Маруся Богуславка - Кулиш Пантелеймон Александрович. Страница 37

ІІ
А міліони, що ко­зацт­во здав­на
За при­во­дом Пет­ра напліндру­ва­ло,
В Си­нопі й Тра­пе­зонті здо­бич слав­на
І в Кафі - се пи­ши те­пер про­па­ло!
Що Ка­фа? За­бав­ка нікчем­на, мар­на,
Козацтво з жар­ту ру­ки в Кафі гріло.
Велике ог­ни­ще там про гетьма­на,
Не про ко­зацькі че­ре­си горіло.
Тепер Пет­ро не п'є, не бен­ке­тує:
Він ду­шу на Гос­по­день суд го­тує.
ІІІ
Тепер ко­зацт­во вже йо­го не лю­бить:
Бо не час­тує зграї горілка­ми.
Тепер Бо­ро­дов­ка їм в тру­би тру­бить,
Що «світ увесь трем­тить пред ко­за­ка­ми»,
І бай­ду­же їм, що для патріарха
Зробив я те, чо­го во­ни не сміли:
Нові пос­та­ли в Русі ієрар­хи,
І на стольцях апос­тольських посіли,
І Русі Русь прос­тер­ла братні ру­ки,
Щоб не бу­ло між ни­ми вже роз­лу­ки.
IV
Мізерне сміттє! Темні гай­да­ма­ки!
Покіль вас мав чим доб­ре трак­ту­ва­ти,
Ви ла­щи­лись до ме­не, як со­ба­ки:
Тепер - хвос­том до іншо­го ма­ха­ти!
Махайте; я піду Москві слу­жи­ти,
Гріхи свої ме­чем по­ку­ту­ва­ти,
Цареві бла­говірно­му го­ди­ти
І ви­со­ко наш руський стяг дер­жа­ти.
Знайду й без вас до­ро­гу до Ос­ма­на:
Султан царсько­го зна­ти­ме гетьма­на!»
ДУМА ТРЕТЯ
Знов зем­ля за­го­готіла,
Мов Дніпро прог­нав по­ро­ги,
Наче бу­ря на­летіла
На гетьманський кіш убо­гий, -
На бу­ди­нок, що був кра­сен
Не уг­ла­ми, пи­ро­га­ми,
Де ко­зацт­во си­тих бра­шен
Наїдалось за сто­ла­ми.
Наїдалось-напивалось
Досхочу, аж до зне­мо­ги,
І тан­ця­ми вго­ноб­ля­лось,
І пісня­ми про по­ро­ги;
І про Ка­фу, про «пу­чи­ну
Християнських сліз і крові»,
Що зро­би­ли там руїну,
Вічну сла­ву ко­за­кові;
І про те, як мо­ре вра­ло
Мов ре­ву­чи­ми ле­ва­ми
І бе­зодні роз­вер­за­ло
Під ко­зацьки­ми чов­на­ми;
І як Юр Свя­тий по хма­рах
Грав ко­нем над ни­ми білим,
Сліпив очі яни­ча­рам,
Додавав ко­зацт­ву си­ли,
Як «обро­ки» й обітниці
Козаки на се­бе кла­ли
І в не­бес­ної ца­риці
У Пе­чорськім ро­бо­та­ли…
І
Не бу­ря, гомін, співи го­лоснії!
Кругом ко­ша-бу­дин­ку роз­ля­га­лись:
То Ко­чу­бею пох­ва­ли новії
Безкраїм мо­рем гуч­но хви­лю­ва­лись.
Іде тріумфом ли­цар між ли­царст­вом;
За ним ве­зуть га­ле­ру зо­ло­тую,
Везуть, тан­цю­ють. Навк­ру­ги з коб­зарст­вом
Ченці співа­ють гур­мом трис­вя­тую.
Волів два­над­цять пар, всі під стрічка­ми,
їх ро­ги вквітчані, як май, квітка­ми.
ІІ
«Стій» - крик­не Ко­чу­бей.
«Чого сто­яти? -
Рекли ченці. - Гей, друзі, до Ус­пен­ня!
Галери жде Пре­чис­та Бо­жа Ма­ти,
Як да­ру за ко­зацьке виз­во­леннє». -
«Ні, се від ме­не бу­де дар ге­рою,
Що вчив ме­не, мов со­ко­ла, літа­ти
Через по­ро­ги по Дніпру й по мо­рю
І на ту­рецькі рин­ки набіга­ти». -
«О свя­то­татст­во!.. Вас ос­во­бо­ди­ла
Пречиста, преб­ла­гос­ло­вен­на Діва,
ІІІ
А ви, в ду­ховній вашій тьмі, го­тові
Дари її щед­рот і бла­го­да­ти
Приносити у при­нос ко­за­кові
І смерт­но­го над вічну поск­ла­да­ти!» -
«Пречиста, не­по­роч­на Діва… Прав­да,
Такої чис­то­ти й не зна­ють лю­де…
