Кола на воді - Печорна Олена. Страница 31

Матір не була пристосована до життя. Подібне трапляється. Толя дбав про маму, а не навпаки. Вона забувала поїсти, одягнутись тепліше, поспати, піти на роботу зранку. Навіть бився з сусідськими хлопчаками, бо вони щоразу, як матір проходила повз їхню компанію, кричали услід: «Тю-тю, прокажена пішла». Мама ніколи не зупинялась, щоб насварити, часом навіть посміхалась собі тихенько. Зате Толя терпляче чекав, коли вона заверне за ріг, а потім кидався на розбишак, хоч їх було троє, збивав кулаки до крові й носив чергові синці, аби тільки запхнути оту їхню «прокажену» назад до горлянки. Не прокажена вона, вона – його мама, найкраща матуся у світі, бо така лише в нього є. То яка ж прокажена? Ні. Хоча… дід казав: пришелепкувата, поверталась би назад у село. Та то він так, для слівця.

Все одно мама не повернулася б. Їй було зручніше у аварійному будиночку на околиці міста, аніж у сільській хатині, де колись померла її мама. Бабуся її розуміла чи, скоріш, відчувала. Це так дід говорив. То були дивовижні стосунки, на рівні телепатії. Вони знали одна одну – як відбиток у дзеркалі, до ледь відчутних порухів думки чи серця. Напевно, тому бабця відпустила дочку до міста, бо знала: то її шлях, який не є, а не обійдеш. Дід сварився, поривався їхати шукати, а вона терпляче чекала, вибираючи одразу два місця на сільському кладовищі – щоб поруч лежати. Ох і лаявся дід, а коли несподівано довелося поховати дружину, став сивим-сивим, як осінні тумани, і все питався у тиші: для кого місце поруч? Гадав, для нього, і вже не лаяв, а просив, щоб поверталися.

Мама після тих розмов робилася прозорою, але не їхала, не час, та й дитині вчитися потрібно, багато вчитися, щоб проектувати будинки, красиві-красиві. Анатолій здригнувся. Як вони витримали стільки? Як вижили? Сірі серед сірого. То колір злиднів, а ще колір її очей. І тих очей не стало раптово, в одну мить. Серце. Здається, то було воно.

Озеро біля ніг повторно зазирнуло в очі. Ну от. Вже не такі мертві, дихають. Чоловік легенько торкнувся вустами жінки на фотографії й обережно заховав свій скарб, що дістався так випадково. Якийсь зайда-фотограф знімав усе довкола, а побачивши маму біля будинку, аж язиком прицмокнув, наступного дня приніс світлини й мовчки віддав саме йому, маленькому хлопчику, неначе знав, що так і треба. З того часу ці світлини з ним всюди – як пуповина, тримають. Він беріг їх у дитбудинку так ревно, що навіть старшокласники побоювалися відібрати – аби чогось не втнуло дурнувате мале. Діду теж не віддав, хоч і просив старий. Він за життя вперше у нього щось просив, але Толя не дав. Любив, а не зміг.

Дід. Він був старий, без руки, тому опікунська рада й не дозволила забрати до себе онука, та ще й чомусь оформила малого у сиротинець аж у сусідній області. Ох і сварився старий, кляв натхненно так, що аж приспівував. Оце воював, щоб бусурмани на старості років рідну кров відібрали, засранці. Анатолій усміхнувся, немов діда побачив. Приземкуватого, з сивими котячими вусами, у солом’яному брилі влітку, а взимку в хутряній шапці-вушанці. І хоч був дід справді старий, ще й інвалід, та до онука кілька разів на рік приїздив – за будь-якої погоди і болячок, доки жив. Привозив у полотняній торбинці присолене сальце, кільце ковбаски (у кого на селі й добував, але щоразу зі свіжим), та щедрі пригоршні горіхів (пахучих-пахучих, а смачних!), і обов’язково дві баночки меду (щоразу різного, зате свого).

Толя любив уночі заплющувати очі, затискати в долоньках під подушкою горіхи, які завжди солодко пахли медом, і уявляти, як він біжить серед дідового саду. Дерев багато. Вони високі-високі, з щедрими китицями горіхів, довкола яких густо рояться бджоли й гудуть-гудуть-гудуть. Так засинати було не страшно і зовсім не холодно – навіть у найтемнішу зимову ніч. А потім і діда не стало. Старий намудрував щось таке з заповітом, що хатини у селі онуку не дісталося, та освіту малому він забезпечив у найпрестижнішому вузі країни. Хай будує свої будинки, чортяка! Покійниця казала «файні будинки», то хай і так.

