Кола на воді - Печорна Олена. Страница 27

Анатолій повертався, коли довкола зміїними зграями розповзалися сутінки, а під ногами котилося таємниче й загрозливе «ш-ш-ш-ш». Проте ця колискова не діяла на місто, воно завмерло – з клубками отруйних змій під ногами, оскільки… боялось заснути. Коли воно засне, прийде ніч. А ця ніч може принести по собі моторошне прозріння, а може, лише здогадки – однак і те, й інше нагадувало той-таки отруйний клубок. Дві дівчинки й друга ніч їх зникнення, тут навіть придорожній пил почне шипіти: «Знайдеш – ш-ш?»

Чоловік зупинився. Сутінки вже лизали черевики, які здавалися цієї миті настільки важкими, немов до кожного почепили невидимий тягар. Анатолій озирнувся. Ніч таки в місті. Її можна ковтати легенями ось так просто. Додому йти не хотілося. Стоячи посеред сутінкової вулиці, він вперше подумав про те, що той будинок не є його домом. Так, красива рамка для солодкої жінки. А його там нема. Справжнього його, котрого вже ніхто й не пам’ятає, хіба що дівчинка-світлячок, його дівчинка, доня… Вона знала. Знала навіть тоді, коли він сам себе встигнув забути.

– Татку, а чому хрещена плаче, коли бачить сусідського хлопчика?

– Якого?

– Отого, котрий не такий, як усі.

– Він інвалід, доню.

Дві блакитні квітки замість очей.

– Ні, татку, він… інший. Це як з твоїми малюнками. Пам’ятаєш, ти намалював будинок? Ззовні такий незграбний і страшний?

– Пам’ятаю, але він просто вийшов невдалий.

Блакитні квітки завмерли.

– Неправда. Ти ж не зазирав до середини.

– А що там?

Посмішка.

– Всередині – казка.

Чоловік здригнувся. По тілу поповзло оніміння – повільно й густо. Спогади. Вони, здавалось, зрізали нерви, як стиглу траву. Боляче. Нестерпно боляче. Хочеться затиснути голову щосили, аби біль відійшов, а не можна. Без цих спогадів він – також пустка. Абсолютна. І від того страшна. Непомітно дійшов до будинку, у якому горіли вікна. Величезні, у зріст дорослої людини (адже Рената хотіла саме такі), вони зараз чомусь лякали. Чоловік видихнув темряву й поклав руку на клямку воріт, натиснув, і звідти живою зброєю заблимали два ока.

– Бою! До мене. Свої.

Ніч породила тінь, і та заходилась зосереджено обнюхувати «свого», щоб врешті-решт доволі дружньо махнути кудлатим хвостом. Високий молодик поспішно простягнув широку долоню.

– Віталій. Охоронна організація «Захист».

Анатолій полегшено зітхнув і чомусь подумав, що у такого велетня має бути настільки ж широке серце.

– Над назвою, мабуть, довго не міркували?

Молодик посміхнувся й одразу ж став схожим на хлопчика.

– Навіть не знаю. Я лише три дні, як туди влаштувався, проте за плечима спецназ, тому можете бути спокійні.

Це ж треба. Велетень-хлопчик з широким серцем і досвідом спецназівця. Оксанці такий сподобався б. Чоловік здригнувся. Здавалося, доня стоїть за плечима й блакитними квітками дивиться на охоронця. Чи на собаку? Анатолій присів й зазирнув у очі кудлатому. Красень. Пес дружньо лизнув простягнуту долоню шерехатим язиком. Здивований господар аж присвиснув:

– Дивно. Він так робить лише з дітьми.

– Моя дочка колись мріяла про такого. Я обіцяв, тільки одразу, як переїдемо з квартири, щоб пес міг вільно бігати по траві. Знаєте, що вона мені тоді сказала?

Парубок ніяково відвів очі. Значить, знає, хоча так навіть простіше.

– Сказала, що буде чекати, бо друзів не можна тримати у клітці, навіть якщо клітка – ціла квартира.

Собака раптом гавкнув.

– Погоджується. Молодець.

Анатолій запустив пальці у довгу шерсть. Було чути, як пес дихає – тепло-тепло. Перед очима з’явилось щасливе дитяче обличчя. Донечка сміялася якось так дзвінко, немов сама була дзвоником, а ще кричала крізь сміх: «Бою, лови!!!» Кудлатий пес мчав по зеленій траві, натхненно шукав серед зграйок стурбованих мурах палицю, а потім радісно ніс знахідку своїй власниці. Дівчинка жартівливо підстрибувала й тікала, щоб вірний друг, наздогнавши, підстрибнув й ніжно лизнув у чоло. Потім вони падали до землі й щасливо котилися все далі і далі, доки картинка не танула в суцільній темряві нездійсненного. Анатолій голосно видихнув. І чому він так і не купив Оксанці собаку? Може, тому, що у цьому будинку доня майже не бувала? У горлі немов щось застрягло, затискаючи собою слова, а пес продовжував дивитися прямо у вічі, навіть не кліпнув жодного разу, бо відчував.

