Маруся Богуславка - Кулиш Пантелеймон Александрович. Страница 16

XXI
«Геть, Каїне, ан­тих­рис­те від ме­не, -
Промовила, і очі од­вер­ну­ла. -
Амінь! Ще­зай, чу­до­ви­ще пе­кельне!»
І, мов го­луб­ка, ми­мо по­ли­ну­ла.
Летить, а пе­ред нею пишні двері
Немов ру­ка нез­ри­ма відчи­няє…
її Ма­ру­ся, мов едемська пері,
Летить на­зустріч, вся, мов рай, сіяє,
І до колін своїй ма­тусі при­па­дає.

ПІСНЯ П'ЯТА

ДУМА ПЕРВА
Тихий ан­гел ви­би­рає
Душу го­лу­би­ну,
Крильми сти­ха осіняє
Мовчазну лю­ди­ну.
І всі віри тій лю­дині
Приступні зда­ються:
Теплі сльози ми­ло­сер­дя
В неї з сер­ця ллються.
Ні сло­ва­ми не ска­за­ти,
Ні в псал­тир заг­ра­ти,
Як ди­ти­ну обійма­ла
Бідолашна ма­ти.
Тільки ан­гел ти­хий знає
Ту свя­ту хви­ли­ну,
Що не­бес­ний ви­рос­тає
Цвіт з зем­но­го кри­ну.
Знає і не­се до Бо­га
Серця цвіт жи­во­го
І вітає цвітом жизні
Тричі Трис­вя­то­го:
«Веселися, Бо­же прав­ди,
Праведним соз­да­ни­ем,
Як лилії чис­тим цвітом
І бла­го­уханнєм!
Як гар­монія по­ету
Серце зве­се­ляє,
Від Тво­го свя­то­го світу
Дух йо­го сіяє:
Так ім'я Твоє ве­ли­ке
Між людьми свя­титься,
Що лю­бов пре­чис­та в серці
Без кон­ця таїться.
І хва­ли­ти­муть вовіки
Всі земні язи­ки
І стіка­ються від Те­бе
Благодатні ріки».
Не стру­на д'струні на кобзі
Стиха про­мов­ля­ла,
Не псал­тир свя­та се сло­во
Псальмою співа­ла:
Світлий ан­гел лег­кок­ри­лий,
Чистий дух лю­бо­ви,
В серці ти­хо­му в Заїри
Слово се про­мо­вив.
Не спус­ка­ла люб­ка ока
У царських па­ла­тах
З ма­тері, що ни­ла-мліла
В ок­са­мит­них ша­тах.
Як зустрілось око з оком,
Рученьки з ру­ка­ми
І вус­та смажні з пух­ки­ми,
Свіжими вус­та­ми,
І в один дух, в од­но сер­це
Дві душі зли­ло­ся,
І все го­ре на ча­син­ку
Забуттєм взя­ло­ся. -
За ко­ло­ну зас­ту­пи­ла
Любка Кан­те­ми­ра,
Золотоволоса фея,
Знахарка Заїра.
Повна лас­ки й бла­гос­ти­ни
Невидима ста­ла,
Божих свя­тощів хви­ли­ни
Конця до­жи­да­ла.
ДУМА ДРУГА
Привела Ма­ру­ся матір
У царські па­ла­ти…
Затрусилась, за­ри­да­ла,
Озирнувшись, ма­ти.
«Дак оце ті, сер­це до­ню,
Хати на по­мості,
Що вча­ща­ти­муть на бен­кет
Санувиті гості?
Де ж той стіл попід бо­га­ми,
Що з гостьми сидіти,
За со­лод­ки­ми ре­ча­ми
Меди-вина пи­ти?
Де ж твоє ко­ханнє лю­бе?
Покажи невіру!
Я го­то­ва прос­тяг­ну­ти
Шию під со­ки­ру». -
«Тут ко­ха­но­го не маю, -
Прорекла Ма­ру­ся, -
В са­мо­тині про­бу­ваю,
Богові мо­лю­ся». -
«Богові? О сер­це до­ню!
Як йо­му мо­ли­тись,
Коли му­сиш на ту­рецьке
Ідольство ди­ви­тись?» -
«Хай спо­коїться ма­ту­ся!
Ось ходім в кімна­ту…
Має там чу­жа Ма­ру­ся
Християнську ха­ту.
Там з ліванської кед­ри­ни
Божники з бо­га­ми,
Як у нас на Ук­раїні
Попід руш­ни­ка­ми.
Я па­ху­щи­ми квітка­ми
їх щод­ня вби­раю
І, вби­ра­ючи, сльоза­ми
Мию-обливаю.
Згадую ма­ту­сю й та­та…
Де ж та­тусь наш, ма­мо?
Де він дівся-опи­нив­ся?
Що йо­го спітка­ло?» -
