Фелікс Австрія - Андрухович Софія. Страница 17

Коли повернулась, у салоні вже знову було спокійно. Отець Йосиф із Петром розмовляли про таємничі зникнення із храмів коштовностей та реліквій, які знову почастішали останнім часом. Петро казав, розв’язання загадки мусить бути дуже просте: нехай отець не ображається, але це можуть робити служителі. Священик не ображався. Він мав іншу думку.

«Чи не звернули ви уваги на те, що водночас зі зникненнями цінних предметів із храмів того чи того міста завжди відбувається виступ Ернеста Торна, фокусника й шахрая?»

Петро зиркнув на мене — і я думала, обов’язково скаже отцеві, що я палка шанувальниця шевальє і не пропускаю жодної його вистави. Але ні, він таки змовчав, дякувати Богу.

Аделя про щось мило щебетала з їмостю. Іванка, знову густо почервонівши, шепотіла їй на вухо: «Я помітила ваші панчохи, пані Аделю! Страх люблю панчохи і різну пишну одіж, маю таку слабкість», — і вона прикрила обличчя долонями.

Аделя милостиво посміхнулась. Панчохи вона справді вдягнула нині прегарні: сріблясто-сірі, з блискучою тонкою смужкою, що зміїлась по центру литки.

«Іванко, панчіх я зняти не зможу, — сказала Аделя, виймаючи із золотих кучерів гребінця з цикадою. — Але чи не образитесь ви, якщо я подарую вам цю дрібничку? Я зауважила, що вона теж припала вам до душі».

З грудей їмості почулось раптом неприродне хрипіння, але вона вдячно взяла в руки прикрасу.

«Мені дуже, дуже подобається».

Бідна дитина.

Отець Йосиф мовчки простягнув долоню, Іванка кілька хвиль благально дивилася йому в очі, а тоді віддала гребінця. Вона нервово відкашлялась, жадібно випила склянку компоту, намагаючись потамувати хрипіння.

«Дякуємо, — священик поклав річ на стіл перед Аделею. — Моя дружина гарна й без того. Бог щедро наділив її такою силою дарів, що вона не потребує додаткових декорацій».

Дивлячись на отця Йосифа, я думала про Торна та його ілюзії. У священикові було щось таке ж сильне й неземне: якась магічна міць, що примушувала тверді предмети розчинятись у повітрі, а невисловлені почуття й погляди робила фізичними, відчутними на дотик. Ні, отець мав у собі щось іще набагато потужніше, щось надлюдське.

Невже я знала цю людину раніше?

[6.VIII]

Розділ 7

Цілу ніч я страшно мучилась, відчинені вікна не допомагали. Не мала чим дихати, обливалась водою, намочила в мідниці простирадло і, загорнувшись у нього, босоніж вийшла до саду. Тут було не легше: жодного натяку на вітер, дерева і трава — нерухомі, мов виліплені з чорного воску. Ґвалтовно верещали цвіркуни й жаби, здавалось, що то армія кравців люто кроїть сотнями великих ножиць грубе сукно. Духота нестерпна. Паніка і розпач — як буває, коли, знімаючи тісну спідню сорочку, задерши руки догори, з головою застрягаєш у ній і не годен вивільнитись.

Під ногами лежать останні паперівки. Ніхто їх не збирає. Нема господаря в хаті.

Аделя перед сном прибігла до мене вся в сльозах. Довго не хотіла розповідати, що сталось. Я пригортала її до себе, тримала за плечі, поки її трусило, як одержиму — і відчувала, що крізь мої долоні, обережно прикладені до її спини, проходить страшна сила, якась пекуча блискавка.

Я не раз уже зауважувала, що людина своєю поведінкою несвідомо повторює явища природи чи погодні умови.

Впродовж усього липня періщили зливи, лютували страшні бурі з громами та блискавками. Минулого тижня, у п’ятницю, блискавка розвалила комин пекарні Фідлера на Бельведерській. Я якраз брела туди крізь немислимі болота (Бельведерська і її найближчі околиці славляться своїм сміттям і брудом, понадто в таку мокру пору): купити бішкоптові бабки з ягідним кремом (того дня я сподівалась на мармуляду з сирої малини і суниці), бо після того, що Петро вчинив із моїм готуванням, не мала жодного настрою поратися на кухні. Але Аделя любить добре солодке тісто.

