Маруся Богуславка - Кулиш Пантелеймон Александрович. Страница 17

ДУМА ТРЕТЯ
Увіходять у кімна­ту,
В хрис­ти­янську ха­ту.
Там при­га­ше­но ок­ра­су,
Мов той жар, ба­га­ту.
Ніби в Київських пе­че­рах,
Темнувато в хаті.
Против лам­пи в зла­то-сріблах
Образ пре­ба­га­тий.
То бу­ла Пре­чис­та Діва;
На ру­ках ди­ти­на:
До кон­ця в ви­со­ких співах
Люба нам кар­ти­на, -
До кон­ця ж бо ми впо­ваєм
На лю­бов свя­тую,
Що чу­дов­ним ро­бить раєм
Нашу жизнь зем­ную.
Поза нею з бож­ни­ка­ми
Всі бо­ги й бо­гині,
Під квітка­ми й руш­ни­ка­ми,
Ледве-ледве мріли.
Темнота пе­чер­на ро­зум
Хмарою вкри­ва­ла
І про щось не­довідо­ме
Серцю про­мов­ля­ла.
Аромат квіток трав­ча­тих
З мир­рою зли­вав­ся,
І ку­то­чок сей в па­ла­тах
Церквою зда­вав­ся.
І, мов їм обом не­бесні
Святощі за­ся­ли,
Доня й не­ня безс­ло­весні
На коліна впа­ли.
Образ чис­то­ти зем­ної
Мовчки їм го­во­рить,
Що він справді чу­дот­ворні
Речі в серці тво­рить.
«О Пре­чис­та Діво - Не­не! -
Прорекла Ма­ру­ся, -
Се зро­би­ла Ти, що в ме­не
У гос­тях ма­ту­ся.
Принеси ж іще од­но­го
Гостя до­ро­го­го,
Панотця мо­го бла­го­го,
Чесного, свя­то­го!
І ко­ли Лев­ку су­ди­ла
Всемогуща во­ля,
Щоб спо­чи­ла див­на си­ла
В гли­бо­кос­тях мо­ря.
І йо­го ко­за­ку­ваннє,
Дивне всім ли­царст­во,
Не ля­ка­ло пліндру­ваннєм
Темряве по­ганст­во;
Коли Ти мені су­ди­ла
В сих чер­то­гах жи­ти
І то­му, що вся­ка віра
Кориться, го­ди­ти, -
Дай мені з Твоєї лас­ки,
Світ йо­му відкри­ти,
Тихий мир у хрис­ти­янських
Землях вод­во­ри­ти!
Нехай віру пе­рес­та­не
Побивати віра
І в омані не ско­нає
Дивний сей невіра!»
Як стру­на д' струні на кобзі
Стиха про­мов­ляє,
Так мо­лит­ву чис­ту доні
Мати до­пов­няє:
«О не­бес­ная ца­ри­це!
Ти ще й не ро­ди­лась,
Як звізда твоя на грішних
Із не­бес ди­ви­лась,
І хоч ма­те­ринські му­ки
Ще в за­чатті зна­ла,
Та до нас пре­чисті ру­ки
З не­ба прос­ти­ра­ла.
І звізда твоя на зем­лю
Сяєвом спус­ти­лась
І на всю людську все­лен­ну
Сонцем засвіти­лась.
Ти сіяла, та й стра­да­ла,
І те­пер сіяєш:
Милосердєм бла­го­дат­ним
З не­ба по­зи­раєш.
Подивися ж оком чис­тим
В ма­те­ри­ну ду­шу:
Що терпіла я, терпіти
Наново не му­шу!
Не життє, мо­лю, не втіху,
Смерть пош­ли нам ти­ху,
Дай за­мовк­ну­ти навіки
В труднім серці ли­ху!»
ДУМА ЧЕТВЕРТА
На се слово хтось захлипав,
Здержуючи голос…
Зтуманіли тут обидві,
Ув обох зв'яв волос.
І яснішим світом наче
Лампа засвітила…
Озирнуться - ревно плаче
Коло них Заїра.
В гарні руки головою
Русою схилилась,
І сльозина за сльозою
Перлами котилась.
Як побачила старенька
Сльози ревні, тихі,
Сповнилось гірке серденько
Над все зле утіхи.
Обняла її, як мати,
Стала цілувати
І до лона, мов дитину
Рідну, пригортати.
«О моя ж ти добра! Се ти
Матері Пречистій
Вкупі з нами присвятила
Дар шаноби чистий?» -
«Так, голубонько моя ти!
Мене мати вчила
І навколішках стояти,
І богів благати.
Я люблю вас, християне:
Мов траву росою,
Ви нам скроплюєте рани
Щирою любов'ю.
І небесную Царицю,
І святих шаную,
Бо від них одраду в серці
Невимовну чую». -
«Доню! - прорекла старенька. -
Щира ся людина
Так мене, мов друга ненька,
Наново зродила.
Я лежала, доню мила,
Мертвою марою
І Заїра воскресила
Мене сон-травою». -
«Дай, - рече тогді Заїра, -
Чесно привітати
Ту, кому над цілим миром
Дано царювати».
До чола вона й до серця
Руку прикладає
І, вклонившись в саму землю,
Оддалік вітає:
«О щаслива із щасливих,
Пишна квітко вроди!
Да обійме твоя сила
Всі царства й народи!
Чиста сила милосердя,
Царственості перла,
Некрушимого вовіки
Праведного берла!» -
«Я нещасна із нещасних, -
Прорекла Маруся, -
Царювання й благ дочасних
Боязно боюся.
Сестро! Дай себе обняти
І розцілувати,
Що воскресло в тебе в хаті
Серце моє, мати!»
Но при слові цім Заїра
Мовчки відступила
І покривалом широким
Вид собі закрила.
Бо завіса проти неї
На шнурах розкрилась
І кімната світом денним
Зразу освітилась.
З-під завіси хтось у пишних
Шатах появився,
Сумовитий і велишний
На жінок дивився.
Перед ним вона, тремтюща,
Низько поклонилась
І, мов тінь легка, мовчуща
Із божниці скрилась.