Обліковець - Троян Марина. Страница 27

Славко криво посміхнувся, подумавши, що сказала б мати, побачивши його в такому вигляді за цією роботою. А як презирливо глянув би на нього батько! Хлопець уявив, як узяв би його на кпини дід, застукавши отут – по-доброму, без зла сміявся б над ним і змушував би самого над собою сміятися. При згадці про діда посмішка на мить пом’якшилася, потім зникла з лиця, поступившись місцем отупілій рішучості.

Хлопець махав мітлою так, ніби разом зі сміттям намагався вимести важкі думки, а з уламками дощок і плиток викинути з душі спогади, що лежали там мертвим вантажем і заважали дихати на повні груди.

Він не мусив прибирати те все сміття, а мав би на правах хазяїна стояти й слідкувати, як це роблять інші. Але сьогодні було церковне свято й найманці-західняки не працювали. А Славко не міг просто бездіяльно чекати. Він тільки й думав про те, що за тиждень привезуть обладнання і він матиме на цих п’ятдесяти квадратних метрах власну кухню, яку буде сам відчиняти й зачиняти, де буде сам готувати, що захоче, і сам буде все вирішувати. Без батьків. Без Міли. І без будь-кого.

Звісно, не ці нещасні п’ятдесят метрів були вершиною його сподівань. Він мріяв повчитися в майстрів французької школи аж у Парижі, мріяв попрацювати під патронатом справжнього італійського шефа і, якщо пощастить, знайти якогось китайського кулінара, який би погодився відкрити йому секрети справжньої східної кухні. І тільки потім хотів визначитися зі своїм кредо, вивести свій почерк і відкрити ресторан із великої літери, де не соромно було б годувати навіть королів.

Та хоча Славко походив із забезпеченої родини й мав, на перший погляд, усі підстави сподіватися на фінансування своїх бажань, здійснення їх видалося так само неможливим, як і політ на Місяць. У батька був успішний лікеро-горілчаний бізнес, і він ростив сина з переконанням, що той буде спадкоємцем справи. Те, що у «спадкоємця» виявилися власні плани, його нітрохи не зачіпало, а синова впертість довела його до шалу і, врешті, до радикальних заходів. Славка було піддано сімейній анафемі, яка мала тривати до тих пір, доки він не візьметься за розум. Мати – спадкоємиця бензинової династії – була більш ліберальна, і в її уявленні син міг досягти успіху в будь-якому бізнесі за умови, що це буде «чоловічий» бізнес. Та куховарство аж ніяк не можна було назвати чоловічою справою, і дозволити сину цим займатися означало спаплюжити честь знатної фамілії. Тому вона, не зважаючи на материнську турботу й переймання синовою долею, підтримала батьків ультиматум і погодилася з його вимогами.

Хлопцю ще дуже пощастило, що в його власності були квартира й рахунок у банку, які виключали голодне волоцюзтво. Дещо йому залишилося й від діда, але дідових надбань вистачало тільки на невеличке сімейне бістро.

Хай там як, і то вже діло. Це хоч і не шикарний, але початок. Хоч і маленька, а таки кухня.

Славко гріб те сміття з посиленою затятістю. У нього здавали нерви. Його дім окуповано, на кухні інша господиня, тож він уже не може по-хазяйськи там розслабитися. Облаштування ресторанчика просувається так повільно. А ще від самого ранку його не полишало якесь тривожне відчуття, і саме від тієї тривоги він намагався відмахнутися мітлою.

Тільки змівши весь бруд і відчувши знесилення, Славко зупинився. Сяк-так пострушував пилюку зі своїх речей і зачинив свій майже-ресторанчик. Краплю заспокоївшись тим, що бодай трохи прискорив справу, хлопець простував вечірньою залюдненою вулицею, вдивляючись в обличчя перехожих і уявляючи їх своїми клієнтами.

Щоб довідатися, котра година, дістав із кишені телефон і зрозумів причину своєї тривоги: три пропущені дзвінки від матері. Він заховав телефон глибше до кишені й пішов далі крізь натовп. Зараз телефонувати батькам у нього не було сил. А для цієї розмови сил треба багато.

Славко ще й не зайшов до квартири, коли зрозумів, що тривога його наздогнала. Навіть у коридорі витав запах дорожнечі – коштовних парфумів та недешевих помислів. Він уже знав, що у вітальні на нього чекає не лише Міла, і його це бентежило – водночас і обурювало, і лякало.

– Мамо, тату! – вимовив він, ставши на порозі вітальні. – Не чекав вас тут побачити.

