Соло для Соломії - Лис Володимир Савович. Страница 71

Юрій повіз Марійку, котра через рік народила йому дочку, а ще через два — сина, якого ухитрився змайструвати під час короткого пришвартування в Одесі. Маруся сиділа вдома з дітьми, доки одного разу не повела доньку й сина в зоопарк. Невідомо, хто вийшов із споглядання різноманітної звірини більш зачарованим — діти чи мама! Через тиждень вона влаштувалася на роботу в зоопарк доглядальницею тварин. Юрій і Марія час від часу навідувалися до рідного села, а на початку нового століття Юрій нарешті кинув якір у порту навічно. Після розвалу Союзу він поплавав і під всілякими ліберійськими, грецькими й іншими прапорами. Потім же лишили одеську квартиру заміжній доньці, а син, якого батько заразив любов’ю до моря, поступив у Севастопольський військово-морський інститут. Юрій, котрому йшов п’ятдесят сьомий, і молодша на шість літ Марія взялися обкладати цеглою стару дідову хату, а Марія ще й купила, першим ділом, теличку.

Меншенька Соломійка була повною протилежністю старшій сестрі. Про таких кажуть — наче не від одного батька. Та Марійка й Соломійка й справді мали різних батьків. Соломійка не питала маму про батька, тільки сказала одного разу: «Якби зустріла, я б йому шию скрутила». І показала, як би те зробила. А вдруге сказала: «Таку жінку, як ви, мамо, обдурити — то гріх». Аж у Соломії закралася підозра — нивже знає щось більше, хоч і не питала?

Виросла Соломійка гінка, чорнява, циганкувата, і ця її смаглява краса вже у класі восьмому притягала не тільки ровесників, а й старшокласників і навіть тих, котрі вчилися в лісовому технікумі чи профтехучилищі й у вихідні на танці до Загорєн приїжджали. Вдалася Соломійка гостра на язик, смакущі слівця-колюч- ки розсипала повними жменями. Добре вчилася, бігала, їздила на змагання й олімпіади — за неї Соломія-мама не боялася.

Особливо часто нашпилювала на свій язичок-спис Віталика. Підколювала з приводу й без приводу. Могла й крадькома штурханця дати й навіть обмовити. Правда, названий брат теж у боргу не лишався. Якщо Соломія казала біле, то Віталик — чорне, й навпаки. Був момент, коли Соломія подумала, що треба неїну гострослову Соломійку відправити додому, до бабусі. Бо здавалося, що от-от уб’ють одне одного. Та коли сказала про те, що, може, тре’ пожити який час з бабусею і сестричкою, почула, що вона такої розкоші цьому задрипанцеві не подарує. Не поступиться, то тепер її хата теж і квит.

— Ну, якщо тобі так хочеться, — тильки й сказала, здвигнувши плечима.

— А тебе без мене загризуть.

— Хто?

— Та хоча б цей дурнуватий Вітьок.

Пройшов ще рік, доки Соломія не збагнула — та ж ці двоє жити одне без одного не можуть. Час підтвердив, що вона мала рацію. У десятому класі Соля й Віталик вже й не приховували своїх почуттів. На той час закінчила школу Світлана, й оскільки була в неї мрія під впливом ранньої смерті матері рятувати людей, то поступила в медучилище. Згодом вона закінчить і медінститут й працюватиме у Луцьку дільничним терапевтом. До речі, Світлана останньою з Гордієвих дітей почала називати Соломію мамою. Спочатку так називала Олюня, котра рідної мами й не пам’ятала, потім Коля-Колюня, далі й Віталик якось начеб обмовився, а потім замамав, а останньою Світлана, уже приміряючи плаття на випускний:

— Ну, як воно на мені? Вам подобається, мамо?

— Дуже, — сказала правду Соломія, й на її очах сльози виступили, а далі не стрималася, кинулася, пригорнула й почала обціловувати Світлану.

У тої теж сльози на віях блищать. А тоді, начеб засоромившись:

— Ви не думайте, мамо, я й маму Тетяну не забуду. Тільки. Я ж бачу, як ви до мене та маленьких ставитесь, скільки походили, як ми хворіли, коло нас.

То була правда. Соломія не робила різниці між Соломійкою і Віталиком, між Олежком і Олюнькою чи Миколкою, з усіх сил старалася не робити. І біля рідного, і біля Гордієвих провела не одну безсонну ніч, ніколи нікого не обділила, лихим словом не образила. Вона була такою, як була.

Чи любила вона Гордія? Чи жаліла, шкодувала такого, яким Гордій був, який не зміг забути Тетяну? На Вірчине запитання: «А ти любиш його, подруго?» відповіла: «Знаєш, як пізній цвіт перецвітає?»

