Маруся Богуславка - Кулиш Пантелеймон Александрович. Страница 36

XIII
Гаман червінців… О, брех­ня мер­зен­на!
Ніхто сього на світі не ви­дав,
Щоб Ко­на­ше­вич, ся ду­ша спа­сен­на,
З ко­зацт­вом здо­бичі не про­гу­ляв.
Тепер же чернь і стар­ши­на письмен­на
Вбачає доб­ре, що про вас він дбав,
Як патріарсі у всьому піддав­ся,
Латинців і унітів не зля­кав­ся.
XIV
Стольці цер­ковні й ти­ту­ли вла­дичні
Віддав без ко­ро­ля чен­цям своїм
І бла­го­честіє на віки вічні
Від Потіїв да Рутських ох­ра­нив». -
«Байдуже нам про се. Ми г р і ш н і, -
Нам нічо­го ро­би­ти з ним, с в я т и м», -
Козацтво напідпит­ку го­моніло,
Про Ко­на­ша вже й слу­хать не хотіло.
XV
«Коли такі ви, що душі спа­сен­не
І вам, і діткам ва­шим, і жінкам
Байдужня річ у вас і прос­лав­леннє
Святої віри не потрібне вам,
І патріархо­ве бла­гос­ло­вен­не
Пригідне на щось тільки гетьма­нам:
Дак вас Пет­ро і ми всі по­ки­даєм
І до ца­ря на служ­бу від'їжджаєм.
XVI
Вже і Ко­синсько­го доб­ром мос­ковським
Цар об­си­лав, [114] а в гра­мо­тах своїх
Титулувавсь Чер­каським, За­по­розьким
І бла­годіте­лем цер­ков свя­тих.
Да по­ку­ма­лись ви з ко­зацт­вом польським
Задля Ди­митріїв тих підстав­них. [115]
Тепер звелів свя­тий нам патріарха
Шукати на Москві собі мо­нар­ха». -
XVII
«Шукайте. Ми ж бла­го­чес­ти­ву віру
Зуміємо й без вас обо­ро­нять,
І не по­пус­тим тур­ку-бе­зувіру
Монастирі ко­зацькі руй­но­вать,
А для на­уки лю­дям і приміру
У Білій Церкві хо­чем жи­да драть.
Там Ост­ро­рогів жид, ран­дар ба­га­тий,
Почав Свя­то­го Спа­са зне­ва­жа­ти.
XVIII
Повиколуповав із ло­ба очі
Для глу­му бе­зувірно­го й сміху
І до долівки гвіздєм се­ред ночі
Прибив йо­го в оранді у льоху.
Та на­го­дивсь на це підпа­ру­бо­чий
І ба­тюшці відкрив­ся на ду­ху,
Що в Спа­са сам на гру­дях ба­чив ра­ну,
Пробиті руці й нозі для до­га­ну»…
ДУМА ДРУГА
Тут зем­ля за­го­готіла,
Наче суд нас­тав ос­танній…
Чутка див­на про­летіла
По руїні пра­вос­лавній.
Не бу­ло та­ко­го ди­ва
І за пра­щурів ве­ли­ких:
Козакам Пре­чис­та Діва
Помогла на турків ди­ких,
Що не зна­ють Бо­га в Тройці
З Бо­го­матір'ю й свя­ти­ми
І в безвірно­му про­році
Чтять ол­жу сер­ця­ми зли­ми.
Золоту га­ле­ру, пов­ну
Оксамиту й зла­тог­ла­ву,
Наші при­вез­ли до­до­му
Богородиці на сла­ву.
Безліч їм Пре­чис­та зла­та
В бе­сур­мен ли­хих нак­ра­ла,
Осліпивши су­пос­та­та,
Талярів на­ла­пу­ва­ла.
«Поки сон­ця, по­ки світу,
Буде лю­дям за що пи­ти -
Не вкло­ня­ти­ме­мось жи­ду,
Дуків бу­де­мо лу­пи­ти!»
І без­ро­зум­на тем­но­та
До Дніпра про­жо­гом ри­не,
Заморочена го­ло­та
Прославляє ди­во див­не.
І ввесь Київ іздриг­нув­ся,
Всі міща­не й підзам­ча­не;
Тільки ти чо­гось на­дув­ся,
Конашевичу-гетьмане!
Спогадав єси про Бай­ду,
Незабутнього вовіки,
Про тяж­ку йо­го до­са­ду
І про жаль йо­го ве­ли­кий.
Не один він з ко­за­ка­ми
Показав тобі до­ро­гу
Придонецькими шля­ха­ми
Ід' мос­ковсько­му по­ро­гу.
Спогадав ти й про Ос­та­па, [116]
Запорозького гетьма­на,
Як йо­го скар­бо­ва ла­па
У Мос­ковську Русь пог­на­ла.
І са­мо­го На­ли­вая,
Що ца­рем зо­вуть п'яниці, [117]
Спогадав єси, як злая
Доля мча­ла ті гря­ниці,
«Там, - ре­чеш ти, - цент­ре жизні
Староруської зро­би­лось,
А в моїй дурній от­чизні
Гайдамацтво загнізди­лось.
І гнізди­ти­меться, по­ки
Пожари та шар­па­ни­на,
Голод, мір, крові по­то­ки
І пов­сюд­ная руїна
Навчать нас в Моск­ву втіка­ти
Від братів своїх ко­ха­них,
Рідним батьком ве­ли­ча­ти,
Кого дер­ли гірш по­га­них…»
І
Сидить один. Вся стар­ши­на май­ну­ла
Назустріч мо­ло­до­му Ко­чу­бею.
Його проміннєм сла­ва об­гор­ну­ла
І зо­ря­вою ри­зою своєю.
«Се цар но­вий сер­дець низько­пок­лон­них.
Тепер ніщо Пет­ро в них Са­гай­даш­ний.
Одніс чен­цям дві ти­сячі чер­во­них,
Козак, в своїй щед­роті не­обач­ний.
Левко сто ти­ся­чей чер­во­них має,
І всіх ки­ян до се­бе при­вер­тає.
вернуться