Ех, а діда на фотографіях нема, хоча б на однісінькій зберігся, ні, тільки у пам’яті. Чоловік торкнувся води. Тепла й висока, хоча… вода буває високою? Та ще й у озері? От трава… Трава – так. Вже коли вивчився, повернувся у місто дитинства й довго шукав будинок-гриб. Блукав ніби по знайомій вулиці й не бачив, а потім відчув – під ногами. Пагорб заріс густою травою – високою, по коліна, й такою красивою, хоч у коси плети. Довкола стояла осінь, і вона місцями вже встигла напитись соку трав, але не скрізь. Той пагорб був густий і рухався туди-сюди, все одно що привид, трав’яний привид дитинства. Сірого? Мабуть. Зате справжнього. А лише справжнє – красиве. Так-так, діду. Файне. Добре ж, старенький, що не бачиш ти того, чого онук набудував. Бо де там оте справжнє? А на могилах рідних він жодного разу не був, не знав, де й шукати. Заросли, певно, вони, густо заросли, загубилися, а потім й зрівнялися із землею і світом. Є і нема, скрізь і ніде, хоча ні, – всюди. Оксанка ж так казала.

Вода тулилася до ніг, втішала. Чоловік підвівся, відчуваючи, як затанцювала перед очима біла мошкара, навіть у вухах задзвеніла. Ото вже недобре. Такий режим, чого доброго, з ніг зіб’є. Треба виспатись й поїсти, та ні, навпаки, поїсти, а потім поспати. На останній думці звідкись виринув сивовусий старенький й кахикнув.

– Степан Олексійович! А я вас будити не став.

Дідок накульгував. От навіщо та палиця, що завжди поруч. Посміхається:

– Та я здогадався. Газету свіжу подарував?

– То я, щоб ви прочитали про знайдених.

– Знаю вже, знаю. Все місто – як вулик. Бач, шекспірівські пристрасті. Кохання.

Чоловік непомітно торкнувся фото в кишені:

– Мабуть, що воно. Кажуть, дурничка, а… Моя мама колись так само втекла.

Старенький примружився:

– Не повернулась?

– Ні, народила мене.

– То ти – щасливець. Від великого кохання народитися – дар.

Анатолій зітхнув.

– Мабуть. Але батька я ніколи не знав, навіть не здогадувався, хто він. Може… може, і маму тому любив натхненно – одразу за двох.

Сиві вуса наблизились до води, зазирнули, провели старечою долонею по зморшкуватому обличчі.

– Люблять так, як серце любить. Не продиктуєш йому. А що батька не знаєш, то боляче. Коріння удвічі зменшується. Це ніби… обрубав його хто наполовину.

– Степане Олексійовичу… До мене Оксанка приходити стала…

Старенький підскочив на одній нозі й подивився пильно:

– Приходити?

– Ну то я так… У спогадах, і так яскраво, неначе насправді відбувається.

Дід задумливо похилив голову на обперті долоні.

– То, синку, або на щастя, або на біду.

– Як?

– Бо чи відпустить тебе, чи навпаки – згубить. Знаєш що, сину, ти б відпочив від біганини, га? Посидів, подумав.

– Та у мене від тих думок голова лусне.

Старенький посміхнувся й щось дістав з кишені.

– Лусне, кажеш? На ось… візьми.

На долоні лежало три горішки, також зморшкуваті й теплі-теплі. Анатолій посміхнувся. Так от кого шукає він у цьому старенькому? Діда. Навіть вуса є, й горіхи… Може, ще й медом пахнуть?

– Що нюхаєш? Їсти треба.

– Спасибі. Сонцем пахнуть. Сонцем.

Вони дихали одним повітрям, навіть спали в одному ліжку, а вже були не разом. Анатолій відчував, як почуття робляться слизькими: не висловиш і не втримаєш.

– Ренато?

– Так.

– Ти ще мене кохаєш?

Жінка дивиться спокійно, навіть не кліпне.

– Ще.

«Я сьогодні довго спала. На те й вихідні, щоб валятися в ліжку аж до… Лелечко! То це вже дванадцята, а я ще у ліжку! Мама також спить, але й не дивно: прийняла заспокійливе, щоб з-а-с-п-о-к-о-ї-т-и-с-ь. Кепські справи, бо у неї для цього завжди була музика, а у тата – Рената, щоправда, не була, а з’явилась.

Вчора водили мене у кафе, так-так, ВОДИЛИ, ніби маленьку. Годували морозивом і знайомились, напевно, один з одним, бо на мене майже не дивились, принаймні ця його Рената не дивилась. А з іншого боку, що їй на мене витріщатися? Краще хай їсть своє морозиво, але тільки ложкою помішувала – так красиво-красиво, й воно геть усе поплило. Шкода. Морозиво там смачне. То вона на дієті? Ця може. Була ж у он у якій модній сукні, аж в очах паморочилось, а дієти зараз також модні, то й сидить… як Ліля. Ні, Лілі байдуже до того, що модно, вона просто закохана.