Фелікс Австрія - Андрухович Софія. Страница 14

Я вже навчилась бути мудрішою. Раніше допитувалась, що не так, вислуховувала її нарікання, ображалась, плакала, просила пробачення. Ці взаємні потоки лилися на нас нескінченно, впродовж багатьох днів. Доктор не знав, що з нами робити: не допомагали ні благання, ні подарунки, ні погрози. Іноді ми робили вигляд, що дійшли згоди, а потім серед ночі, лежачи поруч в одному ліжку, починали все від початку: ще безжальніше, ще затятіше, ще безнадійніше. Закінчувались наші сварки взаємним виснаженням, образи закипали в нас, кільцювалися, роздувалися пухирями; і досі у мене всередині все ними поїджено, все порубцьовано і спотворено. І досі я знаю їх поіменно, і досі можу будь-яку вийняти з пам’яті, здмухнути наліт пилу й описати все з подробицями: як Аделя під час гри з подругами показала на мене пальцем і сказала, що я її рабиня; як Аделя звинуватила мене в крадіжці годинника доктора Анґера; як Аделя образилась на мене, що я замість того, аби заплести їй волосся перед концертом військового оркестру в парку Ельжбети, мусила терміново зайнятись блощицями в наших пухових ковдрах, бо доктор Анґер котру ніч не висипався, а це загрожувало каліцтвом чи навіть смертю пацієнтів під час операцій.

Тому тепер я знаю, як треба: спокійно заковтувати в себе цю гіркоту, цю пекучу отруту — і далі робити свої справи. Зрештою, я тут не для того, щоб панувала справедливість. А для того, щоб полегшувати Аделі життя.

«Стефцю, тобі буде важко, але дослухайся до мене: ти мусиш Аделі служити…»

Сходинки рипіли під моїми кроками, ковані в’юнкі бильця мерехтіли перед очима. Образа всередині була гостра, як гачок, який ранить нутрощі впійманій рибі.

І я з усієї сили жбурнула обидва ноцники, переповнені густою нічною уриною, поперед себе: просто туди, у густу темінь, яка розверзлася в моїй голові.

Вони загриміли, немов литаври. Порцеляна дивом не розтовклася. Я розплющила очі і з жахом побачила, як золотиста рідина спадає додолу рясним водограєм.

Спиною я відчувала: на все це дивиться Аделя. Якимось чином я чітко могла її бачити: вона нерухомо стриміла на самому вершечку сходів, руки випростані вздовж тіла, обличчя світилось холодним жорстоким спокоєм.

«Tres bien, — проказала вона, і тон її голосу був уламком криги. Аделя говорила французькою, коли хотіла мене від себе відділити. — Madame a ete blame pour les inondations [29]».

«То прошу шукати собі іншу служницю», — понуро прогуділа я, опустивши голову на груди.

«Доведеться це зробити, — тут же підкреслено спокійно, навіть із ноткою грайливості мовила Аделя. — Ти геть не справуєшся, Стефо».

Я вилетіла сходами нагору і стала навпроти неї. Яку палючу ненависть відчувала я до цієї жінки, яку відразу: це примхливе зверхнє обличчя, це дурнувате біле волосся, ця пещена шкіра; що за глупа безголова коза, що за набита дрантям манірна вертихвістка! Та вона тільки й знає, що думати про вбрання й веселощі; ніколи не чула у своїх грудях найменшої щирості, чи вдячності, чи любові. Усе тільки мною витирати болото й урину, усе тільки принижувати та їздити верхи.

З якою легкістю, без жодного вагання тієї миті я могла штовхнути її додолу сходами. Я важча, дужча за неї. Вона б незчулася, як уже летіла б униз, хрускаючи і ламаючись, б’ючись делікатною своєю порцеляновою чашкою об сходинки, витираючи шовковим волоссям розлиту сечу власної служниці. Уже від самої думки мене наповнила солодка насолода, і я впивалася нею, не спускаючи знавіснілого погляду зі своєї господині.

Аделя, очевидно, прочитала щось страшне на моєму обличчі, бо раптом безтурботна посмішка затремтіла і з-за неї виступила тінь дитячого переляку. В очах заблищали сльози.

О, зараз почне свою улюблену гру: буде плакати й заламувати крила.

Важке безсилля накрило мене темною рядниною, нудотно лоскотало в ямці від дурної ніжності, яка підступно вилізла невідь-звідки. Як я навіть подумати могла про щось подібне; хоч якою бездушною й інфантильною, себелюбною та марнославною була б ця жінка, я не дозволю й волосині впасти з цієї коханої голівоньки.

