Кола на воді - Печорна Олена. Страница 29

– Тоді… навіщо закон? Судді, в’язниці, статті? Коли все простіше… набагато простіше, бо є ж правда. Є. Значить, мусить бути і справедливість.

Чоловік за кермом видихнув, хвилину мовчав, а потім вліз у самісіньку душу:

– А ти впевнений, що то вона?

Попереду вигулькнули вогні – так раптово, що обидва здригнулись.

– Здається, приїхали.

Анатолій ще не бачив метушні такого рівня концентрації. Збоку здавалося, що люди у формі хаотично кидаються в різних напрямках, проте кожен з них точно знав, де його місце наступної секунди. Позаду почувся голос майора:

– Не висовуйся.

Чоловік кивнув і вріс поглядом у дев’ятиповерхівку, що спала. В цьому величезному вулику зараз горіло лише три вікна, та й то увімкнене світло було в одному. Ніч щільніше загорнулась у димову завісу й безшумно стала поруч. Де? За котрим з них дівчатка? Із нічної завіси спустилося ледь чутне:

– Тату, чому люди не літають?

– Літають птахи й літаки, а люди не можуть.

– Чому?

– Бо… люди. У нас нема крил.

– Ні, татку, ми просто забули, що вони у нас є.

П’ятирічна доня морщить носика й розкидає руки, довкола яких починає роїтися комашня. Крилата дрібнота огортає долоньки, і в сонячних променях утворюються обриси… крил. Оксанка сміється й біжить, розкидаючи в усі боки дзвіночки щасливого сміху:

– Таточку, бачиш? Я лечу…

Анатолій підняв очі догори. Злетіти б. Піднятися у повітря й зазирнути у кожне вікно. Десь же вони є, ті дівчатка. Може, навіть літають… у сні? Діти тоді ростуть, хоча… Ці, здається, виросли. Доросли до кохання. Не витримує й заходить у перший під’їзд, піднімається по сходам навмання, доки на шостому поверсі не спиняють люди у формі. Чути, як б’ється серце у повній тиші. Це ж треба, стільки людей, а жодного звуку. Раптом стук. Тиша лякливо горнеться й концентрується у ледь чутне шаркання капців – там, за дверима. Чоловічий голос:

– Хто?

– Відчиніть. Міліція.

Анатолію здається, що він бачить, як у власника голосу по той бік дверей вирячились очі.

– Хто?!!

А потім починається щось неймовірне. Гуркіт чавить з усіх сторін. Молодики розбігаються й штовхають двері, чути дзвін розбитого скла й грізне:

– Лежати!!! Руки… Руки.

Від дверей лишається дірка. Крізь хмарину пилу видно, що на підлозі лежить з закинутими за шию руками щось огрядне й лисе, лякливо сопе. З кімнати вибігає жінка в самій сорочці. Вона тримає на руках світловолосе дівчатко років двох. Воно плаче, розтираючи сльози по червоних щічках і маминій шиї. Жінка в паніці відступає назад – з широко розплющеними очима, з них ось-ось вирветься крик:

– Не чіпайте!!!

Майор обережно бере махровий халат зі стільця й накидає на плечі. Його голос звучить впевнено і заспокійливо. Неначе на сповіді.

– Все добре. Міліція. Ось посвідчення. Заспокойтеся й одягніться. Хлопці, тихіше. Дитина.

Бійці методично розходяться кімнатами подібно тіням. Через мить звідусіль чути:

– Чисто. Дівчаток нема.

Господар нарешті оживає й соковито сипле лайкою.

– Якого біса?!!! Що відбувається?

Анатолій ловить себе на тому, що не може відірвати погляду від круглого черева, порослого густим чорним волоссям. Як у кабана. Хочеться увігнати туди щось гостре й довге – якнайглибше. Бр-р-р-р. Майор підносить до очей затриманого фотокартки двох усміхнених дівчаток.

– Упізнаєш?

Дівча рюмсає й починає тягнутись рученятами до того круглого черева:

– Тато… таточку…

– Та що тут… відбувається? Які дівчатка? Жоро! – Жіночий голос летить високо, здається, вище даху зі сплячими котами на горищі.

Звідкись з’являється чоловік з ноутбуком в руках. Весь цей час він натхненно стукотів по клавішам й морщив високе чоло, доки полегшено не видихнув:

– Є! Переписка не знищена.

Інший виніс зі спальні мобільний телефон господаря.

– Останній дзвінок на номер зниклої був два дні тому.

