Маруся Богуславка - Кулиш Пантелеймон Александрович. Страница 38

ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА

ДУМА ПЕРВА
І
Навіки, так, навіки уто­пи­ла
Вона те­бе, ко­за­ченьку, в жа­лю, -
Не смер­тю, ні! А тим, що по­но­ви­ла
На чу­жині лю­бов і жизнь свою.
За матір'ю всепітую мо­ли­ла
Вселити їх у рідно­му раю,
А за ца­рем скрізь по світах літа­ла
І мис­ля­ми квітки ума зри­ва­ла.
ІІ
Не знай про се… Су­муй, мо­лись бо­гам,
Лежи кри­жем, розп'явшись, се­ред церк­ви
І на­ди­хай в сер­ця своїм бра­там
Невидані за­упокійні жерт­ви.
Задай та­ку ро­бо­ту ко­за­кам,
Щоб ки­да­лись у до­мо­ви­нах мертві.
Молись, лю­туй і помс­тою ки­пи,
Турещину в людській крові то­пи.
III
Не знай… Ко­ли ж доз­наєшся, ко­за­че,
То бур­ний дух твій по­лом'єм риг­не,
Гарматою твоє пал­ке-га­ря­че
Розірветься, всю зем­лю стру­со­не,
І са­та­на у тар­тарі зап­ла­че,
Як про твою кон­чи­ну спом'яне:
Бо му­сить з три де­сят­ки років жда­ти,
Щоб ви­явивсь та­кий ко­зак зав­зя­тий.
IV - Х