І від усвідомлення того, як я люблю її безмірно і всеосяжно, а вона не цінує мене аніскільки і в ламаний гріш не ставить, я неочікувано для себе самої завила на весь дім, як закатована вовчиця.

Ох, я для тебе — тільки набридлива луна в порожньому будинку. Ринка, в якій вариться яйце на м’яко тобі на сніданок. Тінь, що опікується твоїм нічним уриналом.

Від цієї розпуки мені стало так нестерпно, аж всю істоту мою охопило єдине бажання: зникнути, розчинитись, розпастись на порох. Перед очима зблиснув щойно вчора загострений ніж, яким я забивала рибу. Ось воно, ось. Єдиним точним і твердим рухом черкнути собі по горлу. На очах в Аделі. І бодай на півмиті перед тим, як світло остаточно загасне, побачити нарешті на її обличчі спалах, якого мені так праглося.

Не чуючи себе, я помчала додолу сходами. Уже в польоті я знала, що не наважусь завдати собі смерті. Принаймні не тепер. Що ж — є інший спосіб, так само страшний, якщо не гірший. Я не вб’ю себе, зате спотворю. Гострим ножем, яким відтинала голови линам, я відріжу собі волосся під корінь.

Я видерла з зачіски шпильки — і коси розлетілись позаду мене хвостом комети. Наступної хвилі я лежала під сходами, у калюжі нашої з Аделею нічної водиці.

Аделя затулила вуха руками й заплющила очі. А я вила і вила, а тоді голос мій обірвався, і я гірко заплакала.

«І зовсім не я купувала, вбивала і патрала линів, не я замовляла свіжу воду, не я місила тісто і пекла хліб, не я натирала воском підлоги, не я прала ці важенні портьєри, крохмалила обрус і прасувала його залізком [30], попікши собі зап’ястя до живого м’яса; не я витріпувала килими, ліжники і подушечки з вашої пурпурової канапи, оббитої адамашком, не я шукала для вас у Франя павичеві пір’їни серед іншого лахміття, щоб ваш салон не вибивався з останньої віденської моди, не я чистила начиння, шурувала кухонне срібло, кам’яних зміїв і канделябри, не я готувала слиз льону для твоїх кучерів, не я перешнуровувала півночі корсет до твоєї нинішньої сукні, Аделю, що навіть не могла зацерувати собі панчіх! Не я робила і роблю все в цьому домі, не я гарую, як проклята. Дай мені вже спокійно тут здохнути, дай мені померти, щоб не псувати вам милих прийнять і гарних товариських забав, Аделю. Хай уже Петро зітхне з полегшенням, хай нарешті з тебе спаде тягар мене терпіти».

Я вперлась чолом у мокру підлогу, накрила потилицю долонями і глухо ридала, кусаючи губи. Солодко і нестерпно пекло всередині.

«Ну годі, годі, серденько», — Аделя несміливо гладила мене по спині, а я від її дотику тільки ще самозабутніше заскімлила.

Її гарячі сльози падали на мої попечені залізком зап’ястя.

Врешті вона обняла мене, пригорнулася всім тілом, і ми ще трохи схлипували, шморгали носами і здригались; м’який затишок і знесиленість накрили нас пухкою периною.

Уже зовсім скоро, коли я прибирала її перед приходом гостей — спершу спіднє з фальбанками й вишивкою гладдю, потім корсет, а тоді — кремова вузька сукня з мереживом, з летючими тюлевими рукавами, тісно перехоплена в стані широким поясом — Аделя, розрум’янившись, весело щебетала.

Яким буде той отець Йосиф, гадала вона — очевидно, він не старий, бо має молоду дружину. Чи виявиться він суворим і мовчазним, як наш парох із катедри, чи веселим, лагідним і жартівливим, як отець із Княгинина. Все, що відомо, — до Станиславова священик приїхав зовсім недавно, до того мав парохію в якомусь селі поблизу Коломиї. Петро казав, люди не хотіли його відпускати; казав, отець мудрий і світлий, що біля нього чуєш особливе якесь, високе повітря.

Я вилась навколо неї ластівкою. Накрутила разки перлів на її білосніжну шию, вклала коси вигадливим вихором, увіткнула у них тризубий гребінець із хрому і тонкого кольорового скла: цикаду на гілці з вишневим цвітом. Що ще зробити з моєю кралечкою, щоб вона засліпила всім очі, щоб усі побачили, щоб зрозуміли, яка вона в мене є.