Обліковець - Троян Марина. Страница 28

– Чесно кажучи, він не так дозволяє, як критикує, – відповідала дівчина.

– Ну, хай там як, мені приємно бачити, що у вашій сім’ї це питання поставлено так, як і годиться: вечерю готує жінка, а не чоловік! – не втрималася пані, щоб одразу не пустити шпильку в синове «захоплення».

– Відверто кажучи, – простодушно зізналася Міла, – я ще ні разу не бачила, щоб Славко готував.

– Моя люба, ти й сама чудово готуєш, тому Славка пускати на кухню немає жодної потреби! – запевнила її пані, не помічаючи синового іронічного виразу.

Міла ще ніколи не чула, щоб слова «моя люба» вимовлялися так сухо і зверхньо, але вона тішилася тим, що принаймні в цієї особи її вечеря не викликала потоку критики. А та обставина, що Славкові батьки з’їли більше половини того, що лежало в них на тарілках, дозволяла сприйняти похвалу хоч трохи як похвалу, а не лише як знущання.

– Я й досі не можу збагнути, – вставив і батько свої п’ять копійок, – що інтелігентний, освічений, з дозволу сказати, породистий молодий чоловік забув на кухні!

– Як на мене, краще товктися на кухні, ніж горілку продавати! – спокійно відбився Славко.

– Якщо вже ти такий пуританин, то задумався б краще над тим, що я веду виробничу діяльність, створюю робочі місця, плачу податки і, між іншим, заробляю для сім’ї гроші! – визвірився батько. – І якби ти не був таким егоїстом, то вважав би своїм обов’язком продовжити сімейну справу!

– Якби ти тримав дослідну лабораторію для розробки ліків від раку, я би вважав своїм обов’язком продовжити сімейну справу. А так я зі спокійною совістю займатимуся улюбленим ділом!

– Бабським ділом! – гримнув батько й кинув серветку в тарілку.

Ніхто не чекав, що хтось щось відповість. Тим більше не чекали цього від Міли, але вона таки наважилася:

– Я так думаю, що якщо в людях справді є та божа іскра, про яку так багато говорять, то Славка на кухню жене саме вона.

Усі витріщилися на дівчину, наче в неї з рукавів полетіли лебеді. Усі, включаючи Славка, очікували від неї лише покірного мовчання та сором’язливої усмішки.

– Як ти можеш про це судити? – батько, зневажливо насупившись, вирішив провчити її за нахабство. – Ти ж ніби казала, що не бачила, як він готує! – упіймав він її на слові.

Міла зіщулилася під його важким поглядом, але не дала загнати себе в кут.

– Проте я бачила, як він їсть. Він же навіть яйця смаженого не може з’їсти, не повикладавши на нього всякої всячини, про існування якої я ледь здогадувалася!

П’ять хвилин усі сиділи мовчки, вдаючи, що їдять чи п’ють. Мати ображено глипала на ту сіру мишу, яка навіть після великодушної улесливості наважилася не взяти її бік. Батько не бачив потреби кидати слова на вітер, щось комусь намагаючись довести. Славко мовчки жував Мілині крученики, які раптом видалися йому неймовірно смачними.

Він і не здогадувався, що вона вміє підмічати такі речі. Не здогадувався, що може так думати…

Батьки пішли, усім виглядом показуючи, що чекали від цього візиту більшого. Славко взявся допомагати Мілі прибрати зі столу.

– Ну, з моєю «божою іскрою» ми розібралися, – обережно почав він, зиркаючи, як Міла пакує по посудинах залишки їжі. – Але чому тобі готування таке важливе? Я ж бачу, що для тебе це не покликання, а скоріше – невідворотна реальність.

– Мабуть, тому, що мене вчила готувати моя бабуся, – тихо, як і завжди, відповіла Міла, але Славко помітив, що її незмінна відстороненість немов вивітрилася при згадці про бабусю. – Вона завжди повторювала, що найкорисніше вміння для жінки – це приготувати їжу так, щоб, скуштувавши її, більше нічиєї страви куштувати не схотілося. Хоч яка була втомлена, вона завжди знаходила час покрутитися зі мною на кухні та чогось мене повчити.

Дівчина припинила вовтузитися з лотками і дивилася тепер на свої руки.

– Бабуся померла, – вимовила вона, – а я й тепер не можу не готувати, бо інакше в мене виникає відчуття, наче я зраджую її пам’ять.