- - -

ДУМА ДРУГА
Над Бос­фо­ром ніч со­лод­ким
Ароматом ди­ше;
По са­дах не віє вітром,
Листєм не ко­ли­ше.
І не ди­ше, й не ко­ли­ше
Листочка зле­генька,
Бо зас­лу­ха­лась тем­ненька
Співів со­ло­вей­ка.
Зазирає в тихі во­ди
Божими оча­ми
Небо, спов­не­не ог­ня­ми,
Дивними ди­ва­ми.
На не­бесні дивні тво­ри
Очі за­ди­ви­лись,
Думки в гли­бо­ченнім [морі]
Тихих зір вто­пи­лись.
Пахощі со­лодкі й співи
Серце д' сер­цю кло­нять, -
Не сло­ва­ми, цілу­ваннєм
Любощі го­во­рять;
А дівочі чисті очі,
Тихі, оди­нокі,
Задивились се­ред ночі
На ди­ва ви­сокі.
Обізветься з сво­го ло­жа
До доч­ки ма­ту­ся:
«Що ти ро­биш, сер­це до­ню?» -
«Богові мо­лю­ся». -
«Як! Без об­ра­за й пок­ло­на,
Без хрес­та свя­то­го?» -
«Я з бал­ко­на, як з ам­бо­на,
Бачу, ма­мо, Бо­га,
І в хра­му моїм сер­дечнім
Перед ним хи­лю­ся
Безначальнім, без­ко­нечнім», -
Прорекла Ма­ру­ся.
«Доню, сер­це! Ти го­во­риш
Мов не хрис­ти­ян­ка:
Ти яко­гось Бо­га тво­риш,
Наче, - тьфу! - по­ган­ка». -
«Не тво­рю: пе­ре­до мною
Всемогущий сяє,
Серце й ро­зум прес­вя­тою
Думкою спов­няє.
Тільки бе­рег оке­ану
Зорявого ба­чу, -
І щас­ли­ва, і мов та­ну,
І в вос­торзі пла­чу.
І мо­ли­лась би й не вмію…» -
«Чудотворний ли­ку! і
Одверни від неї мрію
Бесурменську ди­ку!» -
«О, не вмію!.. Ко­ли б гуслі
З мо­ря й гір зро­би­ти
І на них не стру­ни, ду­ми
Серця по­че­пи­ти,
І зефіро­ви­ми [123] крильми
В них за­ро­ко­та­ти, -
Може, й я б тогді зуміла
Глас до Бо­га зня­ти…
Молючись, те­пер німую…» -
«З на­ми хрес­на си­ла!» -
«Тільки ти­хим сер­цем чую
Херувимські кри­ла,
Що на ме­не ніби з раю
Пахощами віють…
Вгору ру­ки прос­ти­раю
А ус­та німіють». -
«Бачу, до­ню! Це все роб­лять
Із ца­рем роз­мо­ви
На тій башті без­го­ловій,
Що хіба ор­лові
Із-за хмар ту­ди спус­ка­тись
Та сові з півночі
Звідти хижі витріща­ти
Невсипущі очі.
Я ка­за­ла: «Не ди­ви­ся,
Доню, в мідні тру­би;
Не ди­ви­ся, до­ню, бійся
Розумові згу­би». -
«То не зорі, людські душі
Попід не­бом ся­ють,
І кот­ру Гос­подь по­ту­шить -
На землі зга­са­ють.
Зорі ті не нам лічи­ти,
Як і засвіти­ти,
То шко­да то­го й вчи­тись
Господа гніви­ти.
Бо й за те (са­ма се знаєш)
Всеблагий на­ка­же,
Як хто пуч­кою на місяць
Чи на зо­рю вка­же.
Се все цар-невіра ро­бить,
Він те­бе від Бо­га!
Одвертає, від за­ко­ну
Нашого свя­то­го». -
«Ні, ма­ту­сю! Він до Бо­га
Душу при­вер­тає:
Просторою» йо­го чер­то­га
Розуму яв­ляє.
Я сліпа бу­ла, не зна­ла,
Що за храм ве­ли­кий
Без кон­ця і без на­ча­ла
В міріяд вла­ди­ки.
І глу­ха: не чу­ла хо­ру
Сфер не­бес­них вічних,
Горньої му­зи­ки тво­ру
Мислей пе­редвічних.
Бог те­пер мені відкрив­ся,
Бо роз­па­лась лу­да
На очах, і він явив­ся
В не­ви­мов­них чу­дах.
Бачу, ма­мо, чом те сер­це
Лютості не знає,
Що в нас азіятом зветься, -
Любить і про­щає.
Розумію, ма­мо, й ди­во
Над ди­ва чу­дов­не,
Що в гніву мені яви­ло
Всепрощеннє пов­не.
Що, ко­ха­ючи, ко­ханнє
Давнє зро­зуміло
І, рев­ну­ючи, про­щаннє
Козаку прос­ти­ло». -
«Доню, до­ню! Що ти ка­жеш?
Чи твої се речі?» -
«О, мої! Се вже не марні
Видумки чер­нечі.
Се той світ, що на Сінаї
Людям засвітив­ся,
В галілей­ськім тихім краї
Рибалкам одк­рив­ся,
Від про­ро­ка до про­ро­ка
Вічно пе­ре­хо­дить:
Ним од­на ду­ша ви­со­ка
Другу ду­шу во­дить…
Ним і я вод­жу­ся, ма­мо, -
Духом жизні чис­тим;
Тихий світ од світу пра­вить
Серцем но­ро­вис­тим.
Я під но­ги ко­за­кові
Деспота пос­ла­ла,
Ворогу йо­го лю­бові
Знак по­да­ру­ва­ла;
В дес­поті те­пер вба­чаю
Знов звізду Вос­то­ка
І ду­шею в нім вітаю
Нового про­ро­ка.»
Устає з пос­телі ма­ти,
Ніби з до­мо­ви­ни,
І страш­на, мов дух прок­ля­тий,
Суне до ди­ти­ни.
«Дочко! Се ж мені не сниться,
Се я справді чую
Від те­бе ху­лу на Бо­га!
О! В го­ди­ну злую
Я га­дю­ку по­ро­ди­ла,
І бла­гос­ло­ви­ла,
І хре­щеннєм пер­во­род­ний
Гріх із те­бе зми­ла!» -
«Мамо! Зо­ре яс­на!..» -
«Ні, вже
Годі нам ясніти!
Погасаймо, доч­ко, гиньмо
В тем­ряві кромішній!»
Проклинає те­бе ма­ти,
Лежа в до­мо­вині…
О, як гірко по­ми­ра­ти
На чужій чу­жині!
Та не діждеш па­ру­боцький
Чесний вік ска­ля­ти,
Рутвяний вінок дівоцький
Турчину відда­ти!
Ні, сього не бу­де, до­ню!
Непорочна згас­неш:
Об каміннє го­ло­вою
Розіб'єшся й зас­неш…
Падай!..» -
І но­жа­ка блис­нув
Проти зір, і очі,
Від но­жа лютіші, світять
В су­тем­ряві ночі.
«Се я, до­ню, на безвір'ї
Про слу­чай ку­пи­ла,
Коли б ро­зум твій згу­би­ла
Демонова си­ла.
Чуло сер­це… Па­дай, до­ню!
Я тобі ка­за­ла,
Щоб ти де­монсько­му код­лу
Віри не дійма­ла;
Щоб ти зло­го ка­то­лицт­ва,
Аріан прок­ля­тих,
Лютерського єре­тицт­ва [124]
І кальвін зав­зя­тих [125]
Не пус­ка­ла в ті по­кої,
Де святії ли­ки
Світом істи­ни свя­тої
Гонять мо­рок ди­кий».
І га­дю­ка­ми-очи­ма
Доню ска­ме­ни­ла:
Матерньої зло­би си­ла -
Найлютіша си­ла.
Та не ва­житься ру­кою
Рідну кров про­ли­ти:
Об каміннє го­ло­вою
Хоче до­ню вби­ти.
Та но­жа­ка, як зміюка,
Серця сам шу­кає
І кон­цем хо­лод­ним в гру­ди
Мов жо­лом тор­кає.
«Падай! Не хрис­тись! Пре­чис­та
Чула злющі речі:
Віра про ввесь світ єди­на -
Видумки чер­нечі…»
Ще хви­лин­ка, і стра­шен­не б
Діло со­вер­ши­лось,
Та дівчат і баб на ле­мент
Із півсотні збіглось.
Ухопили, мов ско­ва­ли
Костянії ру­ки;
Тільки пат­ли диб­ки ста­ли,
Мов живі га­дю­ки;
А Ме­ду­зи [126] злющі очі
В підлоб'ї скле­пи­лись,
В су­дор­гах пе­кельних що­ки
І вус­та скри­ви­лись.
Обомліла й заніміла,
Нерухома ста­ла…
Як над мерт­вою, над нею
Сирота ри­да­ла.
вернуться

