Обліковець - Троян Марина. Страница 25

Міла й не заходила. Не заходила так довго, що Славко встиг подрімати під усі улюблені пісні й набити оскомину на п’ятій точці. Вимкнувши нарешті свій mp3-плеєр, він аж трохи збентежився, що залишив дівчину саму так надовго в чужому для неї домі, ще й ванну кімнату окупував. Вона ж, бідна, не наважиться навіть чхнути тут, щоб нікого не потурбувати. Треба було йти до неї і якось розворушити, бо вона й до туалету ходити боятиметься.

Славка раз у раз вражала її сором’язливість. Хоча це й сором’язливістю не назвеш, бо не схоже було, що вона боїться людей чи аж так переймається їхньою думкою. Це більше скидалося на те, що вона, зіщулюючись, намагалася стати якомога менш помітною, немов показуючи, щоб від неї не чекали якихось розумних слів чи великих справ. Скільки він перебачив дівчат за свої двадцять п’ять років, але такий тип зустрічав тільки в книжках і фільмах, а в існуванні його в реальному житті дуже сумнівався. Забитих бачив, боязких бачив, закомплексованих бачив, але отаких… відсторонених чи що, при адекватному розумінні себе й навколишнього світу, але з чіткою лінією розриву себе з тим світом… Ну, не виживають такі в наш жорстокий вік засилля так званих «вільних поглядів»!

Славко відкрив двері ванної кімнати, розмірковуючи, що краще їй запропонувати: піти поїсти суші в японському ресторанчику чи замовити піцу додому. Виходячи, він іще не бачив нічого дивного, але очі розширилися поза його волею: мозок був заскочений тим, що намацав чутливий нюх. Суміш тушкованої свинини, цибулі… кориця?.. часник, певно, трохи болгарського перцю… схоже, картопля з капустою, лавровий лист і… засилля томатного соусу!

Він уже здогадався, що коли зайде на кухню, побачить овочеве рагу. Міла напрочуд завзято орудувала лопаткою біля плити, час від часу поглядаючи в духовку (хух, он звідки кориця!). Хлопець міг не перейматися: дівчина обживалася тут на диво швидко. Хай йому грець, так швидко, що він виявився до цього не готовим! А ще… Господи, і як витримати оте засилля томатного соусу на його кухні!

Міла, помітивши його біля дверей, зразу трохи знітилася, але швидко опанувала себе.

– Вечеря буде готова хвилин за двадцять.

Славко відкрив був рота, аби відповісти, та швидко закрив його й вийшов із кухні. За п’ять хвилин він знову зазирнув туди, уже в куртці та з торбою через плече, і повідомив розпашілій від куховарських клопотів Мілі, що йде в справах і буде пізно.

– Я маю ключа, двері замкну. Тож не бійся й лягай спати, коли захочеш.

Розвернувся й пішов, навіть не побажавши дівчині смачного, хоча вона стільки їжі, вочевидь, не одній собі наготувала.

Незважаючи на те, що в неї практично не було апетиту, Міла доїдала вже третій шматок пирога. По-перше, нерви дуже гарно заїдаються солодким. По-друге, хто б міг подумати, що в цій космічного вигляду духовці виходять такі добрі пироги! Якщо перший шматок Міла пхала в себе через силу із суто практичною метою, – аби з голоду не зомліти, – наступні поїдалися швидко і з задоволенням. Якщо поняття задоволення тут узагалі доцільне… Бо хіба є місце задоволенню, коли всю тебе, від нігтиків похололих пальців до кінчиків настовбурченого волосся, огортає суцільний і невідступний страх? А хіба є страх більш дошкульний і більш сороміцький, ніж страх перед невідомістю?

Славкові треба віддати належне – він зробив усе, щоб зменшити той страх. Але, попри його старання, попри шкарпетки в її шухляді та вільні полиці у ванній, усе це залишалося чимось на зразок малюнка на віконному склі: хоч і гарно, та не до місця.

Міла, хоч як дивно, нітрохи не образилася, коли він відмовився скуштувати приготовані нею страви, натомість швидко та надовго втік. З одного боку, вона звикла, що в оточуючих нема звички рахуватися з нею. З іншого, в порожній квартирі їй аж дихати стало легше. Тепер не треба було виважувати кожен свій крок під невсипущим оком хазяїна помешкання. Тепер можна було і потремтіти, і голосно схлипнути, якщо припече.

