Фелікс Австрія - Андрухович Софія. Страница 24
Але він повільно відступає крок назад, знову лагідно всміхається і каже: «Я мушу йти, дитино. Я запізнився на службу Божу. Йду просити пробачення. Слава Ісусу Христу».
«Слава навіки Богу Святому», — покірно кажу я і відпроваджую його розмитим від сліз поглядом у смарагдове світло каштанів.
Старий у чорному кафтані тягне мене за руку.
«Ади, ади, панюньці, ту є таке місце, же дуже добре чути…»
Він заводить мене в заглибину біля муру і вказує на стіну, широко посміхаючись беззубим ротом. Я доторкаюсь долонями до надщербленого чорного каміння. Воно стугонить. Тож я наближаю голову і тулюсь до муру щокою і вухом.
Каміння співає чоловічими голосами — суворими, урочистими. Співають полум’яні шестикрилі серафими, вивергаючи любов до Господа зі своїх розпечених гортаней. І чотириликі херувими, з чиїх лев’ячих пащ та орлиних дзьобів ллється досконала небесна мудрість. І ангели престоли, богоносні, а тому, спокійні і вдоволені, теж співають. Стримані й помірковані ангели господьства виводять основну тему мелодії. Ангели сили ковзають на найвищих нотах, упиваючись благодаттю. Ангели влади врівноважують їх своїм монотонним гудінням, ніби креслять освячене коло. Архонти розгортають зоряне небо, котять хвилі та хмари, грають вітрами й загортають усе сніговим пухом. Архангели, учителі небесні, розкладають поміж зорями кожен свою планету, ніби ноту на нотному стані, розписуючи людські маршрути. І звичайні ангели з трубами, з золотими чашами, наповненими Божим гнівом, ангели, зовсім схожі на смертних людей, долучаються до хору шарудінням важких крил із великими цупкими пір’їнами.
Ми, херувимів тайно являючи і животворящій Тройці трисвятую піснь співаючи, всяку нині житейську відложім печаль.
«Невже це в’язні так співають, Господи!» — лунає за моєю спиною голос Аделі.
«Ая, панюньці, лотри, лотри, паскудники!» — вдоволено крекче старигань, мружачись і спльовуючи набік.
«Я подумала, ти понесла гостинці до Будинку старців і калік, — каже мені Аделя. — Чи ти нині збилась зі шляху?»
«Але й ти прийшла не зовсім туди, куди збиралась, — відповідаю я. — Цим боком не дістанешся до Петрової майстерні. Хоча правда… Ти так рідко цікавишся життям свого чоловіка, що навіть не знаєш, де саме він працює останнім часом».
«Це тому, що ти надто добре дбаєш про мого чоловіка, — холодно каже Аделя, міцно стиснувши уста. — А я прийшла не до нього. Я умовлена з отцем Йосифом».
Навіть ангели замовкають, почувши про це. Я чую, як скрапує волога на м’який торф під ногами.
І в цю мить, брязкаючи шпорами, наче жеребці збруєю, прибігають сполотнілі Малпа з Опецькуватим: очі на лобі, волосся сторч, роззявлені від жаху пащеки, тремкі долоні, що волого стискають оторочені срібними нитками ефеси шабель.
«Шо ся стало?» — кидається до них дідуган.
«Клич священика!» — хрипить Опецьок.
«Шо ся стало?» — верещить старий.
«Різбляр… різбляр…» — белькоче Малпа і заходиться страшним нервовим кашлем.
«Петро!» — вигукуємо ми з Аделею в один голос, хапаємось за руки і кидаємось бігти до майстерні, в якій він працював останнім часом над скульптурами для каплиці отця Йосифа.
Майстерня ліпиться до протилежного боку дому кари, ближче до торговельних яток, і відгороджена від нього цим самим масивним муром, з якого ще кількадесят хвилин тому лунала янгольська пісня. Я майже щодня приношу туди Петрові їжу, як приносила у всі місця, в яких він працював: до катедри чи в майстерню Бембновича.
Майстерня схожа на просторий хлів: дерев’яна споруда з високою стелею, неотесаними балками і кількома підпорами. Всередині панує безлад: тут тримають дрова, сувої старих попсованих тканин, якісь кам’яні уламки, знищені до невпізнання дерев’яні ікони, з витертих і вицвілих поверхонь часто світять самі лише проникливі очі з білими цятками у внутрішніх кутиках. Ці очі стежать за тобою з мороку, хоч куди б ти намагався від них сховатися.