123

- Зефір - у давньогрецькій міфології син Астрея й Еос, брат Борея й Нота, бог західного вітру.

вернуться

124

- Мартін Лютер (1483-1546) - діяч Реформації в Німеччині, основоположник лютеранства Виступив проти торгівлі індульгенціями. Основним догматом лютеранства є положення про спасіння душі через особисту віру (без посередництва духовенства). Лютерани об'єднуються в національні євангелістські церкви, які входять до складу Всесвітньої лютеранської федерації (з 1947 р.).

вернуться

125

- Маються на увазі учні і послідовники Жана Кальвіна (1509-1564),- діяча Реформації, засновника кальвінізму. Кальвін відзначався фанатичною нетерпимістю до противників свого вчення. Його діяльність сприяла поширенню протестантизму. В основі кальвінізму лежить догмат про «абсолютне напередвизначення» Богом людської долі ще до створення світу. Існує в трьох формах: реформатство, пресвітеріанство, конгрегаціоналізм. Поширений головним чином в англомовних країнах.

вернуться

126

- Медуза - у давньогрецькій міфології найжахливіша з трьох горгон (крилатих жінок-страховищ), погляд яких усе живе обертав у камінь. Серед них лише Медуза була смертною: Персей відрубав їй голову і віддав Афіні. З крові (чи тулуба) Медузи народився крилатий кінь Пегас.