. Вірка ж і підсунула Прохоровичу велику, добре замурзану свиню. Вона прийшла до Алев- тини, як звали головиху, й сказала, що повинна перед нею повинитися. Бо ж мала любовні справи з її чоловіком. Та знаєте, з таким чоловіком мусово мати діло, як же не мати, як він такий спокусник, з нього так і пре, ну, самі, розумієте, що. Вірка потім сказала Соломії, що хтось же мусив цьому гадові помститися. А ще вона повідомила ошелешеній головисі, що таких, як вона, в селі багато, й вони навіть вдячні пані-товаришці Алевтині Дмитрівні, що мовби на якийсь час позичила їм такого гапетитного чоловіка. Звісно, по такій звістці й такій бесіді мусив виникнути скандал. Дурна баба Басютиха навіть у райком поїхала. На диво, сам Басюта не став відпиратися. Написав заяву і, як казали, зник у невідомому напрямку. Хоч подейкували, що зважаючи на його зв’язки, обмежилися доганою за аморальну поведінку, навіть з партії не виключили. Соломії його не було шкода, хоч перед тим, як зникнути з села, він таки зайшов до неї. Вперше зайшов пішки. І викликавши надвір, сказав, що розуміє — нема йому на що сподіватися, та був би неймовірно щасливим, якби вони поїхали звідси удвох.

Не знала Соломія — плакати їй ци сміятися. Прогнати, плюнути у вічі ци ж пошкодувати й зрозуміти?