Маруся Богуславка - Кулиш Пантелеймон Александрович. Страница 7

XI
Як та­то вер­неться з Моск­ви, ми бу­дем
В мос­ковській зай­ман­щині ти­хо жи­ти
І го­рю­ваннєчко своє за­бу­дем…
О, як­би тільки до те­бе добігти!…
Вже не­да­леч­ке. Ось біліють му­ри,
По му­рах кров га­ря­ча чер­воніє…
Сади кру­гом у во­ду по­то­ну­ли…
О, ви­зир­ни ж із них, моя надіє!
Се ж із твоїх садів так лю­бо вітер віє!..
ХІІ
Чого ж ти, зем­ле, так за­ко­ли­ха­лась?
Чого ти, не­бо, зра­зу по­чорніло?..
Імла пе­ред очи­ма розісла­лась,
І сер­це, мов той камінь, заніміло…
Хитається зем­ля… Іде кру­гом… Не встою».
Де ж му­ри під са­да­ми по­хо­ва­лись?
Се я крізь зем­лю йду… О до­ню, до­ню!»
І па­дає, і по землі пос­ла­лись
Ті пат­ли сиві, що відьомськи­ми зда­ва­лись.
ДУМА ТРЕТЯ
І
«Аллах! - ре­че над нею та­та­рю­га,
Високий, ог­ряд­ний і бо­ро­да­тий, -
Се ми­ло­сердію твой­му на­ру­га,
Щоб лю­дям без вой­ни так по­ги­ба­ти.
Ахмете! По­ди­вись, яке об­дер­те
І зак­ри­вав­ле­не ста­реньке тіло.
Мабуть же не з доб­ра, а з стра­ху смерті,
Воно че­рез сте­пи й тер­ни летіло.
Так по­хо­вать йо­го спа­сен­не бу­де діло.
ІІ
Махай до юр­ту, бра­вий мій ко­за­че,
Звели сю­ди приїха­ти гар­бою:
Бо он, ди­вись, вже чор­ний во­рон кря­че
Над білою ста­рою го­ло­вою.
Нам сто три­над­цять раз по­веліває
Святий Ко­ран [37] на вбо­гих і не­щас­них
Дивитись так, як з не­ба по­зи­рає
Аллах на нас, ко­зя­вок бідо­лаш­них,
І ми­ло­сердія єлей в сер­ця вли­ває».
ІІІ
Помчавсь Ах­мет і ку­ря­вою вкрив­ся,
Зсів із ко­ня та­та­рин бо­ро­да­тий
І ву­хом стран­ниці до сер­ця на­хи­лив­ся…
«Ні, ще зли­ден­ної своєї ха­ти
Душа не ки­ну­ла!..» І здо­бу­ває
Бальзам з саків ло­вецьких і трос­тин­ку
В смажні і мертві вже ус­та вправ­ляв,
І сти­ха влив лікарст­ва ка­пе­лин­ку.
«Благословен Ал­лах од­нині і довіку»!
IV
Сим сло­вом іскру жизні він вітає.
Стара про­ки­ну­лась і гост­рим згля­дом
У вічі, мов но­жем, йо­му штир­хає.
Морщини, мов га­дю­ки, в'ються адом.
«Де, кор­ша­ку, ти дів мою го­луб­ку?» -
Промовила, і знов по­гас­ли очі.
Татарин, із саків дос­тав­ши губ­ку,
Холодною во­дою з дзбан­ка мо­чить
І, ви­тер­ши їй вид, оз­на­ки жизні со­чить.
V
«О, знаю, знаю! - ка­же сти­ха. - Шко­да,
Що я збу­див те­бе! Не­хай би згас­ла
Остання іскор­ка… Про що при­ро­да
Знов ули­ла у твій ка­ган­чик мас­ла?
Я ба­чу об­раз ма­тері моєї…
Так на землі без пам'яті ле­жа­ла,
Як вир­ва­но ди­ти­ну з рук у неї,
А ва­ша ха­та по­лом'єм па­ла­ла
І навк­ру­ги зем­ля, мов пек­ло, го­го­та­ла.»
VI
Скрипить гар­ба в сте­пу… Ах­мет вер­нув­ся,
І ми­ло­серд­ний батько си­на по­си­лає,
Щоб сіна де на доб­рий в'юк здо­був­ся.
З ним лой­тра­ка він гар­но вис­ти­лає;
Кладуть ста­ру на сіно і ти­хенько
Везуть у ба­ли­ще на во­допійло.
Спускалося вже со­неч­ко ни­зенько,
Проміннєм степ чер­во­ним зо­ло­ти­ло,
І, мов дріма­ючи, на не­бе­са гледіло.
VII
Над во­допійлом в ба­лищі ко­чу­ють
Татаре з кіньми, з вівця­ми й во­ла­ми…
Кругом їх юр­та, по гор­бах ча­ту­ють
Їх сто­рожі з лу­ка­ми й сай­да­ка­ми.
Земля чу­жа та длань міцна Ал­ла­ха
Незримо скрізь прос­тер­та над хо­роб­рим.
Не відає жіно­чо­го він стра­ха;
З своїм ме­чем, кинд­жа­лом, лу­ком доб­рим
Лякає во­ро­га, мов сте­по­во­го пта­ха.
VIII
Втікай, во­ло­ши­не, важ­кий, бо­ка­тий,
Із зай­ми­ща сво­го на ти­хих во­дах
Од сте­по­вої на ко­ле­сах ха­ти:
Се по­па­сається ор­да на пе­ре­хо­дах!
Ввесь тук твоїх до­лин і згір'я злачні
Оддав Ал­лах під та­бу­ни та­та­рам…
А ви, купці, джа­ву­ри не­обачні,
Платіть за ча­ту доб­ре яни­ча­рам,
Щоб не згу­би­ти вам лічби своїм то­ва­рам!
ІХ
Дурних невір за їх гріхи ве­ликі,
За ідольство їх і об­ман на­ро­ду
Віддав Ал­лах своїм си­нам навіки
З вос­хо­ду сон­ця до йо­го за­хо­ду.
І по­велів їх зем­лю на­зи­ра­ти
З її до­бут­ка­ми і всім ба­гатст­вом,
Як на­зи­рає з хмар орел кри­ла­тий
Дрібне, дур­не і по­лох­ли­ве птаст­во,
Щоб жи­вот­вор­ний тук з їх зай­ман­щи­ни сса­ти.
вернуться

37

- Святий Коран - основна книга мусульманської релігії. Складається з релігійних міфів, у яких Мухаммед висловлював своє нове осмислення навколишнього світу і людського буття. В основному склався в середині VII ст. Має 114 сур (частин), поділених на 90 мекканських і 24 мединських.