Фелікс Австрія - Андрухович Софія. Страница 13

Поруч хтось порскає сміхом. Але я не збираюся здаватись. Знаю я ці церегелі.

«То прошу йти і ловити рибу голими руками, пані, — спроквола каже до мене жінка і ліниво позіхає. — Я вам не заважаю. Там, де чутно ті бабські крики, якраз дві такі самі панюньці посварились через коропа завбільшки з порося».

Навколо регочуть уже неприховано. А я мушу роздобути линів на обід для отця Йосифа, благослови його Господи.

«То скільки ви хочете за линів, пані?» — терпляче запитую я.

Жінка розвертається і гукає: «Велвеле! Іди-но сюди!»

З-за гори мішків виходить молодий чоловік — напевно, син сонної єврейки. Він без поспіху наближається до мідниць і нависає наді мною, дивлячись згори вниз. Хоч набагато молодший від мене, він має статечний, серйозний вигляд.

Його погляд справляє на мене якесь незрозуміле містичне враження: я раптом холону, серце починає битись часто й тривожно, зволожуються і тремтять долоні. Щось образливе та принизливе світиться в його очах, хоча м’ясисті яскраво-пурпурові губи й розтягнулись у приязній усмішці. Але я, замість того, щоб розвернутись і піти геть, стою, наче вкопана, нездатна відірвати погляду.

«Пані! — ніби з туману пливе до мене далекий хрипкий голос єврейки. — Чи вам справді линів давати, чи ви чогось іншого потребуєте?»

З великими труднощами переводжу невидющі очі на вишкірену єврейку, а тоді знову зазираю до риби. О, чим я тепер від неї відрізняюсь: так само нажахана, так само отупіла, так само, як і їй, мені бракує повітря.

Велвеле, король риб із шапкою смоляного волосся, присідає над мідницею, спритним рухом виловлює першого-ліпшого лина і показує мені. Риба з неймовірною силою смикається, вихиляється в обидва боки, намагаючись вирватися, але чоловікова рука міцно тримає цей лускатий м’яз — і я раптом відчуваю на собі його залізний дотик, і на мене накочує друга хвиля паралічу.

«Убити?» — запитує Велвеле.

«Прошу?» — лякаюсь я.

«Рибу забити?» — спокійно повторює Велвеле.

«Ні, дякую. Не треба».

Так він вибирає для мене чотирьох красивих линів, зав’язує їх у полотняний мішок і кладе до мого кошика на ровері.

«А пані вже не питає, скільки Велвеле хоче за рибу?» — цікавиться його мати.

«О, так! Скільки ви хочете за рибу?» — вигукую я.

«Дві корони сорок ринських за кільо, — чемно відповідає Велвеле. — А тут буде цілих два кіля».

Я починаю шукати пулярес [28], ніяк не можу пригадати, куди ж його поділа. Потім з такими ж труднощами відлічую гроші. Дякую зо п’ять разів, намагаючись ні з ким не зустрічатися поглядом, і, шпортаючись, мов сновида, рушаю до виходу з базару. Там перечіпляюсь за якусь дурнувату діжку і з брязкотом падаю на ровер, обличчям у калюжу. Риба якимось чином звільнилась із мішечка і тепер, нервово підстрибуючи, тріпається у багнюці.

Велвеле допомагає мені підвестися, піднімає ровер і спирає його до стіни, а сам спокійними рухами складає линів назад до торбини.

«Треба було, щоб я забив їх для пані», — ніжним голосом каже він, подаючи мені якусь перемащену хустинку.

Не знаю, як мені вдається втримати сльози тяжкого приниження, які палять горло. Не знаю, що то за чари, що за чорна магія, що за дурнуваті штуки, що з нормальної жінки на рівному місці зробилось якесь безпорадне опудало.

Тепер сиджу в салоні, над цебром із линами — зі скляної стелі знову тече вода. Паде дощ. І я плачу, але гіркоти не меншає.

[23.VI]

Розділ 6

Вже навіть сни віщували, що нічого доброго вчорашній день принести не зможе. Наснився єврейський юнак Велвеле, продавець риби.

Це, напевно, після того, що напередодні я мусила линів забивати і, дивлячись, як вони кружляють один навколо одного за кілька хвилин до страти, шкодувала, що не погодилась, аби це зробив він. Я вже встигла звикнути до них, навіть годувала хлібними крихтами. Не почувалась у їхньому товаристві такою самотньою. А тепер мусила позбавити їх життя, зготувати й подати на стіл.

