Обліковець - Троян Марина. Страница 29

У Лейли вирвався дикий крик. Її фізичний і душевний біль змішалися у звук, який, здавалося, не могла породити людська істота. Але тепер наглядач не звертав на неї ніякої уваги. Він викинув недопалок на їхнє подвір’я, спокійно дочекався, доки один здоровань всадовить у сусідню машину мамку, а інший вмоститься тут поряд із дочкою, сів за кермо й почав вивертати на виїзд із села.

Лейлу привели до невеликого кабінету з пожовклими шпалерами та меблями радянських часів. Крім столу та стільців, тут була ще шафа для одягу з розхлябаними, перекошеними дверцятами та опецькуватий металевий сейф, узятий, здавалося, ще з позаминулого сторіччя. Руки дівчині, наче махровій злодійці, сковували ззаду наручники.

Її посадили навпроти столу, за яким сидів чоловік у цивільному одязі. Він був іще молодий, але мав уже втомлені очі, а на скронях проблискували сиві пасма. З таблички на дверях було зрозуміло, що це слідчий. На його вимогу з Лейли зняли наручники й залишили з ним наодинці.

– Ви знаєте, чому ви тут? – спитав він після того, як записав її анкетні дані.

Лейла глипнула на нього вовком і заперечно похитала головою. Хоча вона здогадувалася, що це може бути пов’язано тільки з материною діяльністю.

Слідчий узяв до рук дві фотографії і, роздивляючись їх, почав пояснювати:

– Одинадцятого грудня минулого року в сусідньому з вашим селі Верхні Лози у власному домі знайшли два трупи. Один – Полуботок Світлани Віталіївни, другий – її щойно народженої дитини.

Слідчий поклав фотографії перед Лейлою. Дівчина мусила на них глянути, і від побаченого в неї кров похолола в жилах.

– Який жах! – прошепотіла вона й заховала обличчя в долоні, щоб більше цього не бачити.

Слідчий забрав фотографії й продовжив:

– Вас викликано в якості свідка в кримінальній справі за фактом умисного вбивства, – повідомив він і почав роз’яснювати її права й обов’язки.

– А до чого тут я? – Дівчина нічого не могла второпати.

– Є підстави вважати, що до цього може бути причетна ваша мати, – відказав чоловік.

– Це якась маячня! – схопилася Лейла з місця. – Яким боком сюди мамку притулили?

– В її інтересах буде, якщо ви спокійно сядете й дасте свідчення. Ви можете відмовитися давати покази щодо своєї матері, але ваша відмова кидатиме на неї ще більшу тінь і красномовно свідчитиме про її вину.

Лейла змусила себе заспокоїтися й сісти на стілець.

– Добре, – погодилася дівчина. Врешті, вона була впевнена в материній непричетності й не могла нічим їй нашкодити, чесно відповівши на питання.

– Розкажіть, що вам відомо по даному факту, – запропонував слідчий.

– Нічого не відомо, – щиро відповіла дівчина.

Слідчий зітхнув і почав запитувати:

– Де ви були десятого грудня минулого року?

– Удома, – відразу відказала Лейла.

Вона ніде не вчилася й не працювала, отже, усю зиму не мала іншого заняття, крім як господарювати вдома. Потім до неї дійшло, який це був день…

– Спочатку вдома, – швидко виправилася вона, – а в другій половині дня прийшла односельчанка Зайченко Міла й попросила допомоги: її сестра народжувала, а звернутися не було до кого. Я пішла з нею й була в них аж до ночі. Потім повернулася додому.

Слідчий щось собі занотовував. Писнувши останню закарлючку, він підвів на Лейлу зморені очі й почав ставити більш конкретні питання:

– О котрій годині ви прийшли додому?

– Десь о дев’ятій, – силувалася Лейла згадати якомога точніше.

– Хтось у цей час у вас удома був?

– Шрам, мій тодішній співмешканець, – відповіла вона. І тоді в неї ворухнулася певна здогадка…

– Якщо я не помиляюся, це був якраз ваш день народження. Ви святкували? – допитувався слідчий, не вникаючи докладніше в характеристики Шрамової особи.

– Ні, – розчарувала його Лейла. – Ми планували відсвяткувати наступного дня.

– Ви вночі з дому виходили?

– Ні.

– А ваш співмешканець виходив?

