Цифрова Фортеця - Браун Дэн. Страница 21

РОЗДІЛ 21

Голос американця, що телефонував Токугену Нуматаці по приватній лінії, звучав стривожено.

— Містере Нуматака, я маю лише хвилину для розмови.

— Чудово. Наскільки я розумію, ви вже розжилися обома паролями.

— Сталася невеличка затримка, — відказав американець.

— Не приймається, — просичав Нуматака. — Ви ж сказали, що матимете їх під кінець дня.

— Залишилася одна незавершена справа.

— Танкадо мертвий?

— Так, — відповів голос. — Один із моїх людей убив Танкадо, але не зміг забрати в нього пароль. Танкадо віддав його і іеред смертю. Одному туристу.

— Яке неподобство! — заревів Нуматака. — Тоді як ви можете пропонувати мені ексклюзивне...

— Заспокойтеся, — сказав американець. — Буде у вас ексклюзивне право, буде. Це я вам гарантую. Як тільки знайдемо пароль, «Цифрова фортеця» стане вашою.

— Але ж пароль можна тим часом скопіювати!

— Кожен, хто його побачить, буде знищений.

Запала довга тиша. Нарешті Нуматака озвався:

— А де тепер пароль?

— Вам потрібно знати одне: його невдовзі знайдуть.

— А чому ви такі впевнені?

— Тому, що я — не єдиний, хто за ним полює. Американські розвідувальні служби вже прознали про пропалий пароль. Через цілком очевидні причини вони намагатимуться запобігти оприлюдненню «Цифрової фортеці». Вони послали чоловіка, щоб той знайшов ключ. Його звуть Девід Бекер.

— Звідки ви це знаєте?

— Неважливо.

Нуматака помовчав, а потім спитав.

— А якщо містер Бекер знайде цей пароль?

— Моя людина відбере його в нього.

— А потім?

— Не переймайтеся, — холодно відповів американець. — Коли містер Бекер знайде пароль, він отримає належну винагороду.

РОЗДІЛ 22

Девід Бекер підійшов до ліжка й поглянув на сплячого дідка. На п’ясті його правої руки він побачив гіпсову пов’язку. На вид старому було від шістдесяти до сімдесяти років. Його сніжно-біле волосся було акуратно зачесане вбік, і посеред лоба виднівся синьо-червоний набряк, що поширився аж до правого ока.

«Ні фіга собі — невеличкий синець!» — подумав Бекер, пригадавши розповідь лейтенанта. Бекер ретельно придивився до пальців старого. Персня ніде не було видно. Девід простягнув руку й доторкнувся до плеча старого.

— Сер? — І легенько його посіпав. — Вибачте, сер...

Чоловік не поворухнувся.

Бекер знову погукав його, тепер гучніше.

— Сер, ви мене чуєте?

Старий заворушився.

— Що таке... котра година... — пробурмотів він французькою, потім розплющив очі й поглянув на Бекера, невдоволено скривившись через те, що його розбудили.

— Quest-ce-que vous voulez? Що вам потрібно?

«Так і є, — полегшено зітхнув Бекер. — Французький канадець».

— Можете приділити мені хвилинку уваги? — зі щирою усмішкою спитав Девід.

Хоча французька Бекера була бездоганною, він заговорив мовою, яку, на його думку, старий знав гірше, — англійською. Переконати абсолютного незнайомця віддати золотий перстень може виявитися справою вкрай непростою, можливо, доведеться вдатися до хитрощів; і Бекер приготувався задіяти всі можливі переваги.

Після тривалої тиші старий нарешті прийшов до тями. Озирнувшись довкола, він випростав палець, пригладив ним обвислі сиві вуса й заговорив:

— Що вам потрібно? — У його англійській чувся легкий гугнявий акцент.

— Пане, — звернувся до нього Девід, навмисне чітко вимовляючи слова, наче розмовляв із глухою людиною. — Я хочу поставити вам декілька запитань.

Старий люто вирячився на нього.

— А у вас виникли якісь проблеми?

Бекер нахмурився. Переваги не вийшло: англійська старого була бездоганною. І Девід негайно облишив свій поблажливий тон.

— Вибачте, що потурбував вас, пане, але ви часом не були сьогодні на плаза де Еспанья?

Дідок підозріло звузив очі.

— А ви не з міськради?

— Ні, взагалі-то я...

— З туристичного бюро?

— Ні, я...