І се, в її ім'я свя­те, наг­ра­да
Тому між на­ми ве­лет­неві бу­де,
Що вміє си­лу де­монську кру­ши­ти
І тур­чи­на в йо­го крові то­пи­ти…»
IV
«Ні, дя­ка не наг­ра­да! -
Загукали
Ченці, тер­за­ючи з до­са­ди ря­си. -
Такого ще ко­щунст­ва не чу­ва­ли
Не тільки ко­за­ки, та й сви­но­па­си,
Щоб не­по­роч­ною ко­гось наз­ва­ти,
Якусь мізер­ну, брен­ную лю­ди­ну,
Що «во гре­сях ро­ди­ла грішна ма­ти!» - [118]
«Шкода те­ря­ти до­ро­гу го­ди­ну:
До ме­ду лож­ки вам у нас не бу­де! -
Відрізав їм Лев­ко. -
Гей! Стіймо, добрі лю­де!»
ДУМА ЧЕТВЕРТА
Розчинились у гетьма­на
Рундукові двері
Проти тої зо­ло­тої
Пишної га­ле­ри.
На рун­дук, мов го­луб, вий­шов
Сивий, во­ло­ха­тий.
Се не го­луб во­ло­ха­тий -
Велетень кри­ла­тий.
Перед ним Лев­ко ли­царське
Приклонив коліно:
Так хо­роб­ро­му юнацьке
Серце по­веліло.
«Батьку! Привітай ма­ло­го
Чуру ни­зо­во­го,
Що, бу­ло, тобі сідлає
«Лева» во­ро­но­го. [119]
Привітай, кри­ла­тий ор­ле,
Козака-понуру, [120]
Що, бу­ло, тобі на морі
Грає у бан­ду­ру.
Під твоїм пал­ким натх­неннєм
Я співа­ти вчив­ся,
За твоїм бла­гос­ло­веннєм
З бе­сур­ме­ном бив­ся.
Речі нес­ка­зан­но дивні
Сталися зо мною;
Бо під батьківськи­ми крильми
Я з'учивсь до бою.
І твоя звізда щас­ли­ва
Козакам світи­ла,
Бо не людська. Бо­жа си­ла
їх чов­ни во­ди­ла,
Духом си­ли прес­вя­тої
Й та ду­ша горіла,
Що з ту­рецької не­волі
Нас ос­ло­бо­ни­ла.
Се в о н а тобі га­ле­ру
З чу­жи­ни прис­ла­ла,
Щоб ру­ка твоя невіру
Тяжко по­ка­ра­ла.
Ми ж, стра­тенці бе­сур­менські,
Обреклись об­ро­ком
Нищити краї ту­рецькі
Під ор­ло­вим оком.
Тридцять нас братів спряг­ло­ся
Превеликим го­рем,
В поб­ра­тимстві пок­ля­ло­ся
Перед Чор­ним мо­рем. -
Потіль пла­ва­ти й літа­ти
По мо­рю й по по­лю,
Покіль нас орел кри­ла­тий
Водить за со­бою.
По де­сят­ку ми до се­бе
Невмирак [121] з'єдна­ли,
Щоб гетьма­на опріч те­бе
На войні не зна­ли.
Маєш нас та­ких три сотні
Як од­ну лю­ди­ну,
Що кля­лись і в преіспод­ню
Лізти до за­ги­ну.
Заточи гар­ма­ту, та­ту,
На ска­лу кру­тую:
Вергай азіату-ка­ту
Нас у пельку злую.
Ми пе­рер­ве­мо ди­ханнє
Демону Ос­ма­ну,
Над уся­ке ди­во­ваннє
Лютому ти­ра­ну».
І ра­ро­гом оди­но­кий
Старець стре­пе­нув­ся,
Очі гра­ють, стан ви­со­кий
Стрімко розігнув­ся.
Навкруг нього повіз ха­ту
Старшина пос­та­ла.
Корогов над ним хре­ща­ту
І бун­чук дер­жа­ла.
Озирнувся, усміхнув­ся,
Мовив: «Доб­ре, си­ну!
Ти до ме­не при­гор­нув­ся
У са­му го­ди­ну.
Гей, ко­ня! Ру­ша­ти війську!
Порохи й гар­ма­ти
На до­ро­гу Бор­щагівську
Зараз ви­ряд­жа­ти!»
«Не тур­буй­сь, гетьма­не-батьку!
Старшина оз­ва­лась, -
Вже Бо­ро­дав­чи­на зграя
У сте­пи заг­на­лась.
В Білій Церкві в Ост­ро­ро­га
Корчму спліндру­ва­ла,
Вбила ран­да­ра ста­ро­го,
Дочок зґвал­ту­ва­ла.
Вбила й пса йо­го, й яко­гось
Німця-землеміра
І всіх трьох пе­ред по­ро­гом
Рядом по­че­пи­ла
Та ще й над­пись по­ло­жи­ла:
«Жид, лях і со­ба­ка -
Все ди­яво­ло­ва жи­ла,
Віра все од­на­ка». -