– Ні, здається… Я спала й не чула, щоб хтось ходив.

Слідчий, підперши підборіддя однією рукою, другою продовжував ставити на аркуші якісь помітки. Він скидався на сонного студента на нудній лекцій, чим знімав напругу тутешньої обстановки.

– Де ви були одинадцятого грудня? – продовжував він.

– Удома, – відповідала дівчина. А здогадка засіла в ній серйозною підозрою. – Увесь день, – уточнила детальніше. – Я тоді захворіла й нікуди не виходила. Шрам підтвердить.

– А де була ваша мати десятого грудня? – вдовольнився слідчий даними щодо дочки та перейшов до матері.

– Поїхала до районної лікарні, – повідомила Лейла, яка зібралася з думками й намагалася відповідати чітко й переконливо, щоб зняти всі безглузді питання, які могли виникнути щодо її матері. – Вона казала, що в неї живіт болів, схоже на апендицит, от і поїхала обстежитися.

– Вона виглядала хворою? Може, розгубленою? Стурбованою?

– Та, як завжди, вона виглядала!

– Того дня вона випила чарчину за ваш день народження?

– Ні, я ж сказала, що ми не святкували. А в мами немає звички пити просто так.

– Коли мати повернулася додому?

– Наступного дня після обіду.

– А вам не видалося дивним, що вона була в лікарні аж два дні?

– Ні. Вона попереджала, що за день, може, не встигне пройти всі обстеження і що, ймовірно, повернеться через день.

– І якими виявилися результати обстеження?

– Мама казала, що то був не апендицит, а підшлункова.

– Ви особисто бачили якісь довідки, записи в медичній картці?

– Ні, картка ж у лікарні залишається.

– Зрозуміло. – Слідчий потер перенісся, зробивши передих, після чого нахилився ближче до Лейли. – А ви знаєте, чим займається ваша мати?

– Лікує людей, – просто і прямо відповіла та.

– Вона – лікар? У неї є медичний диплом?

– Мама займається народною медициною. Наскільки я знаю, вона навчалася на медичному, але диплома не отримала, бо народилася я. Та вона не робить нічого такого, для чого потрібен спеціальний дозвіл чи спеціальні умови! – з усіх сил вигороджувала дівчина свою матір, боячись, щоб її невігластво щодо формальностей не вилізло Серафимі боком.

– А що саме вона робить? – допитувався слідчий.

– Вона просто дає поради людям, які приходять до неї по допомогу. Лікує травами і ягодами, які збирає сама, мазями й бальзамами, які сама готує. Часто до неї приходять жінки з косметичними проблемами. Та вона може й укол зробити, і накласти шви та пов’язки на рани…

– Вона приймає пологи в жінок?

– Так.

– Як часто?

– Так часто, як за нею прибігають перелякані родичі. – Лейла все більше дратувалася від таких питань. У неї складалося враження, що вони з мамою винні вже в тому, що існують.

Вона пробувала виправдовуватися:

– У нас фельдшер – п’яниця! Єдиний шанс на швидку допомогу в нашому та сусідніх селах – це Химка!

Слідчий випростався й набув більш ділового й відповідно менш людяного вигляду.

– Ви були знайомі з Полуботок Світланою з Верхніх Лоз? – продовжував він допит.

– Ні.

– А ваша мати була з нею знайома?

– Наскільки мені відомо, також ні.

– Вона коли-небудь згадувала це ім’я?

– Ні.

– А хтось інший при вас згадував?

– Ні.

– Дев’ятого чи десятого грудня хтось іще, крім Зайченко Міли, приходив до вас додому просити допомоги?

– Ні.

– Гм… – Слідчий знову відсунувся від столу, надаючи розмові більш довірливого плину. – А ви теж займаєтеся народною медициною?

– Інколи я допомагаю мамі. Вона мені багато чого розповідає. Я готуюся вступати на медичний, – поділилася Лейла сокровенним.

– А самі, без мами, ви цим займаєтеся?

– Ні. Єдиний раз я сама прийняла пологи того дня, десятого грудня. Я тоді так перелякалася, що вирішила: наступного разу я це робитиму, тільки коли вивчуся…

Лейла, підбадьорена зміною тону слідчого, нарешті знайшла в собі сміливість запитати:

– Але ж скажіть, до чого тут моя мама?

Слідчий трохи подумав, як йому відповісти.