Маруся Богуславка - Кулиш Пантелеймон Александрович. Страница 9

ДУМА ТРЕТЯ
І
Коло своєї на ко­ле­сах ха­ти
Кривавий їхав Міч з людьми близьки­ми,
І по­руч нього жінка. Два бах­ма­ти,
Гривасті сту­па­ки, ішли під ни­ми.
Бунчук чер­во­ний віяв-роз­ви­вав­ся
Над го­ло­вою в нього: стяг по­ну­рий!
І го­ло­сом по­туж­ним за­ли­вав­ся
Кобзар ізза­ду, ро­ко­тав і в стру­ни,
Та до пісень йо­го гетьман не дос­лу­хав­ся.
ІІ
«Моя Заїро! Ти моя єди­на,
Так як ду­ша у тілі, сер­це в гру­дях…
Нехай па­ру­ються, мов та ско­ти­на,
Перелюбком: гид­ка ги­до­та в лю­дях!
Той, хто нам дав Ко­ран, сього не вво­див
(Жінок між нас по­ганський вік нам­но­жив).
Ніколи він із рук не пе­ре­хо­див
У другі ру­ки на свя­то­му ложі:
Бо про­повіду­вав за­ко­ни чисті Божі».
ІІІ
Так Міч Кри­ва­вий мо­вив до дру­жи­ни,
Що зо­ло­тим во­лоссєм і очи­ма
Являла тип най­кра­щий Ук­раїни.
Той крот­кий тип, що сер­це хе­ру­ви­ма
Заніс до нас із Тігра до Євфра­та, - [46]
Не той, що у жа­лю ва­ги не знає,
Що, мов ко­зацька кров ли­ха, зав­зя­та
В лю­бові вре, в не­на­висті па­лає
І цілий Бо­жий світ ні за що не вва­жає.
ІV
«Ти бо­жест­во моїм очам яв­ляєш, -
Рече Заїра, між людьми лю­ди­на, -
Бо блис­кав­ка­ми на войні ме­таєш,
А. до­ма, мов до ма­тері ди­ти­на,
До ме­не го­ло­ву на ло­но хи­лиш,
Палкому сер­цю жаж­деш про­хо­ло­ди,
Всім та­бо­ря­нам доб­родійства чи­ниш
І на­го­род­жуєш по­ходні шко­ди
І всі кри­ва­вої вой­ни тру­да й при­го­ди». -
V
«О, де ж би я знай­шов спо­чи­вок лю­бий
Після літан­ня ди­ки­ми по­ля­ми,
Приятелів і слуг безцінних згу­би
Та бо­ротьби за жизнь із во­ро­га­ми?
В са­ду в «сест­ри», що, мов стеб­ло, ка­ди­ла,
Що, мов лелія, воз­нес­лась із пра­ха,
[І раєм нам зем­ну юдоль зро­би­ла,]
По бла­гості до нас, людців. Ал­ла­ха, -
В твоїм са­ду, моя лю­бов і сест­ро ми­ла!..
VI
Пророче Бо­жий! Ти Ме­чем Кри­ва­вим
Звелів твой­му слузі іме­ну­ва­тись,
Щоб на землі твоєї прав­ди й сла­ви
Войною та яси­ром до­пев­ня­тись;
І, мов той гур­ри­кан ши­ро­кок­ри­лий,
Я мчусь, ку­ди мій дух по­веліває…
Дає мені твоє натх­нен­не си­ли
Губить ли­хе, що прав­ду зне­ва­жає…
Не мій. Ал­лахів міч, невірних по­губ­ляє.»
VII
І чис­тий сніг-за­ви­ва­ла схи­лив­ся
Над чор­ною, як во­рон, бо­ро­дою;
І вид йо­го яс­ний за­ту­ма­нив­ся
Якоюсь по­га­дан­кою тяж­кою.
«О не­не! - сти­ха, мов ма­ла ди­ти­на,
Промовив Кан­те­мир. - Про що ти,
Свята, пре­чис­та, ан­гельська лю­ди­но.
Погибла від ко­зацької го­ло­ти?
Невже ж се за гріхи тво­го пал­ко­го си­на?
VIII
Ніхто не ря­ту­вав те­бе від смер­ти,
Як я з ме­чем кри­ва­вим на джа­вурів,
Мов Бо­жа помс­та, ри­нув­ся, щоб стер­ти
З ли­ця землі невірних гай­да­бурів…
Тепер знов об­раз твій мені з'явив­ся
У тім об­личчі, як пе­чаль, гірко­му…
Про що?.. Нев­же ж за те­бе не помс­тив­ся
Твій син пла­чу­щий на цім кодлі зло­му,
На во­розі сьому, в зав­зя­тості страш­но­му?
ІХ
А ти, про що ж і ти з'явив­ся, бра­те,
Мені вві сні вже воїном до­рос­лим?..
Ти ка­жеш, се у те­бе дру­га ма­ти?
Вона тобі со­су­дом бо­го­нос­ним
Зробилась… Див­не в те­бе сло­во!
Побачимось, ре­чеш, і Бо­га в серці
Я по­ка­жу тобі мо­го свя­то­го…
Ним я жи­ву, ним сер­це в ме­не б'єтся…
О, сне! Ти по­ка­зав мені ме­не са­мо­го…
Х
Невже ж ти жив, мій бра­те, іскро світу,
Що з ма­тернього сер­ця засвіти­лась,
І се бу­ло угод­но Ма­го­ме­ту,
Щоб жінка та, мов тінь, мені яви­лась,
Та тінь свя­та, що і в юдолі смер­ти
Свого син­ка, зітха­ючи, шу­кає?
О, не да­вай­мо їй, Заїро, вмер­ти!
Нехай роз­ка­же нам про все, що знає,
Яких близьких лю­дей там на Вкраїні має». -
XI
«Як по­са­ди­ли, бра­те, в сон­ну во­ду
Сю справді тінь жи­вої ще лю­ди­ни,
Вона про­бовк­ну­ла щось про при­го­ду,
Про втра­ту бідо­лаш­ної ди­ти­ни;
Та сон-во­да все го­ре по­ту­ши­ла,
Тепер ста­ренька лю­бо спо­чи­ває.
У довгім сні воск­рес­не жизні си­ла,
Прокинеться від сну аж над Ду­наєм:
Тоді про все життє в гіркої роз­пи­таєм».-
вернуться

46

- Ріки в Південно-Східній Азії в Туреччині, Сірії та Іраку. Долина рік - давній центр цивілізації.