– Вибач, донечко.

– Анатолію Миколайовичу?

Чоловік сіпнувся й швидко підвівся.

– Все добре. Вам все показали?

– Костянтин Валер’янович увів у курс справ й познайомив з вашою дружиною. Про платню теж домовилися, договір підписали. Я розмістився у кімнаті при гаражі. То справжні хороми, можна групу спецназівців розмістити, не те що нас з Боєм. Відтепер можете спати спокійно.

– Спасибі.

Вже на порозі будинку його наздогнало:

– Костянтин Валер’янович ще у гостях.

Анатолій усміхнувся. Значить, точно під охороною. У будинку пахло нічною кавою, саме нічною, з легким присмаком сновидінь. Костя сидів навпроти Ренати й розповідав щось веселе. Солодка жінка вигнула спину й кицькою муркотіла біля вуха. Їй таки бракує уваги.

– Привіт.

Рената підвелася назустріч.

– Толю, нарешті. Костя знайшов мені охоронця. Такий розумний хлопчина, от тільки з собакою.

– Так тож надійніше.

Жінка чмихнула носиком.

– Не знаю. Хто там зна, що у собаки в голові?

Костя поставив пусте горнятко з-під кави.

– Ренато, тут би дізнатися, що у голові друга? Толю, ти коли повернешся? Я роблю все можливе, але, друже, без тебе ніяк. Ми на межі, братику. Хлопці дрібницею перебиваються. Якісь ремонти, але – то крихта. Повертайся.

– Ти чув, ліси горять?

Костя здивовано кліпнув.

– То й що?

– Біда.

Рената не втрималась:

– Переконався? Яка тут може бути робота?

Костянтин ніяково розправив невидиму складку на білосніжному костюмі й, дивлячись кудись вбік, запропонував:

– У мого знайомого агентство туристичне. Зараз гаряча пора, але можна щось організувати… Толю, я розумію, що не зовсім час, але потрібно змінити декорації. Чуєш? Поїхали б кудись, а краще полетіли. Воно, дивись, й попустить. А там, через тиждень-другий, світ зміниться. Згоден?

Рената дивилась так прискіпливо, немов прагнула розчавити поглядом.

– Спасибі, проте не варто. Сам кажеш – не час.

– Але ж…

– Ні.

– Ну як знаєш.

– Спасибі.

Костя кинув співчутливий погляд у бік Ренати й, поспіхом попрощавшись, зник. Вона пила нічну каву й мовчала. Хоч десяток тих псів в охорону, все одно не засне.

Коли серед ночі постукали у двері, Анатолій підскочив, мов вжалений. Босі ступні по дошках сходів, й за хвилину він вже біля вхідних дверей. Ліхтарик сліпить очі. Чути, як хтось невидимий хекає в темряві, а десь поруч гуде машина.

– Анатолію Миколайовичу, це Віталій. До вас приїхали.

Серед ночі приїхали? Очевидно, стосовно охорони він вирішив дуже вчасно, якщо не поцілив у яблучко. Нічне повітря волого лизнуло долоню. А, це ти, друже. Хороший пес.

– Хто приїхав?

– Майор Ткаченко. Він дуже поспішає, каже, що телефон розрядився, то подзвонити не зміг. Вони їдуть на затримання.

За пазуху неначе вогню кинули. Чоловік підскочив й щодуху кинувся збиратись. На шум вийшла солодка жінка. Холодний погляд з домішками переляку.

– Куди серед ночі?

Анатолій вскочив у штани й на ходу вихопив сорочку з шафи.

– Все гаразд. Спи. Потім розкажу.

Жінка нервово труснула водоспадом волосся й зачинила двері спальні ще до того, як він встиг зникнути з поля зору. Очевидно, слухати виправдання у її найближчі плани не входило. Ну й дідько з нею. В голові калатало одне-єдине слово «ЗАТРИМАННЯ». Воно паралізувало думки, й ті нерухомо лежали десь на дні свідомості. Затримання. Він біг до машини, на ходу взуваючи черевики. Навіть собака збентежено поступився дорогою й тривожно гавкнув услід. Віталій же встиг прокричати: