Кола на воді - Печорна Олена. Страница 28

– Будьте обережні.

За кермом автомобіля сидів Петро й нервово тарабанив пальцями по склу. Пахло пожежею.

– Що?

– Сідай швидше. Нам групу спецрозділу наздогнати треба. Ех, намилять мені шию й добре зроблять. Чого мене до тебе поперло?

Машина зірвалась з місця, наче збиралась злетіти. Нічні вулиці застрибали перед очима в хаотичному калейдоскопі. Анатолій тільки встиг помітити у темряві контури парку, як він одразу ж зник далеко позаду – з усіма мудрецями й нічними страхіттями. Не вистачало повітря. Чоловік хапав його легенями й відчував, що в грудях ось-ось мало розірватися серце. Нарешті не витримав й майже прохрипів:

– Васильовичу, ну не муч. Що?

На спітнілому обличчі майора дрібні краплі збирались до купи, накопичувались, а потім раптово зривались до низу й повзли солоною смужкою. Він зараз був зосередженим, як ніколи. Мереживо вулиць розплуталось й покотилося прямою ниткою нічного шосе.

– Куди ми їдемо?

Майор на долі секунди відірвав очі від дороги, але Анатолій встиг розпізнати у них тривожне очікування. Значить, скоро, дуже скоро все скінчиться.

– Наші вирахували так звану Віту. Довелося добряче потрусити оператора, але воно того варте. Адреса принца у кишені, він житель обласного центру. Якась година їзди. До речі, зателефонувала касир на автостанції. Вона впізнала дівчат на фото. Обидві брали квитки на обідній рейс у день зникнення, водій підтвердив, що зійшли у місті, назад не поверталися ні того дня, ні наступного. Очевидно, що поїхали… до принца.

Анатолій відчув, як пересихає у горлі. Води б.

– Значить… ми їх знайдемо?

Майор нервово полоснув поглядом:

– Молися.

Анатолій вріс у сидіння, намагаючись підрахувати, скільки часу забере ця нічна дорога. Молитися. Слова лякливо розправляли крильця й билися, намагаючись злетіти. Куди? Він не знав, чи існує той, хто повинен їх почути, та й молитися не вмів. Матір Іринки колись давно читала «Отче наш». Красиво складала долоні й дивилась на старезні образи, що висіли у куточку кухні. Але він навіть слів не чув, лише бачив, як ворушаться уста, породжуючи незриму мелодію, таку ж красиву, як складені до купи долоні. То як пригадати те, чого ніколи не знав?

Темрява за вікном малювала чорною аквареллю два дитячі силуети. Встигнути б. Тільки б встигнути. Він готовий кричати й шепотіти це сотні разів – як заклинання. А може, це і є молитва?

– А ти вмієш молитися?

Водій мимоволі виструнчився й, здалося, став вищим на голову.

– Колись давно умів, хоча… молитву мало знати, її творити потрібно.

Анатолій здригнувся й уважніше придивився до людини, котра сиділа поруч. Слідчий, який творить молитву. Вражаюче, якщо не сказати більше.

– Я щось не второпаю.

Він посміхнувся.

– Що? Дивно чути подібне від нашого брата? Не збирався я в органах працювати. Життя змусило.

– Тобто?

Нічна траса підморгувала білою смужкою, краючи життя на дві рівнозначні половини: ну ж, обирай. По обличчю майора розповзалася тінь. Вочевидь, спогади були болючими.

– Минулося. Здається, що й не було. Так, вибрик уяви та й поготів. Діти часом схильні до таких от фантазій.

– Яких? Мріяв про плащ супермена?

– Якби ж то.

Тиша. Ніч упіймала машину, як мишеня, й тепер гралася. Вони їхали вічність і неначе стояли на місці. Де ж ті вогні? Місто – що живий камінець: має сяяти в темряві. Спека вмостилась клубочком між чоловіками й загрозливо випустила пазурі. Може, варто спинити цю тарарайку й бігти по білій смужці вперед і вперед? І майор не витримав. Заговорив. Швидко. Гаряче. Підриваючи спогадами їдку вічність дороги.

– Я – дитина наркоманів. Не схоже? Сам дивуюсь. Мати після пологів протягнула рік чи два, батько й того менше. Мене виховувала бабуся.

Його очі при згадці стали теплими, хоч грійся.

– Вона вже була старенька, народила мою матір далеко за сорок. Пізня дитина. Вони їй світ до ніг. Опікали. Мабуть, занадто. Матір почала курити травичку десь в тринадцять. Сам розумієш: складний вік, бунт, не та компанія. Через рік вона вже кололась, через чотири зустріла кохання життя, а виявилося, що не зовсім… життя, скоріш смерті. Купа хвороб, а потім навіть падіння з п’ятого поверху. Може, злетіти збирались, не знаю, але в результаті – інвалідний візок, хоча і він не спинив. Такі не зупиняються. Словом, не знаю, чому народився здоровим. Бабуся завжди повторювала, що врятував Господь. Вона так у це вірила. Чи рятувалася вірою? Напевно. Але я молився з дитинства. Всі довкола сплескували долонями й шепотіли, дивлячись на маленького хлопчика, який ревно читає молитви, а ще… пророкували, що буду священиком.

Анатолій на мить уявив чоловіка у рясі й відчув, що було в цьому щось правильне. Такий, як цей, міг би. Слідчий немов відчув й озирнувся. У сутінках салону було видно лише розхристані очі.

– А я, віриш, сам того хотів, щиро так, по-дитячому. Бабуся водила до церкви на усі служби. Молитва була для мене частиною життя, як футбол і синці на колінах. А ще… Не знаю, як пояснити. Бабка Ліда любила мене. Дуже любила, але іноді я потай мріяв про те, щоб після уроків мене забрала мама. Ми б купили полуничного морозива, обов’язково полуничного. Я б тримав її за руку й просто йшов поряд – з такою красивою і молодою, що всі без винятку мені б заздрили. А батько… з ним я б їздив на риболовлю рано-вранці, щоб бачити, як сходить сонце. Він навчив би мене оборонятися й вболівати на справжнісінькому футбольному стадіоні. Але всього цього відбутися не могло… у мене. І я вирішив, що допомагатиму таким, як мої батьки, розповідатиму про любов Всевишнього до кожного з них, бо любов та зцілює.

– І що?

Тінь на обличчі стала чорною, зате очі – дві свічки.

– Нічого. Бабуся підтримала, домовилася з керівництвом центру реабілітації наркозалежних. Як-ні-як – живий приклад безмежної любові. Раптом отямляться? Там погодилися. Я став навідуватися часто. Мене знали, й одного разу… один з пацієнтів попросив, аби пояснив детальніше, що таке любов до ближнього, яка вона. Центр розміщувався на величезній території. Було пізно і якось задушливо… Я вірив… кожному з них вірив. Ми пішли прогулятись вздовж берега річки, невеличкої такої річечки.

Його голос затремтів.

– Завжди пам’ятатиму її шум, вкрадливий і спокійний. Звук води, що біжить, увійшов у кожне нічне страхіття. Мені було лише тринадцять, йому – за сорок. Міцний, здається, спортсмен у минулому, він не дав жодного шансу на втечу… Знущався кілька годин. Я заплющував очі, аби не бачити нічого, зовсім-зовсім нічого, немов міг цим викреслити насилля. Але хіба таке викреслиш? Коли ж спробував молитись… той покидьок вдоволено зашипів біля вуха: чи це вона і є, любов до ближнього?

Тілом пішов холод. Здавалося, що навіть спека лякливо увібрала пазурі. Ось-ось і вистрибне за вікно. Анатолій вражено мовчав. А що скажеш? Співчуваю. Хіба таке говорять слідчому, котрий шукає вбивцю твоєї дитини? Але зараз, ось у цю хвилину, скоріше нагадує хлопчика, який боїться… чи ненавидить?

– Його не посадили. Я… не зміг розповісти, що зі мною зробили… нікому… навіть на сповіді. Не знаю, чому говорю це тобі. Дивно, правда?

Хоча… все у минулому.

Анатолій здригнувся:

– І як… ти з цим впорався?

Петро дивився вперед на дорогу, що бігла і бігла, здавалося, безкінечно, а потім чомусь прошепотів:

– Не знаю. Молився, тільки вже не так. А потім… вирішив рятувати не душі, а людей – від такої мерзоти. Відслужив, вивчився, от, ловлю убивць, ґвалтівників, збоченців… Весело? Знаєш, пізніше, набагато пізніше я пошкодував, що нікому тоді не зізнався. Просто… був наляканим хлопчиськом, не вірив сам собі й так бридко почувався. Сором, огида, бруд. Мені було страшно. Вже зараз розумію, що потрібно було наважитись, обов’язково. Він би відповів перед законом.

Анатолій вражено запитав:

– І ти… Ти віриш у закон?

Чоловік зітхнув:

– Вірять у Бога.

Анатолій підскочив, немов у відкритому океані побачив краєчок суші. До нього можна не дістатися, забракне сил, але ж вона є, земля. Хтось також її бачить, той, хто поруч. Потім таки зважився запитати найголовніше: