Фелікс Австрія - Андрухович Софія. Страница 15

Після цього за кілька хвилин прибралась сама: вмилась до пояса, бо вже добряче від мене було чути запах після всіх тих нервів і сліз — я вже мовчу про сечу, якою наскрізь пропахлася. Волосся зав’язала в тугий вузол (Аделя щедро збризнула його своїми парфумами з марокканського ясмину, хоч я і пручалась, бо мені від них зле і душно), вдягнула сіру сукню з глухим коміром, трохи невигідну в плечах, але цілком пристойну.

На стіл ми з Аделею накривали разом, такі щасливі. Білий обрус, як і мало бути, звисав на 50 сантиметрів з кожного краю, у центрі столу — кошичок з овочами, напуцовані до блиску канделябри, солодкі тіста, салатирки з компотами й салатами. Я розкладала тарелі, срібні підставки, ножі, ложки й видельці, ложечки до компоту, чарки й пугарі, кришталеву сільничку, сервіз до муштарди, оцту й оливи. Аделя завивала серветки красивими конвертиками.

«Агов, чи є хто вдома?» — почувся з передпокою Петрів голос.

Ми з Аделею сполошилися.

«Вони вже тут!»

Петро пообіцяв винайняти фіакр і привезти гостей. З дому він пішов так рано, що я навіть не чула, коли: мусив бути присутній на службі в костелі за упокій Францішека Майєра, столяра та власника поховального бюро.

«Не може бути! Та хто приходить на гостину так рано?»

Аделя швидко зиркнула на себе в люстро, розгладила руками поділ сукні, поправила зачіску, її обличчя тільки частку секунди шукало потрібного виразу, і ось уже вона — осяйна, привітна, нескінченно рада приходу гостей — кинулась, щоб їх привітати.

Мене завжди охоплює роздратування, коли в нашому домі з’являються чужі люди. Крім того, терпіти не можу виявів такої кричущої неввічливості. Етикет недаремно придумали. Шкода, що Петро не визнає запрошень та візитних карток — але з цим я ще якось навчилась миритися. Натомість із передчасним приходом на обід не зможу змиритись ніколи.

Я не мала жодного наміру прикидатись перед гостями, що мене не зачепила їхня грубість. Я людина чесна, у папірці не загортаю.

Тож продовжувала приготування, поправила квіти у вазі, обсмикнула обрус (з Аделиного краю він звисав аж ніяк не на 50 сантиметрів!) і заходилась витирати серветкою келишки на лікер.

Аделя поводилась надто екзальтовано. Цілком невідповідно до ситуації. Часом із нею таке трапляється, і тоді мені стає ще гірше. Так незручно, ніби я ходжу в тісному взутті.

«Стефуню! Стефуню! Ти не повіриш! Подивись-но, поглянь, хто до нас прийшов!» — вона наскочила на мене вихором, вхопила за плечі й різко розвернула до входу, від чого я мало не випустила з рук келишка.

Першою, кого я побачила, була низенька й дрібна панночка з довгою русявою косою, що визирала з-під світлої ситцевої хустини і, перекинута через плече, покірно лежала на грудях. Їмость мала на собі скромну темно-сіру фланелеву сукню, її кругле обличчя було рясно залите сором’язливим рум’янцем. Широко розчахнуті й наповнені зачудуванням очі метались кімнатою і вихоплювали то павичеві пір’їни в тонкій вигнутій вазочці, то пурпуровий адамашок канапи, то столове срібло (яке, варто визнати, сяяло просто-таки нестерпно завдяки моїй старанності), то шафки з незвичним лакуванням, то Петрову різьбу з Аделиним портретом, яку він подарував їй на шлюб.

Але найбільший і неприхований захват у їмості викликала, звісно, моя Аделя. Ох, як же ця маленька наївна бідолашка неделікатно її роззирала, розтуливши пухкі уста й часто-часто кліпаючи: не приховуючи благоговійного захвату, зазирала в Аделине обличчя, обдивлялась сукню, зачіску, прикрасу з цикадою у волоссі.

«Як же у вас тут ясмином пахне!» — вигукнула вона дзвінким дитячим голосом і схопила за руку свого супутника.

Той відповів їй на потиск і, лагідно притягнувши до себе, погладив по голові, ніби намагаючись заспокоїти збуджене цуценя, що розігралось і не годне зупинитись.