Тож Міла жувала, роздивляючись дорогий інтер’єр, і намагалася звикнути до думки, що тепер їй доведеться споглядати його щодня.

Квартира була не дуже великою: простора вітальня, від якої аркою відділена кухня, та дві невеликі спальні. Усі предмети обстановки були виключно практичними та зручними, голова не йшла обертом від нагромадження всіляких забутих і непотрібних речей, як у маминому домі, а руки самі відчували, де їм що знайти. І хоча Міла цілком усвідомлювала, що на диван у вітальні заробляла б кілька років, а розбий вона люстру, то ще й нащадкам її довелося б збитки відшкодовувати, – проте несподівано для себе виявила, що почувається тут вільно, а вся ця дорожнеча не тисне на неї, а лише припрошує до зібраності та порядку.

Дівчині не завдало великого клопоту розібратися на кухні та швидко приготувати вечерю з м’яса, гарніру та десерту. Вона робила це завиграшки, бо встигла достатньо набити руку на королівських обідах для дяді Борі. На маминому прикладі вона також виробила чітке переконання, що перш за все треба чоловіка гарно нагодувати, щоб не мати з ним проблем. І навіть цілковите ігнорування Славком її зусиль – зробити проживання під спільним дахом хоча б стерпним – не змусило Мілу змінити свою думку щодо її куховарських обов’язків.

Було далеко за північ, коли Славко тихенько відчинив двері своїм ключем і так само тихенько покрався до себе в спальню. Він вельми здивувався, коли помітив на кухні ввімкнене світло й застав там Мілу за чищенням духовки.

– Якщо голодний, вечеря в холодильнику, можна розігріти, – озвалася до нього дівчина, не відходячи від духовки.

Він і хотів був щось сказати, але знову передумав, махнув рукою і, коротко побажавши на добраніч, пішов до своєї кімнати.

Зранку Славко застав на кухні ту саму картину: Міла товклася біля плити, а на столі стояла тарілка з горою гарячих млинців. Він же взяв із холодильника молока, відломив шматок булки і всівся на протилежному кінці столу, намагаючись млинців не зачепити навіть ненароком.

– А гарячого поїсти не хочеш? – з виразом святої простоти запитала Міла.

Славко не витримав.

– Слухай! – аж занадто різко як для простого сніданку випалив він. Сам злякавшись власного тону, виправився на більш спокійний і шанобливий. – Якщо тобі подобається готувати – будь ласка! Якщо тобі треба серед ночі мити духовку задля душевного спокою – на здоров’я! Але не треба нічого тут робити через те, що так заведено. Не треба мене обслуговувати! Не треба мене годувати!

Міла поглянула на нього своїми великими сірими очима й тихо промовила:

– Якщо не любиш млинці, то так і скажи.

«Та вона ж з іншої планети! – отетерів Славко. – І як із такою порозумітися?»

– Домовимося так, – запропонував після довгого вдиху й видиху. – Житимемо, як у гуртожитку: кожен сам собі готує, кожен сам за собою прибирає. Харчі та побутову хімію можеш брати без обмежень, тільки повідомляй мені, коли щось скінчиться, щоб я міг вчасно докупити. Генеральне прибирання будемо робити по черзі: одну суботу – я, наступну – ти. Здається, усе врахував. Решту питань вирішимо в процесі.

Славко підвівся й на підтвердження своїх слів помив склянку й витер після себе зі столу.

Він пішов до своєї кімнати, вдягнувся та взяв сумку, а коли знову з’явився на порозі вітальні, Міла сиділа в тій самій позі – здавалося, вона й не поворухнулася. Її здивований погляд засвідчив, що вона вже не чекала його сьогодні побачити.

– Мало не забув. – Славко поклав на стіл кілька купюр. – Це тобі на дрібні витрати. Через тиждень матимеш іще. Щотижня…

Перед виходом із квартири він на мить затримав погляд на Мілиних черевиках, що сиротливо притулилися на килимку біля порога і, здавалося, не мали ні форми, ні статі.

«Сподіваюся, вона витратить гроші на нове взуття», – подумав він, не маючи сумніву, що, отримавши гроші, дівчина зробить те, що притаманне жіночій статі – вбереться.

Хлопець придумав собі спосіб, за допомогою якого зможе виглядати перед власною совістю скоріше благодійником, аніж нікчемою. Він вирішив платити Мілі «зарплату» за її послуги фіктивної дружини.