Фелікс Австрія - Андрухович Софія. Страница 43

«Що ж я приготувала для Його Світлості?»

«Кажуть, ви приготували салату з сирого шпинату з порізаною редькою, помідорами без зернят, огірками, печерицями, калярепою [74] і зеленими листочками, заправлену порізаною цибулею, петрушкою, сіллю, оливою і цитриновим соком, помідорову зупу, каляфіоровий [75] накипляк, паштетики з грибів у налисниках, печених пстругів, обложених бульбою. Так кажуть».

Я і далі посміхалася, сприймаючи все це за жарт. Але чоловік говорив дедалі серйозніше.

«І кажуть, що Його Світлість спершу планував оглянути Станиславів, але так захопився трапезою, яку пані приготувала, що не міг відійти від столу, аж настав час продовжувати подорож, бо у Львові на архикнязя Отто чекали».

«Але ж то все вигадки! — мовила я, прагнучи розвіяти цю помилку. — Хто може таке про мене говорити!»

«Вигадки? — перепитав Велвеле. — То, напевно, вигадками є й інші речі, які про пані говорять».

«А що про мене говорять?» — неприємний холодок заворушився у грудях, і я відчула, як долоня, якою тримаю Фелікса, стає вологою.

«Кажуть, що пані добровільно віддала своє життя якійсь іншій пані і робить для неї все, хоч та жінка не є хворою чи немічною. Що пані живе, як пес при господарі».

Кров відступила від мого лиця.

«Що ви кажете, — я хотіла говорити спокійно, але в горлі щось заважало. — Я просто служниця. Що в цьому дивного чи недоброго. Кожен живе, як може, робить, що вміє».

«Служниця мусить отримувати гроші за свою роботу. А пані, кажуть, не отримує. Не ставить себе ні в гріш!»

Він видавався аж сердитим.

«Ну бо я — не звична собі служниця!»

Та він же нічого не знає, подумала я. Не знає про мене, про нас із Аделею, про доктора Анґера, який порятував мені життя і замінив батька. Не знає, яку обіцянку я дала йому перед смертю. Не знає, що ми з Аделею — як два дерева, які сплелись стовбурами, що ми одна без одної не зможемо. Що я не є псом при господарі. А якби навіть і була!..

Він не знає, що казав мені отець Йосиф: життя — для того, щоб служити Богу. У цьому — найбільша радість і єдиний сенс. Людина — створена за образом і подобою Господа. Служачи людині, ти служиш Богові.

А він раптом, ніби почув всі мої думки, каже:

«Хіба не у вас, християн, є така заповідь: „Люби ближнього свого, як самого себе“? Хіба не мусить людина спершу навчитись себе любити?»

«Прощавайте, пане», — я відвернулась і потягнула за собою Фелікса. Не слід навіть розмовляти з цим божевільним.

Він божевільний — ось чим пояснюється моє дивне враження ще з тієї нашої зустрічі. Треба сказати Аві і Фрумці, щоб не кликали його до себе, щоб не пекли для нього леках.

«Я тільки хотів сказати, — продовжував він спокійно говорити мені навздогін, і його низький голос не тонув навіть серед пронизливих криків вуличних торговців, — що недарма про ваші таланти ходить така слава! Ви могли б готувати їжу, до якої були б охочі і архикнязі, і прості люди, і всі б вам дякували і вас цінували».

Жахливий, жахливий.

Я почала молитись пошепки, щоб більше його не чути.

[25.X]

Розділ 18

Вдова по урядовому надрадникові (який, звісно, насправді був просто радником, але ж ви знаєте, як у нас на Галичині люблять робити людям приємність, називаючи доцента професором, а студента на другому році навчання — паном доктором), наша сусідка на Липовій, сказала, що на найближчі дні заповідається тепла погода. Кращої нагоди для великого прання не можна було й вигадати.

Я прийшла до їмості рано-вранці — але так, щоб отця Йосифа вже не застати.

Помешкання вщерть було залите сонячним світлом, і від цього бруд і занедбаність ще дужче проступали навколо.

Я позбирала по всьому дому постільну та всю іншу білизну, обруси, рушники і серветки, понаносила води з криниці. Від душі намилювала їх на кухонному столі, потім складала до великого баняка: малі речі на дно, згори — великі. І — на вогонь.