Після школи Віталик вирішив поступати в технікум радіоелектроніки й автоматики — дізнався, що є такий у Львові. То був його вибір — вмів і радіоприймача поремонтувати (на той час їх все більше з’являлося в селі), і навіть — обидві Соломії ойкали від захоплення — сам змайстрував приймач, що ловив зарубіжні станції. Соломійка, дізнавшись про такий вибір, уперлася — і я туди хочу. Віталик сердився й доводив, що їй треба йти у фізкультурний інститут, що з неї виросте неабияка спортсменка (мала вже перший розряд і перемогу на шкільній міжрайонній спартакіаді), а у Львові вони будуть все одно разом — зустрічатимуться після занять.

— Ти вважаєш, що я дурніша за тебе? — репетувала Соломійка. — А я теж цікавлюся технікою, знаю математику і запросто вступлю.

Сварки між коханими тепер братиком і сестричкою, як завше, закінчувалися примиренням, поцілунками (вже й не стидалися, халамидники), і, як підозрювала Соломія, не тільки поцілунками. Зрештою перед випускним Солька-долька (так любив називати Віталик) здалася й сказала: хай уже буде так, як хоче чоловік (тут був язик висолоплений) — вона йде у фізкультурний.

Та вреднюща Соломинка-наймолодша, опинившись у Львові, крадькома від коханого подала таки документи у той самий технікум. Гоголь зі своєю фінальною ревізорівською сценою відпочивав, коли Віталька побачив перед екзаменом абітурієнтку Соломію Рощук. Соля, звісно, подарувала свою найциганськішу (грецьку!) посмішку й поблиск диво-очей. Взагалі-то Віталик зрадів, особливо, як здали твір обоє на п’ятірки.

А потім сталося найгірше — обоє й не вступили. Соломія підозрювала — Віталик спеціально завалив головний екзамен, після того, як кохана Соля схопила на ньому трояка.

Вперше між ними пробігла чорна кішка. Після сварки Соломійка несподівано подала документи у профтехучилище — їй, бачте, забаглося стати кондитером. На щастя, сварка тривала недовго. Під час вже першого приїзду на вихідні з Червонограда, де навчалася Соломійка, вона першою ж підійшла до набурмосе- ного Віталика й заспівала: «Мир миром, пиріжечки з сиром, вареники в маслі, ми дружечки красні — поцілуймося». Після в’ялої реакції гордого парубка свавільниця заявила, що або вони негайно миряться, або вона через тиждень вискочить заміж (так і сказала — вискочить) за молодого майстра з їхнього училища. Віталик помирився, і тоді Соломійка з усмішечкою — ніякого майстра нема й не було.

І Віталик, який пішов працювати помічником бригадира тракторної бригади й готувався до наступного вступу у технікум, їздив до Червонограда, і Соломія мало не щовихідні приїздила в село. Та навесні хлопець отримав повістку до армії. На випровадинах Соломійка сиділа поруч з ним, потім супроводжувала на збірний пункт військкомату. Втрьох — Соломія, Гордій, Соломійка — їздили й на присягу до міста, де служив Віталій, а потім ще два рази сама Соломійка.

Через рік з хвостиком він отримав відпустку. У Загорянах якраз була пора косовиці. Скинувши форму, син разом з батьком косив і колгоспну траву, і заготовляв сіно на відведеній їм ділянці. Та приїхавши, перше, що запитав:

— А де Соля?

— У Криму була на практиці, — сказала Соломія. — А потім написала, що їде з подругами чогось у Грузію.

— Я був у Ялті, у тому санаторії, заїжджав по дорозі додому, — сказав Віталій. — Практика закінчилася ще на початку червня. Всі роз’їхалися по домівках на канікули. Де ж Соля? Чого вона поїхала в Грузію? З ким?

І чого поїхала, і з ким, Соломія дізналася через тиждень, як поїхав Віталик. Соломія писала, що вийшла заміж, гостювала в батьків Реваза, точніше, у його дідуся й бабусі, котрі його виховували, бо він сирота. Дуже добре прийняли, тільки весілля не буде, бо Реваз уже був одружений, у тій сім’ї мав дітей. Він працює директором автомайстерні, відпочивав у санаторії, де вона була на практиці. «За навчання не тривожтеся, мамо, Реваз оплатить його вартість, щоб не було ніяких претензій. Житимемо тут, у Батумі, до вас приїдемо наступного року. Вибач, мамо, що не спитала, не попросила благословення, надто це було для мене швидко й несподівано. Як ураган, мамо. Ти, певно, знаєш, як то буває. І наприкінці листа Соломійка просила, аби вона сама, мама її, написала Віталикові. Бо вона не може, кілька разів пробувала і не виходить. До того ж, Реваз дуже ревнивий, і так гнівається, що вона вже не дівчиною була. От і все, мамо. До зустрічі».