Чумацький шлях - Малик Владимир Кириллович. Страница 64

Дуже швидко Платоша Зубов став набирати неабиякої ваги при дворі. Чини та нагороди сипалися на нього, як з рогу достатку. А після несподіваної смерті Потьомкіна восени 1791 року майже всі найвищі звання та посади колишнього фаворита перейшли до нього. Він став князем, новоросійським генерал-губернатором, начальником Чорноморського флоту, йому Катерина подарувала сотні тисяч десятин землі та незліченну кількість кріпаків на Україні, в Білорусії та в щойно приєднаній Польщі. І чим більше зростала вагомість Зубова, тим помітніше падав авторитет Безбородька. Катерина не позбавила його ні власності, ні титулів та чинів, але все прохолодніше ставилася до нього, все рідше зверталася до нього за порадами. Йому іноді здавалося, що він просто став не потрібен їй. Чи був він на службі, чи ні — його не помічали. Він часто залишався вдома, працював над своєю “Історією русів”, читав, їздив на полювання, а то й просто клав у кишеню сто рублів і йшов грати в карти чи розважатися з артисточками італійської опери. Не обходилося і без п’яних загулів, тоді він по кілька днів не з’являвся додому. Ну і, звичайно ж, на службу. В такі дні суворо проінструктований кучер Іван мчав графською каретою до Зимового і справно стояв там до обіду. Потім їхав додому, удаючи, що везе графа на обід. Таку ж процедуру проробляв він і після обіду. Таким чином він вводив в оману петербурзького обивателя: дивись-но, мовляв, язики плескали, що граф Безбородько потрапив у немилість, а він, виявляється, знов у фаворі!

Так продовжувалось до листопада 1796 року, воли все раптом змінилося. Бо, як відомо, всьому є свій початок і свій кінець.

У ці похмурі осінні дні, коли над Петербургом низько нависає холодне, сіре небо і сіє дрібним сніжком, Олександр Андрійович завершив свою працю. “Історія русів” закінчувалася 1769 роком. Тоді він вирушив на російсько -турецьку війну. На цьому автор поставив крапку.

Здавалося б, чому? Адже після того минуло ще майже два бурхливі десятиріччя. І саме тоді, після переможного завершення тієї війни і підписання Кючук-Кайнарджийського мирного договору, сходить його зоря. У виробленні статей того договору він зіграв чи не найголовнішу роль. Згідно з ним Росія придбала землю між Дніпром та південним Бугом, фортеці Кінбурн, Керч, Єнікале та Азов, Туреччина змушена була визнати незалежність Кримського ханства, яке через дев’ять років було приєднане до Росії. Договір установлював протекторат Росії над Молдовою та Волощиною, дозволяв торговим кораблям вільно проходити через Босфор та Дарданелли.

Це був великий успіх молодого дипломата. І попереду таких успіхів було ще немало.

Але чи міг про все це писати Безбородько в своїй “Історії”? Не міг і не хотів.

Поступивши на державну службу, спочатку в канцелярію генерал-губернатора Малоросії Петра Рум’янцева, а згодом — самої імператриці, він зрозумів, що душа його роздвоїлася. Катерининська епоха — це час остаточного придушення і знищення автономії України: було скасовано Гетьманщину, розформовано слобідські козацькі полки, зруйновано Запорізьку Січ, розформовано лівобережне козацьке військо, а рядових козаків позбавлено козацьких привілеїв, знищено гетьманське судочинство, майже повсюдно позакривано школи. Все це відбувалося на його очах, і він не міг не переживати і не страждати, дивлячись, як поволі руйнується козацька держава, а народ поринає в темряву, убогість, рабство... З іншого боку, він змушений був як державний чиновник підтримувати цю політику, бути слухняним знаряддям монаршої волі. І підтримував, і слухняно виконував, і радо отримував за це послушенство нагороди, титули, землі, кріпаків... Так робили всі, так робив і він. Чи ж міг він, маленька піщинка, зупинити чи загальмувати цей велетенський і страшний імперський коток, що котився по людських головах та народах?

І Безбородько змирився. А змирившись, так і жив з роздвоєною душею. Не він перший, не він останній!

Чи ж хотілося йому писати в своїй “Історії” про всі ті неблагопристойні вчинки, причетним до яких він був теж і які привели врешті до остаточної руйнації його вітчизни?