Відомо, що линів нелегко забивати — вони, буває, оживають знову і знову. Треба вдарити рибину по голові залізом, а тоді, для певності, встромити гостре лезо ножа між головою і грудними плавцями. Перед тим, як відшкребти рибину від луски, її мусиш півхвилини пропарити в окропі, притримуючи покришку, тому що вбитий лин ще може вистрибнути назовні.

Потім, коли я поклала перед собою першу рибину, вона була зовсім інша: вже не знайома мені істота, не приятель, з яким у мене встигли зародитись стосунки, не хтось, від думки про кого теплішає в грудях — а холодний шматок сирої їжі, який я гострим ножем розітнула від хвоста до голови.

Біля голови знайшла жовч і обережно видалила її, щоб не пошкодити, бо ціла страва від цього стала б гіркою на смак і її можна було б сміливо викидати. Печінку і молочко я залишила, все інше жбурнула до сміття. Виполокала сріблясте м’ясо в кількох водах і посолила.

І так ще три рази: спочатку тупа нудота наповнювала груди, якась тверда ґуля ставала в горлі й лоскотало ніс, коли я занурювала кисть у воду і виймала звідти рибину, що, здавалось, сама довірливо йшла до мене, звикнувши до мого голосу, запаху й дотику. Я намагалася все робити швидко і не дивитись на риб’ячі очі, хоча що саме я боялася в них побачити?

А наступної миті — швах, швах, швах. Жовч і нутрощі у відрі зі сміттям, а я вже розважливо міркую: що додавати до страви, чим натирати, чи часник переб’є смак, чи не забула я купити цитрину.

Але потім уночі снився-таки юнак Велвеле, і сни були неспокійні, як каламутна калюжа. Я навіть прокинулась серед розбурханої вологої постелі. Подушка — посеред покою, ковдра — на голові, у шлунку така важкість, ніби я цілу ніч їла вуджені ковбаси.

Я швидко привела покій і себе в порядок, облилась холодною водою, почесала коси для заспокоєння, заплела їх і намастила скроні м’ятною олією. Моя воля повернулась до мене. Я навіть відчула приплив бадьорості та веселощів, що трапляється зі мною не так часто. Стефцю, думала я, берися до роботи, зготуй таких линів, щоб панство від того смаку тарілки поз’їдало. Влаштуй їм таку гостину, щоб панотець пошкодував, що не ти стала його жоною, думала я і шкірилась сама до себе, хвацька та брава, відчуваючи, як вогонь нетерпіння розгорається в руках і в попереку, як мені вже хочеться братися за приготування, аби все було досконало.

А що, думала я, спускаючись додолу сходами з ноцником у руці, незле, напевно, бути їмостю: і яйця є на Великдень, і бішкопти владиці можна передати.

Коли я нахилилась, щоб підняти Аделин ноцник, двері її спальні рвучко відчинились, ніби їх вирвало наглим буревієм. На порозі стояла моя Аделя в розхристаному шлафроці, мов якась проява: її молочне волосся, яке я вчора до півночі накручувала на папільйотки, вимочуючи кожну прядку в лляному слизі, аби трималися кучері, стирчало, як пух кульбаби; очі гарячково блищали, кулаки були міцно стиснуті, сама — босоніж.

«Аделечко, що сталося, дитино? — запитала я. — Взуйся, бо перестудишся!»

«Стефо, ти запізно встала. Я думала, у тебе вже все мусить бути готове. Ми не маємо свіжої води. І не можна класти на стіл вчорашній хліб, мусить бути сьогоднішній».

Я тільки засміялась: «Я не встигну так скоро тісто замісити».

«Мусиш поїхати до пекарні».

«А хто ж линів запече? Салон підготує? Хто тебе одягне і зачеше, немудра дитино?» — лагідно промовила я, тримаючи в кожній руці по ноцнику.

Аделя тільки ще більше зблідла й люто блиснула на мене очима. Я вже добре знала цю її дитячу злість: очі вузькі, мов щілини, готові мене продірявити, уста, стиснуті в нитку, міжбрів’я зморщене, як у хижої кицьки. Аделя — метальниця ножів з цирку-вар’єте шевальє Ернеста Торна.

Вона тупнула ніжкою, вдарила з усієї сили обома руками об двері, а тоді засичала, охоплена знавіснілим безсиллям, розвернулась — аж мене обдало вітром та іскрами — і кинулась до свого покою.

«Аделю, я тебе прошу, не денервуйся! На прихід гостей матимеш мігрень!» — гукнула я їй услід і, обережно тримаючи обидва ноцники, почала знову спускатись сходами.