Соло для Соломії - Лис Володимир Савович. Страница 72

— До зустрічі, — прошептала Соломія, коли прочитала того листа.

«Нащо ж я тебе Соломією назвала?» — такою була перша думка.

Відповіла собі: «Бо Маруся попросила. А мине так захотіли

назвати тато. Господи, що ж робити, як же Віталик?»

Писала. Писала і рвала написане. Потім попросила написати Марусю. Жахнулася, коли прочитала написане старшою донькою: «Тая сука, яку називав, братику, Солею, вискочила заміж за якогось старого грузина. Як будеш переживати, то будеш дурним. Вона не варта твого мізинця, і ти ще стрінеш у сто разів ліпшу дівчину. Плюнь і розітри. Казали мені, що хлопці через таких хвойд в армії і страждають, і намагаються щось собі зробити. Помни, що в тебе є мама Соломія і тато Гордій. Є брати й сестри. І є в тебе я, твоя сестра Маруся, хоч і не рідна, але яка тибе крепко любить. Ждемо твого дембеля і ще погуляємо на твему весіллі. Як не послухаєшся і втнеш яку дурницю, то сильно обіжуся. До свіданія. Твоя сестра Маруся».

— Може, не треба так? — Тільки й сказала Соломія, прочитавши написане донькою.

— А як тре’?

— Ни знаю. Али ж. Може, Соломія направду полюбила того грузина.

— Ну? А Віталик? — спитала Маруся. — Не даси послати, все рівно напишу так само.

— Що ж, посилай.

Соломія ж написала Соломійці, що дочка вже доросла, їй вирішувати свою долю, проте могла б і з батьками порадитися. Ві- таликові написала, що в житті всяко складається, що вона жде його з армії, всі його ждуть — не діждуться.

Десь через місяць Маруся показала письмо од Віталика. Він писав, що вельми вдячний за підтримку, а от тієї зрадниці забути не може, не так неї самої, як зраду підступної, й коли дембель- неться, то все одно знайде неї і вб’є.

— Що робити, мамо? — спитала Маруся.

Якби ж то Соломія знала. Якби ж то знала.

Мала надію, що все перегорить, пом’якшиться, якщо не забудеться.

їй було шкода, невимовно шкода Віталика. І шкода, страшенно шкода дочку — Соломку-вредницю, Соломійку дурну, Со- лечку її найріднішу.

4

Спочатку отримали телеграму: «Дарагая мама Саломея и папа Гордей поздравляем у вас внучка Тамара целуем Реваз Соля». А потім вони й побачили внучку, теж чорнявеньку, схожу на обох батьків одразу. Реваз був смаглявим, ще ліпшим, ніж на фотографії, де вони втрьох тримали на руках внучку. Високий, сильний. Правда, навіть старший на вигляд за свої тридцять вісім. Привезли багаті дарунки — аж із Грузії «волгою» приїхали — всій родині й одягу, і перснів та дивних тарілок вистачило. Соломія і раділа, не могла першою свею внучкою намилуватися. Та тривожно на серці було. З’їдала та тривога серце й душу. Надворі стояв початок травня, цвіли садки, а то значило, що от-от мав вертатися з війська Віталик.

На третій день гостювання сказала про те Соломійці. То й що, відповіла дочка. І тоді Соломія мусила сказати про те, що написав Віталик, що їм би ліпше не стрічатися.

— Покарання буде справедливим, — зіронізувала Соля. — Достойним Шекспіра. Ох, Віталик.

Та побачила Соломія — сум в доньчиних очах. Ледь пробивається, не одразу й уздриш.

А через день ще спитала, чого ж таким ім’ям внучку назвали? Вроді у грузин нема такого. То, виходить, українським.

— Якраз у грузин є Тамари, — відказала Соломійка. — Навіть цариця Тамара була. Коханців у безодню кидала. З кручі такої скидала.

— Нащо ж вона так?

— Може, щоб нікому не розказували. Тільки наша Тамарочка названа так на честь іншої Тамари.

— Сестри? Нє, сестри ж його якось по-інакшому, казав.

— От-от.

— То, може, бабця ци дід?

— На честь першої своєї жіночки назвав.

— Так вона ж хіба ни вмерла?

— Жива-живісінька. Од Реваза до іншого пішла, а тепер і від того. От і назвав на честь неї.

— А ти як же?

— У них жінка повинна слухатися чоловіка. Та ще й такого гарячого й ревнивого, як Реваз.

— Ой, доцю.

Тривога Соломина росла. Затьмарювала весну, обривала цвіт. Хоч і бачила, як ходить коло жінки свеї той Реваз, як ніжно у вічі зазирає. Ще через два дні вони поїхали. Поїхали. Поїхали. Поїхали. Як заведена твердила Соломія те слово. Поїхали? Куди? їй здавалося, що то вона сама кудись 'їде, а Соломійка, її Соломійка з Ревазом лишилися, дожидаються, мусять дождатися Віталика. Дочекатися, щоб убив їх обох? Нє. Вона аж охнула, коли прийшла та думка — щоб забрати Соломійку.

Ту Соломійку, котра сказала на прощаннє, за якусь годину до від’їзду:

— Мамо, я не знаю, що то було. Засліплення чи щось інше. Ми вдвох як засліпилися. Весна, море. Ой, мамо, що ж мені робити?

Що робити — Соломія не знала. Не знала, видно, й донька. А неїн чоловік?