Коло звужувалось. Черево підвелось у повний зріст – ото таки принц! На спітнілому обличчі бігали чи то переляк, чи здивування.

– Я… я нічого не зробив! Нічого! Пальцем не торкнувся!

Жінка похитнулась. Шоковано озирнулась кімнатою, немов прагнула знайти тут когось рідного і чомусь не знаходила.

– Я ні в чому не винен, Катю. Чуєш? Те дівчисько… Вона… ну познайомились у мережі. То був жарт і все, не більше. Кілька телефонних дзвінків. Занудьгував…

Жінку колотило. Тіло трусило від кінчиків пальців до маківки настільки сильно, що дитина злякано обхопила матір одразу й ноженятами. Анатолій дивився, як на коротеньких штанцях дитячої піжами танцюють рожеві слоники, й чомусь думав, що їхня власниця – також принцеса. То як він зважився, коли у самого дочка? Жінка дивилась у вічі й шепотіла. Шепіт розповзався кімнатою й чіплявся за уламки вчорашнього життя, звичного, того, якого вже ніколи тут не буде:

– Де вони? Де вони? Де?

Чоловік спустошено опустився на коліна й, не відриваючи очей від дружини з дочкою, прокричав:

– Не знаю! Правда, не знаю. Чим завгодно заприсягнусь. Чуєш? Сонечкою клянусь, не чіпав. Ми домовилися зустрітися, але ти… тебе викликали того вечора на роботу. Пам’ятаєш? Складний випадок, ти затрималась й повернулася вже за північ, а я… я вкладав Соню спати.

Жінка вхопила дитину й забігла до спальні, грюкнувши дверима з такою силою, що, здалося, розбите скло на підлозі кухні підскочило й дрібно задзеленчало. Господар опустився на підставлений стілець і байдуже відповідав на питання, дивлячись на ті зачинені двері. Зараз вони – що стіна. І її не пробити. Було чути, як у сусідніх квартирах розмовляють. Протоколи й зосереджені обличчя. Анатолій увійшов до кухні, під черевиками заскрипіли уламки скла. Крізь розбите вікно зазирнула ніч: «Знайш-ш-ш-шли?» Господи, де ж ви, дівчатка?

Їх знайшли вранці. Рано. Перше проміння пливло над землею хвилями. У будинку, там, де матіоли, сновигали люди. Анатолій дивився на заплакані обличчя й не вірив. У це не сила було вірити. А трапилось. Батьки щільно охопили дитину – ні вдихнути, ні видихнути – єдине ціле. Перелякані оченята й надзвичайна легкість всюди – від ранкового неба до ще нічної землі. Їх знайшли. В обшарпаній кімнатці. Зі зграями тарганів вперемішку. Десь поблизу залізничного вокзалу. До міліції подзвонила власниця кімнати після того, як на одному з каналів у черговий раз транслювали фото зниклих дівчат. На місце одразу ж виїхали групи розшуку. Дівчатка тулилися одна до одної на скрипучому ліжку й лякливо слухали, як ворушиться у темряві кімната.

– А що? У мене тут не п’ятизірковий готель. Зате поруч з вокзалом й доступно. Звідки ж було знати? На лобі ж не написано, що втікачки. Сказали, що до бабусі приїхали хворої, а на вокзалі обікрали, бо ґав ловили. У нас тут на раз обікрасти можуть. Адреси бабусі не пам’ятали, телефони мобільні – тю-тю, от і пожаліла. На свою голову.

Батьки вражено ковтали сльози й боялися відпустити дівча бодай на долю секунди. Мовчки гладили пофарбоване волосся, у якому й годі було впізнати колишню русяву косу.

– Лесю, донечко… Що ж ти з собою накоїла, хороша наша? Як ти усіх налякала.

Дівчина схлипувала й розтирала по обличчю фатальну жінку, над якою, вочевидь, чаклували у дорогому салоні з добру годину.

– Я… я не знаю… Чому він не прийшов? Він помер?

Анатолій здригнувся, пригадуючи черево у густій порослі волосся.

– Ти що, доцю!

– Хто?

– ВІН. Він мав прийти. Ми… чекали увесь вечір і ніч, там, де домовлялись, біля вивіски «Мрія». Інна просила повертатись додому, але я… я… не знала, чому він не прийшов. Ніч блукали містом, потім повернулись, чекали цілий день, а потім… до нас причепились ті дядьки… й ми втекли.

– Вони нічого не зробили?

Дівчина підняла вологі очі:

– Хто?

– Ну дядьки.

– Ні, але… але він не прийшов. Він помер?