– А міг би не чекати, а запросити в гості! – озвався від вікна статечний чоловік із демонстративно лисою головою й навмисно виставленим під закоченими рукавами сорочки платиновим годинником. – Лише уявити: за кілька місяців ти і не рипнувся, щоб познайомити нас зі своєю дружиною!

З дивана підвелася досить молода ще, бездоганно вбрана жінка з коротким світлим волоссям і юнацькою фігурою. Вона підійшла до Славка й поцілувала його в щоку.

– Я не могла до тебе додзвонитися, – по-діловому пояснила вона. – Тому ми змушені були приїхати без попередження.

Славко подумав, яка вона досі гарна. Але й не оминув підмітити, яка й дотепер зверхня.

– Це Міла! – вичавив він, розмірковуючи, що насправді тут відбувається.

– Ми вже встигли познайомитися! – повідомила пані Тамара. – Більше того, встигли отримати від твоєї дружини запрошення залишитися на вечерю.

Славко подивився на Мілу, яка сиділа на дивані ні жива ні мертва. Не дивно, адже в присутності його батька стушовуються навіть терті калачі, що там казати про затуркану дівчину. А його мати як ніхто вміє з ангельською усмішкою встановлювати свою авторитарність.

– Добре, – озвався Славко, – тоді я піду перевдягнуся. Міло, будь ласкава, допоможи мені знайти штани! – звернувся він до «дружини» й простягнув їй руку в очікуванні.

Міла, як мумія, підвелася й попрямувала за Славком.

Вона вперше опинилася в його кімнаті, і побачене привело її до тями. Ця кімната ніби жила окремим від квартири життям, кожна річ тут була ніби сама по собі. Міла зрозуміла, що Славко постягував сюди з усієї квартири те, що, на його думку, могло йому знадобитися, і замкнувся тут, створивши своєрідний форпост без права доступу до нього чужинців. І Міла – головна з них.

– Що ти встигла їм розповісти? – пошепки випитував Славко, похапцем перевдягаючись в інший светр.

– Нічого, – відповіла Міла, переводячи погляд із комп’ютерного столика, заставленого чашками, на велотренажер, що втулився просто біля ліжка. – Тільки те, що ти цілими днями на роботі, а я – на хазяйстві.

– Добре, – трохи заспокоївся Славко й почав пояснювати Мілі, як поводитися. – Ми з тобою – звичайне подружжя, ведемо звичайне життя.

– А вони хіба не знають? – здивувалася дівчина.

– Вони – перші, хто знати не мусить, – повідомив Славко, обмеживши церемонію перевдягання одним светром і зачісуючись перед дзеркалом. – Знаєш, чому вони прийшли? Розвідка боєм. Батько, скоріше за все, здогадується про нашу фікцію. Та якщо він знатиме напевне, то ніщо не завадить йому нацькувати на мене дядька, який є наступним після мене дідовим спадкоємцем, і допомогти йому забрати в мене дідову спадщину.

Він підійшов до насупленої Міли й поклав руки їй на плечі. Він бачив, що її треба заспокоїти й підтримати.

– Якщо мої батьки ставляться до тебе зверхньо й холодно, – вмовляв він, – то це не тому, що з тобою щось не так, і не тому, що вони знають про наші справи. Вони по-іншому просто не вміють. Я знаю, що це нелегко, але прошу тебе перетерпіти сьогоднішній вечір під їхніми поглядами. І не здригатися, коли я тебе обійматиму чи називатиму «люба».

Славко подивився Мілі в очі й спробував їй усміхнутися якомога лагідніше. Потім він обережно обійняв дівчину, поклавши її голову собі на плече. Він відчув, як вона напружилася, і почекав, поки вона звикнеться й розслабиться.

– Це для розминки, – прокоментував він і взяв її за руку. – А тепер ходімо.

– Добре, – тихо відповіла Міла.

– Я дивуюся, як він пустив тебе на свою кухню й дозволяє тобі готувати! – Пані Тамара була напрочуд балакуча, і ця балакучість спрямовувалася передусім на Мілу.

Уся сім’я чинно всілася за столом і здалеку могла скидатися на цілком звичайний, посередній і нудний осередок суспільства. На столі було розставлено таці з приготованими Мілою стравами: салатами, голубцями, кручениками з грибами та печінковим пирогом. Усі зберігали нейтральний вигляд, і лише глибоко в душі кожен для себе знав, що до справжньої сім’ї це збіговисько не має ніякого відношення.