Уся ця сцена тривала лише кілька коротких миттєвостей. Велика, ніби вирізана зі світлого дерева, рука торкнулась тендітного плеча їмості, і я перевела погляд на довге й худе передпліччя, приховане рукавом чорної маринарки [31], а тоді нарешті — і на всю довготелесу, ледь зсутулену постать священика. Коли мій погляд завмер на його обличчі, запах ясмину, який линув від мого волосся, викликав у моїх нутрощах різку хвилю нудоти. Тоді-то я й зрозуміла, що означав багатозначний Аделин вираз.

Я його знала. Колись я його знала. Це був Йосиф Рідний, студент-медик, учень доктора Анґера.

«Слава Ісусу Христу!» — проказав він, стримано посміхаючись.

Я впізнала його темне волосся, завите дрібними кільцями, яких було так багато, що здавалося, наче їм не вистачає місця на голові. Вузьке обличчя з блідою шкірою, густо поцяткованою слідами віспи. Великі мляві вуха. Тонке, мовби незакінчене підборіддя. Вузькі уста й малий рот, в якому ховались дрібні зуби, що більше личили б жінці. Якщо взагалі такі зуби могли комусь личити.

Драматичною кульмінацією, навіть розв’язкою цього обличчя, був великий недоладний ніс, який весь час хотілося то посунути, то підрівняти, таке враження неправильності він створював, наче розпихаючи широким переніссям близько посаджені очі й загрозливо нависаючи над ротом.

Тільки очі ці стали іншими. Тобто ні — вони були ті самі, але дивилися якось інакше. У полі його погляду я почувалась пилинкою у промені липневого сонця. Вся моя скуленість і напруженість, уся моя наїжачена зброя раптом зламалась і заіржавіла, і спала з мене, мов лати, з гучним брязкотінням. Я стояла повністю беззахисна й розчахнута, як видобута зі стулок мушлі устриця (такі висилав хтось докторові Анґерові з Остенди, у бляшаних пушках [32]) — і кожен, хто хотів, міг бризнути на мене соком цитрини.

Усе, чим я була начинена, виявилось на виду в мого старого-нового знайомця, все він бачив у мені, ніщо не ховалося від цих очей. Але найдивніше — мені й не хотілось від нього нічого ховати. Бо погляд — м’який, заспокійливий, теплий — доторкаючись до мене (без найменшого натяку на огидну тілесність), приймав повністю. Як сонячний промінь приймає пилинку. Ані не виштовхує її з себе, ані заковтує, а тільки світить на неї, крізь неї, дарує їй своє тепло і дозволяє залишатись пилинкою — незугарною, нікчемною, майже неіснуючою, такою, як є.

І мені стало так сумно від цієї великої ласки, так сумирно і тихо, на очі навернулись сльози, і я, перш ніж встигла про це подумати, голосно зітхнула — і аж тоді зрозуміла, що весь цей час, поки ми з нашим гостем дивились одне на одного, у салоні панувала німа тиша.

«Яка приємна несподіванка, — промовив отець Йосиф лагідним голосом. — Я знав, що побачусь тут із пані Аделею, ми розмовляли про це з Петром, але аж ніяк не сподівався зустріти вас. Я був певний, що ви давно вже вийшли заміж і покинули цей дім, пані Стефо. Як чудово, що ви досі нерозлучні. Доктор Анґер тішився б із такої вірності».

«Так, — безцеремонно втрутився Петро (цілком у своїй манері), — наша Стефця ніяк не погодиться нарешті ощасливити якогось достойника. Ми вже й не знаємо, чим заслужили на таку благодать. І чуємось мало не злочинцями, що тримаємо такий скарб у себе, наче в ув’язненні».

Схвильована Аделя змахнула тюлевими рукавами, чим знову привернула до себе увагу молодої їмості, і вигукнула: «Я не можу повірити, що бачу вас знову — і в такій ролі! Вам так пасує бути священиком! Так і уявляю отця Йосифа в облаченні!»

Петро підійшов до столу і послужливо відсунув стільця, запрошуючи їмость сідати. Отець Йосиф сів по ліву руку від дружини, Петро з Аделею — навпроти.

Я залишилась стояти над їхніми головами. Поправила пугарі на компот. Легенько підтягнула на себе обрус.

«Іванко, вам води чи компоту? — Петро сміхотворний, коли намагається бути таким ввічливим. Такого в людях я теж не приймаю. Будь уже таким, як ти є: грубим, різким, безцеремонним. — Стефо, компот із порічок? Іванко, з порічок компот! Дуже корисний, вітаміновий. Стефо, чому ти стоїш? Сідай уже, заради Бога».