Цифрова Фортеця - Браун Дэн. Страница 20

— Вірус? — перепитав Стретмор із відтінком поблажливості. — Філе, я ціню вашу турботу, справді ціню. Але ми з міс Флетчер перевіряємо нову діагностичну програму, дуже складну й просунуту. Я б вас про це попередив, але не знав, що ви сьогодні чергуєте.

Інженер-системник спробував вийти із ситуації з найменшими втратами.

— Я помінявся з новачком і на вихідний заступив на його зміну.

Стретмор підозріло примружився.

— Дивно. Вчора я з ним розмовляв. І наказав йому не приходити. Але він нічого не сказав мені про те, що помінявся своєю зміною.

Картукян відчув, як до горла підступає клубок. Запала напружена тиша.

— Що ж, — зітхнув Стретмор, — схоже, сталася прикра накладка. — Поклавши руку на плече Картукяну, він провів його до дверей. — Є один плюс у цій ситуації: вам не доведеться тут залишатися. Ми з міс Флетчер будемо тут цілий день. І триматимемо оборону. А ви йдіть і насолоджуйтеся вихідним.

Картукян не вгавав:

— Сер, мені й справді здається, що нам слід перевірити...

— Філе, — повторив Стретмор, цього разу дещо суворішим тоном. — 3 «Транскодом» усе гаразд. Якщо ваш тест виявив щось дивне, то через те, що це ми ввели його в комп’ютер.

А тепер вибачте... — Стретмор очікувально замовк, даючи інженеру можливість зрозуміти, що його час вичерпався.

«Діагностика! Яка там довбана діагностика! — бурмотів невдоволено Картукян, сидячи в себе в лабораторії системної безпеки. — Що ж це за циклічна функція така, з якою три мільйони процесорів не можуть впоратися ось уже шістнадцять годин? Може, повідомити про це начальника підрозділу? Бісові шифрувальники. Не розуміють важливості безпеки систем!»

У голові Картукяна залунала присяга, яку він дав, приступаючи до роботи в підрозділі системної безпеки. Він поклявся увесь свій досвід, знання та інтуїцію скеровувати на захист комп’ютерного устаткування АНБ вартістю в мільярди доларів.

«Інтуїція ще ніколи не підводила мене. Не треба бути екстрасенсом, щоб побачити, що це ніяка не діагностика!» — пирхнув він і, переконаний у власній правоті, підвівся, широким кроком пішов до термінала й увімкнув повний набір програм для перевірки систем «Транскоду».

— Ваша дитинка захворіла, командире, — пробурчав він. — Ви не довіряєте моїй інтуїції? Я роздобуду вам предметний доказ».

РОЗДІЛ 20

Насправді громадська клініка охорони здоров’я — перебудована початкова школа — мало скидалася на шпиталь. То була довгаста одноповерхова споруда з широкими вікнами та занедбаним дитячим ігровим майданчиком на задньому подвір’ї. Бекер піднявся облупленими сходами, що вже почали осипатися.

Усередині було темно й гамірно. Про те, що довгий вузький коридор із рядами складаних металевих стільців уздовж стін є кімнатою очікування, можна було здогадатися за картонною табличкою на підставці з написом «OFICINA» й стрілкою, що вказувала до залу.

Бекер рушив тьмяно освітленим коридором, що нагадав йому химерну голлівудську декорацію для фільму жахів. У повітрі висів сморід сечі. Лампочки в кінці коридору перегоріли. Пройшовши сорок чи п’ятдесят футів, Бекер бачив лише розпливчасті силуети людей. Якась скривавлена жінка... двійко молодят... маленька дівчинка, що склала руки в молитві... Нарешті він дійшов до кінця затемненого залу. Двері ліворуч були злегка прочинені, і він поштовхом їх відчинив. У кімнаті нікого не було, окрім виснаженої старої жінки на ліжку, яка натужно намагалася підсунути під себе судно.

«Приємна картина, — пробурмотів Бекер, зачиняючи двері. — А де ж приймальня?»

За рогом у коридорі почулися голоси. Він пішов на звук й опинився перед прозорими скляними дверима, за якими, судячи з усього, відбувалася сварка. Бекер неохоче штовхнув двері. За ними панував хаос. Його побоювання справдилися.