Це перша причина, чому він завершив “Історію русів” 1769 роком. А друга — відома: страх. Він боявся, описуючи події щойно минулих днів, хоч найменшою рисочкою викрити себе. Сучасники відразу здогадаються, хто автор. Тоді уже ніщо не врятувало б його!

Отож, закінчивши свою велику працю, Олександр Андрійович восени 1796 року мав багато вільного часу, був у піднесеному настрої і тепер частенько навідувався в Зимовий палац, щоб погуторити зі знайомими, побачити вищий світ і себе показати.

Одного похмурого листопадового ранку він заглянув в апартаменти цариці і помітив, що там незвичайний переполох. Бігали з переляканими очима фрейліни, швидше, ніж завжди, снували камердинери, окремою купкою стовбичили стривожені державні сановники. Серце його йокнуло.

— Що трапилося?— зупинив він незнайомого слугу.— Щось із царицею?

— Так, ваше благородіє,— відповів той.— Ще годину тому матушка пішла туди, куди звичайно ходить пішки, зачинилася там і досі не вийшла. Всі бояться, що з нею щось сталося...

— Так чого ж ви не постукаєте?

— Стукали. Ніякої відповіді.

— Так треба зламати двері!

— А хто насмілиться зробити це?

— Чудаки!— вигукнув Безбородько.— 3 нею ж, може, погано! А ви...

Прихопивши з собою кількох камердинерів, він кинувся до високих різьблених дверей.

— Ламайте!

Ті натиснули плечима. Двері не піддалися.

— Сильніше!

Вони з розгону вдарили гуртом. Двері злетіли зі шпінгалетів — розчинилися. І ось тоді з багатьох грудей вирвався несподіваний, зляканий вигук:

— Ах!— і всі завмерли.

У глибині кімнати стояло пишне, роззолочене крісло,— Безбородько знав, та й всі знали, що це колишній “трон Понятовського”, останнього короля Польщі і одного з фаворитів цариці, вивезений з Варшави і пристосований російською самодержицею для своїх інтимних потреб. На ньому, скорчившись, сиділа Катерина. Спідниця на ній задралася, а сама вона, посиніла, з виряченими очима, перехилилася через бильце крісла і щось недоладно белькотала.

Одного погляду Безбородькові було досить, щоб зрозуміти, що Катерину розбив апоплексичний удар.

— Перенесіть її в спальню! Швидше!— гукнув він.— Покличте лікаря!

Катерину перенесли в спальню, поклали на ліжко. “Охи” та “ахи” не вщухали.

Безбородько гримнув:

— Відчиніть кватирку! Впустіть більше повітря! І всі геть звідси!

Хтось відчинив кватирку. Спальня миттю опустіла.

Катерина ледве дихала. Погляд її був безтямний і страшний, але він нітрохи не налякав Безбородька.

Як тільки остання фрейліна зачинила за собою двері, він швидко засунув під подушку руку, намацав в глибині, аж під периною, знайому скриньку — і миттю опустив її собі в глибоку кишеню камзола.

Майже одночасно скрипнули двері — ввійшов лейб-медик Катерини, та він нічого не помітив, окрім смиренна схиленої постаті графа над ледь живим тілом імператриці.

Лікар став по другий бік ліжка, підняв важке повіко умираючої, послухав, як вона дише,— скорботно підняв очі вгору.

— Ну?— одними устами спитав Безбородько.

— Ніякої надії, графе, — так же тихо відповів лейб-медик.

— Тоді я мушу йти. Треба віддати потрібні розпорядження. Усіх нас чекають нелегкі дні. Вам прислати кого-небудь на допомогу?

— Ні, я сам покличу кого треба.

Безбородько спустився вниз. Лакей накинув йому на плечі шубу, гукнув карету, відчинив дверцята. Допоміг графові залізти всередину.

— Іване, додому! І жени чимдуж! А звідти — поїдемо в Гатчину!

Дома Олександр Андрійович, не роздягаючись, зайшов у кабінет, мисливським ножем підколупнув кришку скриньки, дістав папір. Він! “Маніфест”!

— Слава Богу!— зітхнув полегшено.— Здається, сьогодні моя доля в моїх руках! Ну, тепер у Гатчину!

Довгі роки єдиний законний син Катерини Павло, хоча і подейкують, що теж нагуляний від Салтикова, жив, як вигнанець, у Гатчині, неподалік від столиці. Тут були свої порядки, звичаї, своя варта, яка ніяк не хотіла пропускати Безбородька в палац. Лише наполегливість графа змусила чергового офіцера завагатися.