114

- Куліш має на увазі стосунки ватажка повсталих козаків К. Косинського (? - 1593) із російським царем Федором Івановичем у 1593 р.

вернуться

115

- Під іменем Дмитрія Івановича (1582-1591), сина царя Івана IV Васильовича, який загадково загинув в Угличі, діяли самозванці Лжедмитрій І (? - 1606) і Лжедмитрій II (? - 1610). Лжедмитрій І протягом 1605-1606 pp. був російським царем. Убитий під час повстання в Москві. Лжедмитрій II видавав себе за російського царя, який нібито врятувався під час повстання 1606 р. В 1608 р. окупував с. Тушино, звідки робив спроби захопити Москву. Наприкінці 1609 в. втік до Калуги, де невдовзі був убитий.

вернуться

116

- Очевидно, йдеться про київського і черкаського старосту Остапа (Євстахія) Дашкевича (? - 1535). Разом з кримськими татарами організував два походи на землі Російської держави. Історична традиція хибно вважала його першим козацьким гетьманом.

вернуться

117

- Як пише І. Франко, «при кінці XVI ст. […] в уяві польської шляхти явився претендент на українську корону в особі хороброго вояка та козацького ватажка Семена Наливайка. До його смерті […] розійшла серед польської шляхти легенда, де він за життя велів звати себе «царем Наливаєм» і що його перед смертю посаджено на розпаленого залізного коня, а на голову вложено розпалену залізну корону (по іншій версії після такої коронації спалено в мідянім биці)». Там же Франко говорить про наявність уже в Наливайка ідеї самостійної Української держави. В той же час Франко справедливо висловлює сумнів щодо справжності таких пісень про Наливайка, пов'язуючи це із явно літературним походженням ряду пісень у зібранні Срезневського. Як зазначає упорядник тому творів І. Франка М. Яценко, про С. Наливайка все ж були складені народні пісні і посилається на «Запорожскую старину» І. Срезневського.