Петро дуже часто залишається тут на ніч. Коли він уже працює — то працює до нестями, забуваючи про сон і про їжу, падаючи від виснаження серед гострих шматків мармуру.
Двері розчахнуто — їх полишили так два нажахані рядові вояки імператорської та королівської армії. Що вони шукали в майстерні, яких скарбів — одному Богові відомо.
Ми з Аделею завмерли перед входом, спаралізовані страхом. Мені не хочеться заходити. Не хочеться довідуватись, що трапилося з Петром.
Крізь шпарини між дошками та неоковирні широкі вікна ллється яскраве сонячне світло. Воно робить ще білішими брили мармуру, які стримлять посеред реманенту, дощок і драбин. Із цих брил прориваються, сяючи разючою білизною, досконалі діти-ангели з відкритими чистими лицями: їхні зграбні кінцівки свідчать про танець, легкість і радість, пальчики перебирають струни арф і отвори сурем, пригортають до грудей пташенят і кролів, леткі кучері розвіваються над головою, крила здіймають слідом за собою в повітря пелюстки квітів, краплини роси і напівпрозорі уривки хмар.
Отець Йосиф, чию присутність ми негайно відчуваємо, твердо відсторонює нас з Аделею і заходить досередини. Він нахиляється, піднімає з підлоги чорний високий циліндр, обтрушує його від мармурового пилу й обережно кладе на високий стос дров. Ми з Аделею, сплівшись руками, йдемо за ним назирці. У потилицю мені дихає старий сторож. Здається, чутно також сопіння вояків у дверях та гамір роззяв, які з’явилися невідь-звідки, занюхавши в повітрі запах чогось небуденного.
Петро міцно спить, як завжди, геть чисто білий, обліплений товстим шаром пилюки, що перетворилась на ньому на зашкарублу скоринку: вона потріскалась і промережилась густою сіткою візерунків. Його, нерухомого, неможливо відрізнити від кам’яної постаті. Міцна рука з чітко окресленими м’язами, з напнутими від постійних фізичних зусиль жилами спочиває на темно-зелених складках сукна, накинутого згори. Кулак міцно стискає долото і не відпускає його навіть уві сні.
Поруч із Петром спить ангел. Живий ангел. Не білий, не кам’яний, ангел із плоті і крові: зі світлою шкірою, з рум’янцем на щоках, з волоссям, яке м’якою хвилею обрамлює чисте обличчя, з дрібними крапельками поту на чолі та над верхньою губою, вбраний у довгу сукню, розшиту блискучими намистинками.
Очі вони розплющують одночасно. Петро якусь мить дивиться на дитину, в очах його віддзеркалюються страх і нерозуміння, і щось таке велетенське, що ніяк не вміщається у висмикнутій зі сну голові. Щось немислиме та безформне, чого навіть твереза ясна голова не могла б умістити. Він обводить поглядом усіх свідків сцени, зривається на рівні ноги, кілька разів гучно вдихає і видихає повітря — долото, гучно грюкнувши, падає йому до ніг — і обвалюється на коліна перед істотою, яка, здається, от-от розчиниться у повітрі, повернувшись у простори його, Петрових, снів.
«Дивіться, кам’яний ангел ожив!» — скрикує хтось із присутніх. Чутно молитви, бурмотіння, напружений шепіт. — «Чудо! Чудо!» — майстерня наповнюється тривожним шумом.
Поки Петро хреститься й безгучно ридає, дитина сідає мовчки, пильно обдивляючись присутніх. На її обличчі немає ні страху, ні здивування, ні радості — жодних емоцій, які легко можна було б назвати і яких би від неї чекали. Темно-зелене сукно здіймається і, зависнувши у повітрі, опускається на маленьке худе тільце. Поки складки тканини повільно падають долу, під ними щось копошиться, перекочується, наче зовсім маленький м’ячик. Отець Йосиф нахиляється і тягне до себе край сукна. Стариган у кафтані смикає з іншого боку. Кілька роззяв поквапливо вистрибує уперед, штовхаючись. Вони метушаться, вовтузяться, їхні жадібні руки зникають під покривалом.
Повітря один за одним розтинають вражені зойки. Петро зводиться на рівні ноги, рішуче підступає до сукна і зриває його з підлоги. Ангела немає. Долівка, брудна й затоптана, виявляється порожньою.
Що це за неймовірне марення. Земля гойдається під ногами. Я відчуваю потребу вийти назовні. Звільняюсь від цупких рук блідої Аделі, проштовхуюсь крізь зачаровану юрбу, наближаюсь до дверей — і на порозі спотикаюсь об чорний високий циліндр, що лежить на самому порозі.