Соло для Соломії - Лис Володимир Савович. Страница 74

Вже, як випили ще по другій і третій, Вадим сказав, що він, власне, приїхав. Що не знає, як вона поставиться. Що вина його безмірна. Та він би. він би, може, хоч трохи її спокутував. Одним словом, він пропонує Соломії хоч тепер стати його дружиною і переїхати жити у його будинок під Києвом.

Коли Соломія тричі сказала «нє», він якось дуже тихо, аж по- дитячому:

— Я ще приїду.

Соломія:

— Як хочеш. Али думаю, що ни тре’.

Попросив дати адресу Марії. Соломія відповіла, що мусить порадитися з дочкою. Він легко згодився: добре, хай буде так. І ще сказав: усі ці роки відкладав гроші для дочки.

«Ой, брешеш, Вадіку», — хотіла сказати Соломія, проте не сказала.

А як поїхав, довго сиділа самотиною. Вже й геть звечоріло, і тре’ було корову йти доїти, свиням давати їсти, а вона сиділа.

Перед очима раптом постало, як умирав Гордій. То таки правда, серце у нього слабке було, та не признавався никому. А їй признався: як знову схопив інфаркт той, то дівку їдну на комісії підкупляв, ту, що серце провіряла. Дуже вже хтів далі своїм трак- ториськом їздити. Дурне таке суперництво було в нього з Романом Пилипцьовим, чоловіком Вірчиним. За руку взяв слабкою своєю рукою, прости мою дурість, сказав.

Вона простила. Шістдесят третій ішов йому, Гордієві. Всього шістдесят третій.

І похорон стояв перед очима. А потім постала одвічна, не одвічна, а та, що після школи народилася, як син у світ подався, тривога за спільного їхнього сина Олега. Від батька передалася любов до техніки, тико не до тракторів, а до мотоциклів. Ганяв по селу, як ошалілий, а тепер десь там, далеко, з такими самими, як він. Байкер, ци як там, зветься. Завмирає серце Соломії, як бачить таких, як він, у телевізорі. Тридцятник уже має, а женитися не збирається. Час од часу з’являється звідкись — обвітрений, щасливий, часом з такими, як він, а то заскочив з дівкою на пару, тоже на тому страшному мациклеті. Очі сяють, як на Олега дивиться, а хтозна, ци вийде щось.

Соломія встала нарешті. Корова, бачила через вікно, сама зайшла в хлів. Тре’ щось робити.

«Господи, тож восени сорок вісім літ буде, як розлучилися, — подумала. — Казав, що нападало щось на нього, як серпень настає, коли ми залюбилися. Брехав, мабуть. А коли нє?..»

Спробував поцілувати наостанок. Ухилилася. Все ж цмокнув у щоку.

Через сорок вісім літ. Казав, що великим начальником був. У різних областях. До заступника міністра доріс. А щасливим по-справжньому не був.

Соломія враз почула голос голови колгоспу, шостого чи сьомого в Загорєнах їхніх:

— Ювілейною медаллю вас нагороджуємо, Соломіє Антонівно. Нарешті можемо.

Авжеж, могли, бо тепер вона була заміжня. Вірка сміялася — аби раніше замуж вийшла, то і в партію б вступила. Тре’ буде Вірці розказати про той приїзд. Та знає, що скаже подруга: не будь дурною, то ж панею станеш хоч на старості.

«Та йди вже доїти корову, — подумала Соломія. — Та прожени теї спомини. Тре’ було зразу в хату не пустити. А тепер в голові шумить. Ото з тобою сам заступник міністра пив самогонку».

І вже як пройшла до хліва й Чорнушку свою побачила, то аж об поли вдарила: то ж він лишив тую хустку, та хай би вона згоріла, все їдно ж носити не буду. Чого ж не оддала, у руки не тицьнула? І коняка та з вином разом на столі стоїть. Вилити ци, мо’, з Віркою те вино випити? Дві старі баби питимуть.

«Хіба Варку покличемо Васильову.» — подумала.

2

Вірка радила так, як Соломія й гадала. Не будь дурною. Та я би йому таку пісню заспівала, таки примхи закатала! Обдери як липку, того клятого багача, того комісара. Як ни для себе, то для дітей і внуків. Ич, об’явився!

Соломія не послухалася.

Вадим приїхав удруге п’ятнадцятого вересня. Сказав, що пам’ятає, який сьогодні день. Дарунком був перстень золотий.

«От і моя обручка весільна», — подумала Соломія.

Друга обручка. Бо перша була позолоченою та вузенькою. У скрині лежить, давно неї не носить. Скинула, вдові не годилося носити. Чи й годилось би, як спомин, якби серце було інакшим до Павла.

— Не треба, — сказала вона. — Не тре’, Вадиме.

— Що зробити, щоб ти простила? — спитав так тихо і жалісно, що аж саму жаль пройняв.