«Кочубею, син­ку! Го­ре!
О гірка го­ди­на!
Бач, яке гультяй­ст­во пло­дить
Мати Ук­раїна?
Козаки! Ми ба­чим, як ви
Всі поп­ро­пи­ва­лись:
Ледве де в ко­го ха­ля­ви
Да шта­ни зос­та­лись.
Гайда, во­ле, в Ди­ке По­ле, [122]
Воле звірю­ва­та!
Покіль знай­дем по­над мо­рем,
По зас­лузі ка­та.
Вже ваш карб і жи­да су­шить,
Стоя на пристінку:
Позакладували й душі
Чорту за горілку…
Геть від ме­не! Я не хо­чу
Більш гетьма­ну­ва­ти…
З трьома сот­ня­ми охо­чих
Буду во­юва­ти.
І ко­ли Гос­подь по­мо­же
Довше в світі жи­ти,
Проти тур­ка бу­ду, мо­же,
Ще й ца­рю слу­жи­ти.
Буду в нього, мов на чаті,
Від ля­ха сто­яти,
Татарву в сте­пах жа­ха­ти,
Дону пильну­ва­ти…
Геть від ме­не!» - За­ри­да­ли
Голі чуп­рин­дирі
І чу­ба­ми зем­лю всла­ли
Гирі-макотирі.
«Батьку! Не ка­рай нас грізно
Під та­ку го­ди­ну:
Не зас­му­чуй на­шу рідну
Матір Ук­раїну!
Ми Бо­ро­дов­ку-по­ган­ця
У сте­пах піймаєм
І ме­чем твоїм, як лан­ця
Хижого, ска­раєм.
Тільки б ти об­мис­лив штаньми
Нуждену го­ло­ту,
Воюватимеш із на­ми
У свою охо­ту.
Чи на вітря­но­му морі,
Чи на су­хо­долі
Накладати го­ло­вою
Раді в твоїй волі.
І кар­тай нас, і ка­рай нас:
Ти - наш батько рідний,
Ти суд­дя у нас єди­ний,
В суді не­по­хиб­ний». -
«Так і бу­ти, - про­мов­ляє
Сагайдашний сти­ха. -
Більш ко­пи не бу­де з ва­ми
У по­ході ли­ха.
Чури, гов! По­розп­ря­гай­те
Волики квітчасті:
Більш не бу­де­те ро­га­тих
По до­ли­нах пас­ти.
Мій Лев­ко та­ку не з жар­ту
Жертву нам при­но­сить,
Всіх ки­ян - міщан і шлях­ту -
На тра­пе­зу про­сить.
Просить їсти хліба-солі
З трид­цятьма бра­та­ми,
Що спа­сен­ний шлюб на морі
Побратимський бра­ли.
І в тім шлюбі пе­ред мо­рем
Руським пок­ля­ли­ся,
Що на смерть ве­ли­ким го­рем
Бойову спряг­ли­ся.
Будемо ж бен­ке­ту­ва­ти,
В коб­зи виг­ра­ва­ти,
І пісня­ми по­над хма­ри
Духа підійма­ти.
Ой, не­хай же коб­зи гра­ють,
Нехай дзво­нить сла­ва,
Нехай чу­ють нас і зна­ють
І Моск­ва, й Вар­ша­ва!»
Уклонивсь Лев­ко з бра­та­ми
За хо­ро­ше сло­во
І, зітхнув­ши, до гетьманських
Так гос­тей про­мо­вив:
«Бенкетуйте, любі гості,
Я з бра­та­ми му­шу
Пожуритись-помолитись
За ве­ли­ку ду­шу.
Що з не­волі прест­раш­ної
Нас по­виз­во­ля­ла
І на тур­чині помс­ти­тись
Нам завіту­ва­ла.
За сей бен­кет во­на злюці
Жизню зап­ла­ти­ла
І навіки ме­не в тузі,
У жа­лю вто­пи­ла».
вернуться

118

- Вислів із п'ятдесятого псалма (Книга псалмів), християнської щоденної молитви.

вернуться

119

- У Сагайдашного коні звались то Левами, то Барсами, то Турами.

вернуться

120

- Ніхто з новичків на Низу не звався тим ім'ям, що в городах.

вернуться

121

- Невмираками звались такі козарлюги, що в бою до дев'яти раз оживали битись.

вернуться

122

- Дике Поле - історична територія між Доном, верхньою Окою та лівими притоками Десни і Дніпра. Назва виникла у XVI ст., коли селяни почали переселятися в пониззя Дніпра і на Дон, де оголошували себе вільними козаками, впроваджували власне самоуправління, будували укріплені лінії.