— Ага, я здогадався, чому ви тут! — Старий насилу підвівся й сів, спершись на подушки. — Вам мене не залякати! Коли я вже щось сказав, то повторю сказане тисячу й тисячу разів: П’єр Клушар описуватиме світ таким, яким він його бачить! Може, автори з ваших глянцевих туристичних довідників і змовчать про це неподобство, продавшись за безкоштовний готельний номер коштом міськради, але «Монреаль тайме» не продається! Я відмовляю вам!

— Вибачте, пане, гадаю, ви просто не зрозуміли, про...

— Дідька лисого! Я все чудово зрозумів! Так! — Старий пригрозив Бекеру кістлявим пальцем, і його голос лунко загримотів у колишньому спортзалі. — Ви не перший! Вони намагалися зробити це і в «Мулен Руж», і в готелі «Браун пелес», і в «Гольфіньйо» в Лагосі. Але що потрапило до преси? Правда! Такого гидотного пива я не пив ніде! Ніде не бачив я такої брудної ванни! І ніде не доводилося мені ходити по такому кам’янистому пляжу! Але ж мої читачі розраховують на дещо краще, аніж це!

Пацієнти на сусідніх ліжках підводилися й сідали, щоб роздивитися, що відбувається. Бекер нервово озирнувся, побоюючись, що ось-ось до залу зайде медсестра. Не вистачало, щоб його звідси вигнали.

А Клушар шаленів.

— А отой поліцейський, точніше, жалюгідна пародія на поліцейського! Він змусив мене сісти на його мотоцикл! Погляньте на мене! — Він спробував поворушити ушкодженою рукою. — І як тепер мені писати нотатки, га?

— Пане, я...

— Ще ніколи за сорок три роки подорожування не відчував я такого дискомфорту! Лишень погляньте на цю палату! Знаєте, моя шпальта в газеті...

— Пане, заспокойтеся! — Бекер підняв угору обидві руки, похапливо сигналізуючи готовність до перемир’я. — Мене не цікавить ваша газетна шпальта; я — з канадського консульства. Я прийшов сюди пересвідчитися, що з вами все гаразд!

Раптом у залі запала тиша. Старий замовк і підозріло обдивився незваного гостя.

Бекер говорив далі майже пошепки:

— Я прийшов поцікавитися, чи зможу чимось допомогти.

«Наприклад, дати вам заспокійливого», — подумки додав він.

Після довгої паузи канадець, нарешті, заговорив:

— Кажете, ви з консульства? — Тон старого відразу ж дещо пом’якшився.

Бекер кивнув.

— Отже, ви прийшли сюди не з приводу мого допису?

— Ні, пане.

Немов величезний камінь упав із душі П’єра Клушара. Він повільно відкинувся на курган із подушок. Вигляд у нього був нещасний.

— Мені здалося, що ви — з міськради... намагатиметеся змусити мене до... — Він зморено замовк і поглянув на Деві-да. — Якщо це не через мій газетний матеріал, то чому ви сюди прийшли?

«Гарне питання», — подумав Бекер, і в його уяві постали «Туманні гори».

— Просто так — неофіційний вияв дипломатичної ввічливості.

— Дипломатичної ввічливості? — здивувався старий.

— Так, пане. Я певен, що така відома людина, як ви, безперечно, знає, що канадський уряд докладає зусиль для захисту своїх громадян від принизливих обставин, пов’язаних із проживанням у декотрих... е-е-е... менш цивілізованих країнах.

Тонкі губи Клушара розтягнулися в усмішці.

— Звісно... я дуже радий...

— Ви ж канадський громадянин, так?

— Так, звісно. Це було так необачно з мого боку. До людей мого статусу часто ставляться... як би це сказати... ну, ви розумієте.

— Так, містере Клушар, дуже добре розумію. На жаль, це ціна, яку доводиться платити за відомість.

— Та отож. — Клушар трагічно зітхнув. Він почувався мимовільним мучеником, якому доводиться терпіти витівки не-освіченого натовпу. — Хіба ж можна уявити собі таке жахливе місце? — Він обвів поглядом химерний непоказний зал. — Це знущання з особистості. А вони наче навмисне вирішили протримати мене тут до ранку.

Бекер озирнувся.

— Та отож. Це просто жахливо. Вибачте, що я не відразу до вас дістався.

Клушар сконфужено всміхнувся.

— Я навіть не знав, що ви приїдете.

Бекер швидко змінив тему розмови.