Парасоля не рятувала. Я була мокра, як курка. Якраз проходячи Казимирівською під спокійними атлантами, які, по-діловому впершись долонями в шлунки, тримають на схилених карках і кучерявих потилицях руду кам’яницю, я почула той гук, від якого, здавалось, і сама зсередини розлетілась на тисячу уламків.

Бішкоптові бабки мені все одно продали, і Аделя цілий вечір казала, що не годна їх їсти, бо знає на смак мої.

У Фідлера, слава Богу, усе закінчилось тільки комином.

Наша пушка на каву знову геть спорожніла (Петро хлебче каву, як мою кров), і я пішла до Вольфа Гальперна, на Середмістя, до його крамниці з прянощами.

Люблю бувати там: пан Гальперн дрібний і спритний, завжди в бездоганному ґарнітурі, при краваті та в білій сорочці, у круглих окулярах і з зачесаною назад чуприною, на якій зубці гребеня вкарбували тонкі рівчачки; на стіні крамниці висить чималий клапоть кори якогось екзотичного дерева — на ньому намальований усміхнений слон, що танцює, високо і незграбно піднісши лапи; власник зазвичай сидить за прилавком, наполовину схований за великим скляним слоїком, де в спирті зависли великі страшні комахи з закрученими хвостами («Для розваги клієнтів», — пояснює Гальперн; але й справді — спробуй очі від них відліпи, поки крамар уже запаковує та лічить тобі те, що ти й не збиралася брати).

До прилавка не так просто підступитися: весь простір заставлено мішками з кавою, цукром, кардамоном, цикорієм, мушкателевою ґалкою, гвоздикою, стручками ванілі, тютюном і какао, повітря тут, як тліючий пух — набивається в рот і в ніс, не дає вдихнути, щипає очі. Уже від самого запаху стає так весело, ніби випила міцної чорної кави або келих шампана на голодний шлунок.

Гальперн розповів мені про трагедію в родині його близького приятеля, місцевого купця пана Барона. Його дружина з двома дітьми вирушила на весь літній сезон до Татарова, де винайняла кімнату в будинку Ліпи Локера. Минулого тижня пані Баронова вибралась до Станиславова на закупи, біля дітей залишилась її сестра, панна Штекель. Тим часом під час однієї з нескінченних рясних злив у будинок влучила блискавка. Панну Штекель, яка тієї миті на кухні розтоплювала кунероль [34] на якесь печиво, вбило на місці: вона впала навзнак, уся чорна, як вугіль. Дітей — вони бавилися в кімнаті — тяжко ушкодило. Ліпа Локер негайно послав за лікарем із Микуличина. Той примчав і наказав закопати дітей по шию в землю. Копати було важко через мокрий ґрунт. Хлопці не плакали. Мовчали і навіть не кліпали. Їхні дві малі голови стирчали серед трави, як химерні кульбаби. Плакала пані Баронова, годуючи їх із ложечки медом і водою. Але лікар сказав, що надія втримати дітей при житті є, і то велика.

Я сказала: дай Боже.

Пан Гальперн хитав головою, відмірюючи для мене зерна міцної зеленої кави з Сальвадору і арабської мокки — аж по 13 з лишком, дорогої, як дідько, але такої ароматної, що здуріти можна. Нехай я не годна витримувати навіть виду Петрового, але не можу собі дозволити варити йому нездалу каву. Така вже я є.

Господи милосердний, думала я дорогою додому, дивуючись, що вже навколо так сухо, що болото на хідниках позасихало на кору і потріскалось, утворивши павутинні рисунки. Це життя таке крихке. Випаровується, як вода випарувалась із цієї грудки сухої землі. Ось повіяв вітер — і вона розсипалася на порох. Так і це тіло, відображене у вітрині зі швейними машинками «Singer», на самому початку Липової, розсиплеться і зникне безслідно. І де ж тоді подінусь я — пушка духу, яка всередині?

Бо це тіло мені, як чужий дім, де я тимчасово знайшла притулок. Пушка духу знайшла непевний прихисток у тілі, а тіло мусить тулитися в чужому домі з каменю, де воно всім немиле і звідки його тільки й чекають, щоб витурити. А воно, замість того, щоб зібрати свої малі пожитки та зникнути у світах, знову і знову повертає до своїх господарів і несе їм зерна пахучої арабської мокки, аж по 13 із лишком корон.

Повз мене проїжджають вози, наладовані дерев’яними балками. У парку цісаревої Єлизавети починають будувати музичний павільйон. Ресторан уже майже готовий. Ми з Аделею ходили на нього дивитись: він просторий, легкий і світлий, пахне свіжостятим гембльованим деревом.