Соло для Соломії - Лис Володимир Савович. Страница 60
Тильки й мовила:
— їдьте собі, Михайле Прохоровичу. Бог вам суддя.
Він зітхнув, потупцяв на місці, тоді сказав:
— Розумію. Звиняйте. Мо’, де зустрінемося.
І пішов, уже не молодий, хоч і не старий, товстенький чоловік, котрий, дихаючи, сопів, як ковальський міх. Котрий багато чого міг у ліжку, а в Соломіїній душі посіяв глибоко затамовану ненависть, яка тепер стала розлітатися вусібіч, як насіння осоружного кок- сагизу.
Після Басюти з сусіднього району прислали на голову Василя Миколайовича Кравця, котрий у серцях загорєнців лишив добрі згадки. Був третій голова спокійним, розсудливим, не кричав, за жінками не ганявся, виписував і ліс, і міг закрити очі, коли якесь дерево-друге самовільно зрубували. Тож загорєнці шкодували, коли через три роки його перевели у ліпший колгосп під Бугом.
Наприкінці першого року головування відмінив вирощування кок-сагизу. Не росте на поліському ґрунті, сказав, не треба й мучитися. Тож жінки зустріли це повідомлення на «ура». А через рік, як довідалися, перестали вирощувати це набридисько по всій Україні, бо щось там таке винайшли, що той кавчук мона якось із хімії добрати.
Теперішній голова мав дивне прізвище Дударик. Прислали його працювати агрономом одразу після інституту в п’ятдесят четвертім.
Того самого року, в якім вернувся з війська Роман Пилипців, Вірчин коханий, і дізнавшись, що в нього є син, прийшов до
Вірки, а побачивши сина, сказав, що вона мусить вийти за нього. Вірка посміялася, та хлопець не поступився, витримав і наскоки батьків, і прокльони матері, купив стару хатину на околиці села в баби Ганущихи і забрав туди Вірку зі своїм сином і двома дітьми од загиблого Юрка. Роман в армії служив танкістом, тож його з розкритими обіймами прийняли в МТС трактористом на дизеля. Як казала Вірка, ходить тепер засмальцьований, зате щасливий. Через два роки народила йому Вірка ще одну дівку — викапаного Ромця — чим подвоїла Ромкове щастя і нарешті навернула до себе свекруху. Соломії Вірка призналася, що могла бути й ще одна дитина — од того ж Басюти — та вона не допустила.
Про Басюту, той страшний для неї вечір, Соломія не призналася навіть Вірці. Никому б у світі ни сказала. То була її ганьба, яку мусила заплатити за порятунок Василька. Вернувшись через рік з тюрми, наступної весни брат справив таки перехідщину, а Варка заповзялася щороку родити по дитині, й на осінь п’ятдесят сьомого у них уже було п’ятеро.
Того дощового осіннього дня Соломія зайшла в намоклій куфайці до кабінету молодого голови й почула, що за ударну працю у змаганні на честь сорокової річниці революції вона в числі інших передових ланкових області нагороджена поїздкою до Києва на Виставку досягнень народного господарства.
— Тож збирайтесь, Соломіє Антонівно, — сказав голова. — Через два тижні й поїдете. Я подав вашу кандидатуру, і в районі, і в області схвалили.
— Я ж николи не була у тому Києві, — сказала збентежена Соломія.
— То будете. Кому, як не вам, там бути. До того ж, ви справді виростили гарний урожай льону-довгунця.
«Скільки ж мої бідні руки навитягли, нависмикували того льону, тих стебел, — подумала Соломія. — І кок-сагизу, і льону, Боже мій.»
Дударик дивився на Соломію очима навіть не закоханими, а наповненими обожнюванням. Бо ж саме Соломія, яку знов жінки захотіли мати, після повернення Василя, ланковою, запропонувала його на голову.
Трапилося то наприкінці зими п’ятдесят шостого року. Тоді на місце Кравця привезли ще одного «варяга». «Сватав» його сам перший секретар райкому. Та так розписував і заливався солов’єм, який то добрий у них буде хазяїн новий голова, що Соломію занудило. Тим більше, що мордатий пузань, котрого одразу посадили за стіл президії й нахвалювали довгим язиком, чимось їй нагадував противного Басюту. І вона не витримала і підняла руку. А як їй надали слово, то сказала:
— Ми вже тут набачилися чужих і знаємо їм ціну. То я не про товариша Кравця кажу.
— То що ви пропонуєте? — насторожився перший.
— А чом би нам на голову не обрати нашого агронома? — Соломія аж сама здивувалася цій думці.