Славко відразу й не знайшов, що відповісти. Бабуся, напевне, була єдиною людиною, біля якої Міла могла відчути, що її люблять, що вона комусь небайдужа. І тепер дівчина намагалася згадати, віднайти ті відчуття в бездушних речах і механічних рухах. Бо в істот, наділених душею, вона їх не знаходить.

Наступного ранку, вийшовши на кухню, Міла ошелешено витріщилася на завалений продуктами стіл і на Славка з ножем у руках. Зазвичай, коли вона прокидалася, його вже не було вдома, а стіл сяяв чистотою й навіть нишпорки не могли встановити, що на ньому споживали. Натомість побачити Славка за куховарством було подібним до розщеплення атома: знаєш, що таке в житті є, але також знаєш, що ніколи цього на власні очі не побачиш.

– Давай, швидко вдягай фартух і до роботи! – зустрів її хлопець бадьорим наказом замість привітання. – Має ж хтось навчити тебе правильно готувати рагу!

18

Того квітневого дня Лейла поверталася додому з легким серцем, яке зрадницьки мовчало й навіть не збиралося попередити її про біду бодай якимось спазмом. Вона зійшла з автобуса, навантажена пакетами, де лежали кілька нових книжок, нова сукня та трохи гостинців. Книжки призначалися для підготовки дівчини до виходу у великий світ, сукня мала надати виходу матеріальної зримості, а гостинцями годилося привітати себе та маму із завершенням навчання. Ця славна ноша не стримувала її ходи, а, навпаки, підганяла вперед, як і очікування приємного вечора в товаристві найріднішої у світі людини.

Матері таки вдалося вселити у вперту й похмуру Лейлу надію. Тепер вона знала все, що повинна була знати для вступу до медучилища, і, довірливо піддавшись маминим умовлянням, повірила, що її нарешті не відкинуть, як нікчемну будячину. І повіривши, що вона таки може, дівчина збагнула, як насправді цього хоче. Не могла дочекатися, коли почнеться її навчання на справжнього медика. Мама наполягала, що перед вступом треба серйозно зайнятися зовнішністю: підправити волосся, брови, нігті, одяг – усе, що відразу впадає у вічі й змушує сприймати людину серйозно. Дочка такими речами перейматися не поспішала…

Тому спокою, як і всьому доброму в Лейлиному житті, часу було вділено мало. Підходячи до свого двору на околиці села, дівчина ще здалеку побачила дві міліцейські машини.

Пакети її відразу поважчали вдесятеро, а з тіла вийшла вся сила. Лейла від початку знала, що ці гості приїхали саме до них. Помилки бути не могло, бо в радіусі кількох кілометрів тільки вони з мамою були «неблагонадійними елементами» і «викликали підозри». Лейлі кортіло розвернутися й побігти геть, заховатися десь у темному кутку й перечекати, доки мама все залагодить. Це не вперше в правоохоронців виникали до Серафими питання (що поробиш: якщо ти не такий, як усі, до тебе неминуче виникатимуть питання), і завжди їй вдавалося давати відповіді, які заспокоювали совість усіх сторін. Але цього разу все було інакше. Досі мамі приходили виклики або дільничний перестрівав її десь у селі, але ніколи не приїжджали до неї додому. Та ще й двома машинами.

Лейла стисла кулаки й змусила себе рухатися вперед. Порівнявшись з однією з машин, вона відразу опинилася в компанії міліціонера із суворим і колючим виразом обличчя та зі злісно зіщуленими очима. Запитавши дівчину, чи вона є дочкою хазяйки, міліціонер відкрив дверцята машини й повідомив, що вона мусить їхати з ним. Додому він її не пускав.

На всі питання, якими спочатку несміливо, потім наполегливо і, врешті, істерично сипала Лейла, правоохоронець тільки авторитарно змушував її закрити рота. Коли дівчина в паніці озвіріло рвонулася до будинку, він не заморочував собі голови вмовляннями, просто вдарив її з розмаху в живіт і ледь живу затягнув до машини.

Коли в Лейли трохи прояснилося в очах після удару, вона збагнула, що прикута наручниками до дверцят. Страж порядку спокійно курив біля машини, дивлячись на поріг будинку, і чекав своїх напарників. І вони не забарилися. Спочатку вийшов розпашілий міліціонер і спортивною ходою рушив до другої машини заводити мотор. Двоє таких самих здорованів, тільки без форми, вивели Серафиму, тримаючи її з обох боків попід руки. Вона була бліда, якась млява, неначе гумова, і чомусь вдягнена в Лейлин светр.