Їмость, здивована і радісна, ласкаво дозволила мені взяти на себе прибирання. Поки я вимітала зусюди гори болота, витирала пилюку, складала розкидані речі, Іванка зворушливо супроводжувала мене, не стуляючи рота.

«Моїх пань так здивували ці гуцульські меблі, — вела навколо себе пухкою рукою, — а я звикла до них, як і до інших особливостей мого татка. Хоча — які там особливості: татко звичайний, традиційний, раціональний настільки, що аж зуби болять. Якщо вже він полюбив тесати, різьбити, ліпити і випалювати — то це не настрій одного дня.

Чи доводилось вам зустрічати у нашому краї в наш час інших чоловіків? Якщо так, то прошу мене з ними познайомити!

Щоб ви розуміли, мій татко має тепер серйозну проблему. Весь його запас поштових марок, розрахований на багато років наперед, тепер не дійсний: треба міняти їх на нові. Не те щоб мій татко писали багато листів, навпаки — але такий у нього звичай: робити багаторічні запаси всього, що може знадобитись одного дня. Так можна забезпечити себе від непотрібних нервів і непередбачуваних ситуацій.

З огляду на це татко погодився видати мене за Йосифа. „Хоч він зовсім молодий і навіть бороди не хоче собі відростити, щоб виглядати статечнішим, як усі порядні люди, але на диво я можу йому довіритись і почуватись спокійним: жодних несподіванок чи неприємностей, пов’язаних із вашим шлюбом, я не передбачаю“.

Татко ніколи не вірив людям без бороди — а Йосифові повірив, і мав рацію, адже той не тільки з великою вдячністю прийняв усі шлюбні дари у вигляді гуцульських меблів, кахель та посуду, але й справді живе розмірено й одноманітно.

Татко завжди боялися моєї хвороби. Коли мною било — мама була поруч, тримала за голову, щоб язик не завалився. А татко блідли і втікали з хати. А потім читали всю ніч наді мною Псалтир. Думали, то в мене хтось вселяється. І за Йосифа видали в надії, що мого демона вдасться заспокоїти.

Де ж він заспокоїться, Стефцю, коли така навколо нуда! Якою ж наївною я була, коли уявляла, що, вирвавшись із гірського села і потрапивши до міста, зможу жити повним життям».

«Що воно таке, їмосте, — повне життя?» — запитала я, видраюючи щіткою підлогу.

Іванка відступила кілька кроків назад, бо коричнева вода з піною вже майже сягала її ніг.

Замість відповіді вона закотила очі до стелі (я простежила за її поглядом — там погойдувались чорні зарослі павутини, порослі френзлями бруду, які я не помітила досі, і лють закипіла у мене всередині, підбурюючи чи то вихлюпнути воду з мідниці на їмость, чи штовхнути її, щоб вона таки впала до брудної калабані) — і, склавши руки на грудях, заспівала високим голосом:

Я, щоб приховати небезпечне роздратування, заходилась ще енергійніше драїти дерев’яні дошки, а їмость тим часом замріяно говорила про знану на світі оперну співачку Соломію Крушельницьку, всю в перлах, пудрі, шовках і діадемах; про «Силу долі» Джузеппе Верді та «Семіраміду» Джоакіно Россіні; про ванни з шампана, молока й трояндових пелюсток, презенти від таємних шанувальників, напахчені рукавички, пасма волосся, кинджали, інкрустовані рідкісним коштовним камінням, про коштовності, шурхотіння нот, каніфоль, ґоґоль-моґоль щоранку, дотик смичка до струн скрипки, дотик ступні, обтягнутої шовковою панчішкою, до устілки у взутті. Про оркестру в чорних костюмах на пароплаві, про широкий язик піни, який залишається позаду на гладі ґранатових вод, про спеціальні вагони у потягах, схожі на найдорожчі салони, — де найчемніша прислуга і завжди свіжі іриси, «яйця в мішечку», портрет Сіссі на коні і з батіжком, і навіть ванна з гарячою водою, і маленькі щіточки, якими можна відшкрябувати мозолі на п’ятах. Про «Вулицю» Філарета Колесси у виконанні «Бояна», про довжелезні шпалери із січовиків та гімназистів на пероні, запах бузку й кави, дьогтю і меду, про дотик до клавіш інструмента фірми «Gustav Roster», на якому грає Микола Лисенко.