«Не пи­тай: бо­юся, до­ню,
Думати і зна­ти…
І язик німіє в ме­не,
Щоб ко­го спи­та­ти.
Я, ма­буть, на Бо­жих кри­лах
За Дністро летіла,
Ні тер­ни­ни, ні бай­раків
Темних не гледіла.
Божі кри­ла, до­ню ми­ла,
Мчали, як лис­то­чок,
Щоб умер­ти, як по­чую
Знов твій го­ло­со­чок». -
«Ні, ма­му­ню, бу­дем жи­ти,
Господа хва­ли­ти
Та у зем­лю хрис­ти­янську
Визволу про­си­ти.
І в Ту­реч­чині, ма­ту­сю,
Є спа­сенні лю­де.
Поживем тут і по­ба­чим,
Що то далі бу­де!
До ме­не свя­ще­ник сербський
Рано й вечір хо­дить…» -
«Чи йо­му ж се в бе­сур­ме­на,
Доню, не заш­ко­дить?» -
«Ні, сам цар по­веліває…» -
«Як! Отой невіра?» -
«Ні, ма­ту­сю, в нього на­ша
У по­вазі віра.
Він, ко­ли ти хо­чеш зна­ти,
Змалку в злій на­пасті,
Крився хлоп­цем між ор­дою,
Вівці му­сив пас­ти.
Кантемир йо­го спро­ва­див
У якісь На­гаї… [63]
Там знай­шов він на­шу мо­ву,
Віру і зви­чаї.
Дак по-на­шо­му й мо­лив­ся, -
(Сам се ка­же), - Бо­гу,
І но­сив сви­ти­ну на­шу
Латану та вбо­гу». -
«Дак з то­бою і го­во­рить,
Кажеш, як лю­ди­на?..
О бо­дай йо­го по­би­ла
Пагубна го­ди­на!» -
«Не ка­жи-бо так, ма­му­ню!
Куди ж Бо­жа во­ля
Кочубея швир­го­ну­ла..?
Чи смерть, чи не­во­ля?» -
«Ох!.. Про ту ли­ху го­ди­ну
Я ніже не знаю
І те­пер вже про ди­ти­ну
Тільки рідну дбаю». -
«О ря­туй йо­го, Пре­чис­та!
Коли ж роз­лу­чи­ла
Нас си­ра зем­ля, чи мо­ре,
Чи во­ро­жа си­ла,
За йо­го ли­царську ду­шу
Я щод­ня мо­лю­ся
І гірки­ми пе­ред Бо­гом,
Як бе­ре­за, ллю­ся.
Слухай, не­не, яс­на зо­ре,
Щастє, до­ле, втіхо!
Чи з сього доб­ро, чи го­ре…
І ве­ли­ке ли­хо?» -
«Що ж та­ке?» -
«Шепну на ву­хо.
Цар - лю­ди­на справді…» -
«Як, щоб ти з ца­рем укупі
Потонула в аді?» -
«Не по­то­не­мо: бо хо­че
Потай ох­рес­ти­тись
І моїм бо­гам зо мною
День у день мо­ли­тись». -
«Да воск­рес­не Бог! - гук­ну­ла,
Хрест кла­ду­чи, ма­ти. -
Лучче б я в Дністрі вто­ну­ла,
Ніж сього дож­да­ти!
Се ж ди­явольська спо­ку­са…
Доню! Сла­ва Бо­гу,
Що він іншу нам з то­бою
Показав до­ро­гу!
Ось яку… Ходімо, до­ню,
В об­раз­ну кімна­ту…
Хоч по­ба­чу й там з то­бою
Пагубу ба­га­ту…
Пагуба - чер­тог ба­га­тий.
Знаймо се. Ходімо
І богів нас ря­ту­ва­ти
З пек­ла умолімо».
вернуться

63

- Нагаї - Тобто Білгородська орда, чи Буджацька орда, чи Орда Малих нагаїв, чи Добруджська орда - одна із ногайських орд (феодально-державне утворення кочовиків (ногайців) на території від Північного Прикаспію і Приаралля до Тури і Ками і від Волги до Іртиша). Виділилася із Золотої орди і остаточно сформувалася у середині XV ст. У другій половині XVI ст. розпалася на Велику Ногайську, Алтинську і Малу Ногайську орду. Була у залежності від Кримського ханства і Туреччини. Кочувала між гирлами Дністра і Дунаю. Проти неї у XV-XVІІІ ст. вели боротьбу козаки. В 1770 p. перейшла під протекторат Росії. Незабаром була ліквідована.