Реваз, із яким зіткнеться, коли нестиме їм десяток яєць (на дорогу, хоч що вони робитимуть з ними в дорозі?):

— Саломея Антоновна, ви настоящій жєнщіна, настоящій мама, я ето сразу понял. Простітє, што пахітіл у вас доч.

Через півроку він примчиться через пів-Грузії, мало не пів- Росії, всю Україну. Сам. І скаже:

— Как мнє попросіть у вас прощєнія? Как?

— Навіщо? — спитає Соломія.

— Навіщо — ето што? — перепитає він.

Соломія не знала, як по-руськи те слово?

— Навіщо? — Він мало не застогнав. — Нє знаю, што такоє... Возможно, ви спрашиваєте — зачем? Ви понімаєте? Нєт? Я хочу вернуться к Тамар. Но понімаєте, я нє могу етого зде- лать, пока.

— Скажіть, хай Соломійка вернеться додому.

— А моя доч? Она же єйо не отдаст.

Дивна думка прийшла до Соломії — вона сильніша за всіх чоловіків, з якими зводила доля. Вона народжена для того, щоб їм допомагати. Допомагати шукати самих себе. Якщо вони цього хочуть.

Вона довго дивилася услід білій машині, котра від’їжджала їхньою вулицею, потім повернула на іншу. Зникла. Розтала в осінньому багрянці. Наче й не було, як і не було високого, вродливого, смаглявого, збентеженого чоловіка, яким захопилася було її донька, також Соломія, третя Соломія в їхній родині.

5

Спочатку було письмо, якого принесла поштарка. Точніше, пош- тарчина дочка, що розносила часом письма й газети. З якимось трохи острахом, а ще з дивною надією (так-так, надією, що світилася в очах) вручила Соломії ненаського конверта.

— Тута вам, видать, з-за границі.

— З-за границі?

— Ну да, бачите, не по-нашому написано. Здається, з Канади.

— З Канади?

— Ага. Ото й адрес по-англійськи. Точно, Канада, Вінніпег. Ага, по-їхньому, спершу ім’я й фамілія. Дайте, прочитаю. Троць... Троцюк Тарас.

— Тарас. Господи Боже мій.

Поліна з Соломіїних рук (несла якраз дрова до хати, щоб грубку розпалити) одне за одним на землю повалилися. Одне по пальцях як боляче вдарило. Та не од того замерехтіло в Соломіїних очах, голова закрутилася, у скронях загупало. Тарас?! Живий?

— Вам погано, тьотю Соломко?

— Нє-нє. Зажди, зараз присяду. Оно там-о, на лавці.

— То хтось із рідних? — допитується дівча.

— Брат у мене був Тарас. Стильки літ не було звісток.

«Чого був? — думає Соломія. — Живий же, раз письмо прислав».

Сідає на лавку. Бере, розриває конверта з ненашими буквами. З малюнком, на якім височенний будинок.

— Прочитаєш зара. Ти по-їхньому знаєш?

— Ага, — каже поштарчина донька Оля.

Та читати не треба. На білім довгім листку паперу — наші букви.

— То самі прочитаєте, — Оля. — Бо мені ще розносити пошту.

— Прочитаю.

— А вам не погано?

— Вже нє. То так щось, голова закрутилася.

— То я піду.

Дівчина йде. Трохи заспокоївшись, Соломія береться читати:

«Доброго дня, Соломіє! Певно, вже здивувалися, отримавши цього листа. Не дивуйся. Я, твій брат Тарас, живий і здоровий, чого й тобі бажаю, як у нашому сели писали. А я пишу саме тобі тому, що інтуїція мені підказує — ти теж жива. Сподіваюся, й ти здорова. І Василь, хоч він і старший на пару літ за тебе. Добре було б, якби були живі-здорові наші батьки, мама Соломія й тато Антон. Тоді з усіма побачився б, бо вже тепер маю надію, що таки побачу й рідну землю, і вас. Бо ж у вас тепер перебудова, на Горбачова вашого і тут всі моляться, й на Україні там бурхливі події, про які й мріяти раніше не доводилося. Вибачте, що не писав, не подавав звістки. Не хотів завдавати прикрощів й клопотів і вам, і собі. Як зустрінемося — поясню й розповім детальніше. Поки що ж скажу, що в сорок другім році я потрапив на тодішнім Ка- лінінським фронті, куди нас перекинули з Далекого Сходу, в полон. Був поранений і контужений. Та вижив. Далі були всілякі перипетії, пригоди приємні й не дуже, пошуки й помилки, а після війни я опинився спочатку в Західній Німеччині, а потім у Канаді. Тут, помандрувавши трохи, й осів, спочатку в містечку Осі- дертаун, а потім перебрався до Вінніпега. Трудитися довелося тяжко, заробляючи на прожиття, та мене виручало те, що мав нахил до будівельної справи, а тут якраз почався будівельний бум. Нині маю і невелику будівельну фірму, і крамницю будматеріалів, тож живу непогано. Точніше — живемо. Я тут зустрів свою долю, женився. Звати дружину Дженні, маємо двоє синів і дочку, вже й трійко внуків. Гадаю, колись ви їх побачите. Ось поки що і все. Міцно цілую, Дженні передає привіт. Синів наших звати Говард і Роберт, дочку Вірджинія, внуків Гордон, Тоні, а внучку я попросив назвати на честь нашої мами Соломією. Ну, тут кажуть Саломея. То є ще одна Соломія. Бувай, сестричко. Жду вістей. Твій брат Тарас».