Тоді не простила. Вірка ще прийшла, Люба, Катерина, як і вона, старі вже. Ну, Вірка під’юджувати взялася, аж Соломія цикнути мусила. І Василь прийшов, а Варка мала геть попухлі ноги, то неї їхній Петрусь, Петрик на машині своїй підвіз.

Після розмови, пісень якось відтало серце у Соломії. Тихий спершу сидів Вадим, а потім розговорився, все юні літа, проведені колись у Загорянах, згадував. І якось так, що тоже теплішало на серці. Не ятрилося, а теплішало. Діти прийшли з невеликим запізненням. Гордієві і її діти і внуки.

Потім Вадим приїхав ще раз. Перед Дмитром. Вона сказала — лишайся на празник. Лишився. Разом до церкви пішли, дехто й пізнав. Вадим розмовляв охоче, цікавився життям, новинами, кількох пригадав, котрі тоді, у п’ятдесятім, ще молодими були. їх то потішило.

І з родиною з сусіцьких сіл за празниковим столом поспілкувався.

Соломія здалася. Сказала, що приїде сама. Про себе вирішила — приїде забирати, то поїде.

Приїхав.

І вона поїхала. У його дорогій машині.

3

Утретє в житті Соломія побачила Київ. Вперше тоді, у п’ятдесят сьомім. У поїздці, що зарубкою на серці, а може, й цілим шрамом зосталася. Вдруге, як до Колі, Колюні, на воєнну присягу їздили. І типерка. Теперішній Київ був зовсім низнайомий, з новими здоровезними будинками, такою кількістю машин, що важко було уявити, як можна не оглухнути од того гуркоту, не отруїтися димом. І людей на вулиці побільшало, раз по разу з темною шкірою стрічалися. І Дніпро побачила Соломія, той Дніпро, в якому колись инший неїн чоловік, инший коханий мив їй ноги.

Але то було потім. А спершу вона побачила Вадимів маєток, так і подумала — маєток, як під’їхали, як відчинилися перед ними ворота. Згодом друге слово прийшло — палац. Але той палац, панський, графський, який був колись у їхнім селі, про який тато розказували й вона ще руїни, стіни, до кінця не розібрані, застала, і в підметки не годився проти Вадимового палацу. Як заїхали, зліва величенький луг зелено зблиснув. Соломія здивувалася — трава типер пізньої осені, після Дмитра, перед Михайлом, була геть і зелена, й свіжа, як літом. За лугом вдалині кружок молоденьких дерев виднівся. То верби й тополі, пояснив господар, довкола ставка посаджені, влітку рибу ловити будемо, а можемо й зараз, або взимку, як ставок замерзне, якщо, звісно, зима справжня прийде.

Маєток-палац мав три поверхи, критого балкона, лоджія, казав Вадим, на третім. У кімнатах можна було заблудитися, аж двадцять шість їх виявилося. «Нащо то?» — щиро дивувалася Соломія. «Щоб у схованки гратися», — сміявся у відповідь

Вадим. А ще ж було дві спальні, дві ванни, їдальня, кухня для приготування їжі, кімната із столом для настільного тенісу, тре- нажерна зала, кладовки, кілька загадкових порожніх маленьких кімнаток. Два гаражі внизу. Погріб. Майстерня, де Вадим стругав і пиляв.

А в кожній кімнаті меблі інші, й картини, картини на стінах. Була ще велика кімната-кінозал. Тут вечорами вдвох, а часом в присутності сина (молодший приїжджав частіше) дивилися кіно. Сини обоє були, як батько, статні, солідні, при своїх машинах і галстуках. Правда, часом приїжджали й без галстуків. Але ті приїзди були раз на місяць, а то й на два місяці. Вперше удвох приїхали і зачинилися в одній з кімнат з батьком, і чути було ци то сварку, ци розмову, що явно радісною не була. Соломія зрозуміла — вона тому причина, ни тре’ великого розуму, щоб здогадатися. Али з нею були ввічливі, підкреслено ввічливі, чемні, все при нечастім спілкуванні «Соломія Антонівна», раз ци два молодший, Ростик, навіть «пані Соломія» сказав. І все ж відчувала, нутром відчувала Соломія холодок і не те, щоб зверхнє ставлення, а якесь таке, мовби вона тут істота чужорідна. Така, що й прогнати, й нічого зробити не можна, й образити ни образиш, а доторкнутися остерігалися, і в той же час є якась і повага, може, думають, бач, яка спритна баба, зуміла такого заможного чоловіка хоть на старості літ обкрутити. Жінок обох бачила по разу, нє, меншого — двічі. Обоє моложаві, вифранчені пані. Вероніка й Ольга. У меншого — друга жінка. Діти обох за границею жили. Ростикова донька раз приїхала на другу зиму, та вона була проста, правда, худюща, як тичка, й диміла, як паровоз. Усі говорили російською, хоч Ростик і знав українську та з нею підкреслено спілкувався.