— Товариша Дударика? — Перший мало не підскочив на своєму стільці.
— Його.
— Я нічого не маю проти молодого спеціаліста, — сказав перший секретар. — Та Микола Федорович ще надто недосвідчений.
— А хай спробує, — задерикувато сказала Соломія. — Він хороший агроном, то й добрим головою буде. Ми йому довіряємо.
І тут зал клубу зашумів, і жінки закричали:
— Хай буде!
— Ми йому довіряємо.
— Хочемо Дударика на голову.
За ними й чоловіки:
— Та хлопець файний.
— Тико стидливий і горілки не п’є, — хтось зі смішком.
— Так то ж добре, — сказала Соломія. — Добре, що не п’є. Бачили ми питущих.
— І їб.щих бачили, — чоловічий голос на всю залу.
У відповідь зала гримнула реготом.
Перший, що, було, нахмурився, раптом вирішив, що то, може, й на ліпше. Треба ловити момент. Щойно у Москві партєйний з’їзд закінчився. А там сам Микита Сергійович велів підтримувати ініціативу знизу.
— То що, товариші колгоспники, підтримуєте пропозицію вашої ланкової? — сказав перший, вже з посмішкою.
Зал загудів: підтримуємо.
Перший:
— А як сам Микола Федорович? Спробуєте? Справитеся? Дударик звівся, червоний, як рак, і геть засоромлений, мов
дівка на сватанні.
— Я молодий, звісно. Не чекав, що запропонують. — І раптом відчайдушно, хоч і фальцетом: — Можу й спробувати.
Так і став Дударик головою, і головував уже другий рік.
— Ніяких заперечень більше слухати не хочу, — сказав він тепер. — Поїдете до Києва, бо інакше я на вас ображусь. Ій-Бо, я вмію ображатися, Соломіє Антонівно.
— Справді? Вам би суворості трохи позичити.
— Ви ще мене не знаєте, — сказав голова.
2
Через два тижні, тільки з маленьким гачечком, Соломія вирушила автобусом до Луцька, щоб звідти разом з делегацією їхати до Києва. Спитала перед від’їздом доньку:
— Що тобі привезти з столиці? Ну, з такого далекого міста? Мовчунка Маруся тільки очицями блим-блим, і вже сльози на
них навернулися:
— Ви-те мине назувсім покинете, мамо?
— Хто тобі таке сказав?
— Тітки Вірки Юрко. Він каже — раз у тебе тата нима, то й мами ни має бути. Казав, що ви-те не вернетеся, а мине од баби Соломки заберуть і в дєтдом оддадуть.
— Ну, не гицель же окаянний той Юрко! От я йому ни пряника, ни конхвети з Києва ни привезу, — погрозила Соломія.
Маруся посміхнулася, та через деякий час знов набурмосилася і бочком-бочком до матері, що якраз одежину у валізку складала:
— А правда, мамо, що в тим дєтдомі дітей на цепу тримають, як псив?
— Юрко сказав?
— Ага.
— Господи, ну що за наказаніє Боже, той Вєрчин Юрко. Ни- хто там дітей на цеп ни садить, — сказала Соломія й пригорнула доньку. — Я тебе нізащо не покину й через десять днів повернуся, от побачиш. З подарками і ще й, обіцяли, якусь мигдалю дадуть.
— Черепляну, — й собі вставив слово дід Антін.
— Ну, так уже й череп’яну, — образилася Соломія. — Мо’, й золоту. Як лямпочка блистітиме, то вечорами із зборів ци з кіна видно буде йти.
Маруся вдалася і мовчазливою, і сльозливою. Ни раз думала Соломія, як то дитяткові неїному в цим житті поведеться? Думала, що якби хто типер руку запропонував, уже, може, й не відмовила б. Та тільки тоді, якби батьком для Марусини схотів стати. До тіла неїного були й досі охочі, тико Соломія після при- годи-насилля з Басютою ще більше ни мала охоти когось підпускати.
Обгладила, обцілувала доньку на прощаннє. Мамі-бабусі Соломії наказувала пильно наглядати. Соломія-старша:
— Та воно ж таке, що й на холодну воду дмухає. Добра в мине гонучка, й ни нарікай, й ни кажи. То ти такеє було непосидюще і в усі кутки заглядуще, що тре’ було на прив’язі тримати.
— Ну, так уже й на прив’язі. Я просто цікавою до всього була.
— А Маруся хіба нє? Оно як мої казки любить, теї, що розказували мині ще мама покійні. А ти ото поїдеш, то ми вечорами разом з Маруською вишивати будемо. Правда, дитино?