У черзі стояло людей десять, і всі вони штовхалися й кричали. Іспанія не вирізнялася зразковим порядком та ефективною роботою громадських закладів, і Бекер зрозумів, що йому, можливо, доведеться всю ніч чекати на інформацію про літнього канадця. За столом сиділа секретарка й відчайдушно відбивалася від невдоволених пацієнтів, які напосідали на неї. Бекер трохи постояв на порозі, розмірковуючи, як йому вийти з цієї ситуації. І зметикував.

— Con permiso! Дайте дорогу! — вигукнув санітар, швидко пхаючи перед собою медичний возик для транспортування хворих.

Бекер крутнувся, даючи йому дорогу, і гукнув услід санітару: — А де тут у вас телефон?

Не зупиняючись, чоловік показав на двійчасті двері й хутко зник за рогом. Бекер підійшов до дверей і поштовхом їх відчинив.

Перед ним була величезна кімната — колишній шкільний спортзал. Здавалося, його світло-зелена долівка пливла, поколихуючись, у світлі флуоресцентних ламп. На стіні виднілося баскетбольне кільце з обвислою сіткою, на долівці безладно стояли кільканадцять низеньких ліжок із пацієнтами. У закутку, просто під вицвілим табло для позначення рахунку матчу, висів старий таксофон. «Сподіваюся, він працює», — подумав Бекер.

Перетинаючи зал, він понишпорив у кишені в пошуках монетки і знайшов кілька цинково-дюралевих монет на сімдесят п’ять песет. То була решта після таксі, якої мало вистачити на два місцеві дзвінки. Ввічливо всміхнувшись медсестрі, що йшла назустріч, він підійшов до таксофону, зняв слухавку й набрав номер довідкової служби. І через тридцять секунд отримав номер головного кабінету клініки.

Незалежно від країни, скрізь, здавалося, працювало універсальне правило стосовно кабінетів: ніхто не міг довго не звертати уваги на телефонне дзижчання. Ясна річ, сьогодні до клініки могли прийняти лише одного канадця зі зламаною п’ястю і струсом мозку; його картку буде неважко знайти. Бекер розумів, що в приймальні неохоче підуть на те, щоб дати якомусь там незнайомцеві ім’я пацієнта, час і адресу виписки, але він придумав план.

Телефон задзвонив. Бекер розраховував почути не більше п’яти гудків. Йому довелося чекати аж дев’ятнадцять.

Clinica de Salud Publica— випалила захекана секретарка. — Громадська лікарня.

Бекер заговорив іспанською із сильним франко-американським акцентом.

— Мене звуть Девід Бекер. Я з канадського посольства. Ви обслуговували сьогодні одного з наших громадян. Мені потрібні його дані, щоб посольство могло домовитися про оплату ваших послуг.

— Гаразд, — відповіла жінка. — Я надішлю потрібну вам інформацію до посольства в понеділок.

— Узагалі-то, — наполегливо мовив Бекер, — для мене важливо отримати її негайно.

— Це неможливо, — відрізала жінка. — Ми дуже зайняті.

Бекер спробував надати своєму голосу максимуму офіціальності.

— Справа невідкладна. Це був чоловік із травмою голови й переломом п’ясті. Йому надали допомогу десь у першій половині дня. Його медична картка має бути неподалік.

Бекер додав американського акценту до своєї іспанської — саме стільки, скільки було потрібно, щоб донести до секретарки важливість справи й відчуття невідкладності. Бо зазвичай люди, перейнявшись цим відчуттям, ішли на порушення правил.

Та замість перейнятися відчуттям невідкладності та піти на порушення правил, секретарка сказала все, що думає про бундючних мешканців Північної Америки, і кинула слухавку.

Бекер насупився й теж повісив слухавку. Прокол. Думка про те, що йому доведеться кілька годин чекати в черзі, його не надихала, а час ішов, і старий канадець міг запропаститися куди завгодно. Можливо, він вирішив повернутися до Канади. А може — продати перстень. Бекер не мав змоги годинами стирчати в черзі. Знову набравшись рішучості, він схопив слухавку й набрав той самий номер. Притиснувши мікрофон до вуха, він сперся об стіну. Почалися гудки. Перший, другий, третій... Бекер окинув поглядом залу.

І раптом хвиля адреналіну прокотилася його тілом.

Він крутнувся і щосили хряснув слухавкою, повісивши її на важелі. А потім обернувся й ошелешено витріщився в зал. Там, на ліжку, прямо перед ним, підіпхнутий купою старих подушок, лежав старий чоловік із чистою білою пов’язкою на п’ясті правої руки.