Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович. Страница 30

Надходила обідня пора, я мирно прогулювався вуличками Пуебли, аж раптом мій шлунок надсадно булькнув, а потім ображено забурчав, нагадуючи, що одна чашка кави з солодким млинцем не підмінить нормального сніданку. Я сховав фотоапарат в кишеню і взявся видивлятися пристойний ресторанчик, де можна було б набити черево чимось їстівним.

А зараз — увага. Лапідарна преамбула до наступних подій.

Я не пригадую, коли востаннє плакав. Чесно кажу: не пам’ятаю. Може, то було років у чотири, може п’ять. Словом, давно. Це поки ніяк не стосується оповіді, але… просто треба, аби ви знали.

Так от, Пуебла аж кишіла вайлуватими торговцями різноманітними мексиканськими наїдками. Вони приторговували просто на вулицях під палючим сонцем; їхні ларьки, тельбухаті й неоковирні, стояли на кожному кроці, часом повністю запруджуючи тротуар. А втім, я добре пам’ятав, що мені наказував Мігель ще перед поїздкою:

— Якщо не хочеш, щоб твоя подорож перетворилась на короткі перебіжки між гальюнами, — перестерігав друзяка, — не здумай їсти страви, які продаються в кіосках або на вулиці.

Разом з тим Мігель велів, щоб я їв такос скрізь, де тільки бачитиму, бо такос, а особливо соуси до нього, — то репрезентант істинно мексиканської душі та вдачі. Отак він казав мені, барбос немитий.

Під час теоретичної підготовки мандрівки я ґрунтовно проштудіював на форумі «TripAdvisor» усю наявну інформацію про такос. Там подейкували, що у великих містах більшість страв національної мексиканської кухні спеціально адаптовано під розніжених туристів і не становлять жодної загрози для неадаптованих заокеанських шлунків. У той же час сайт застерігав, що в глухих автентичних районах Мексиканських Сполучених Штатів дещо недорозвинене поняття слова «адаптація», через те там-таки можна натрапити на справдешній такос, а з ним, справдешнім, слід поводитися якнайобачніше.

Це була коротенька передмова, що мала на меті підготувати вас до нижчевикладених фактів і подій. А отеперечки сама історія.

Кепське бурчання в животі підхльостувало мене, тому я квапливо мігрував на другий бік вулиці і вишукав охайний ресторанчик, над входом котрого висіла мальовнича вивіска «El mejor tacos en Puebla [82]». Пафосний напис не вельми відповідав зовнішньому вигляду кухмістерської, але від запаху, який долітав з кухні, мій шлунок ґвалтовно зарепетував і сам потяг мене всередину.

— Que quiere, senor [83]? — офіціант був тут як тут.

— Такос, звичайно, що ж іще, — впевнено кажу до нього англійською, так, наче гризу той такос щоранку. — І… ем-м-м… одне пиво, «Negra modelo», por favor.

— Слухаюсь, пане. Зараз усе буде.

Тут слід сказати, що такос (або тако) — це не стільки якась специфічна страва, скільки питомо мексиканський спосіб споживання усілякої всячини. Коли ви замовляєте такос, вам зазвичай приносять пачку тонких пісних млинців, що звуться тортильями, таріль з їстівним начинням і різні підливки. Ви самі накидаєте начинку на тортилью, зрошуєте зверху підливкою, і закручуєте оте все ріжком або конвертиком. На тому й усе — такос готовий до споживання.

Хвилин за п’ять офіціант обставив стіл і приволік моє замовлення.

Я наклав на тортилью тушкованого м’яса, кілька шматочків гострої ковбаски чорісо, притрусив зверху цибульки і зеленого салату, навіть пару грудочок подрібненого кактуса поклав, а потім на хвильку завмер у сум’ятті. На столі переді мною красувалися три глиняні кандійки з різними підливами. У першій ринці бовтався криваво-порфіровий, полум’яний як Марс соус чилі, в другій кучугурилася м’ясиста гвакамоле — густа, але безневинна паста з м’якоті авокадо, а в останній відсвічувала зеленню невідома мені, абсолютно миролюбна й сумирна на вигляд підливка.

«Гвакамоле — це для дівах, — відразу розсудив я, оскільки знав, що пюре з авокадо зовсім не гостре. — Соус чилі навряд чи внесе щось нове у мої гастрономічні знання. Спробую, мабуть, отой зелененький, гляну, що воно таке на смак…»

Тож я бадьоро вхопився за черпачок і розмашисто накидав поверх м’яса та овочів зо три повних ложки ріденької зеленкуватої маси. Якби тоді я хоч на мить звів очі від тарілки, то нагледів би, що навіть кухарі повистромлювали свої довбешки з-над дверей кухні й очманіло витріщалися на мої рухи. Однак мій шлунок настирливо гарчав, а під язиком аж хлюпало від слини, через що всю мою увагу поглинула миска з такосом.

Покінчивши з тим невинним соусом, я акуратно згорнув тортилью трубочкою і запхав її у пащеку. Я був настільки голодним, що одним махом відкусив добру половину скрученого сандвіча, і тільки після того помітив, що офіціанти і бармен уп’ялися в мене ошалілими поглядами, наче я не обід справляв, а збирався робити собі харакірі.

«Тю, — жую і думаю. — Ви наче перший раз узріли як ґрінго трапезують». І усміхнувся до них набитим ковбаскою, м’ясцем та городиною ротом.

Я добре зафіксував у пам’яті цю мить, позаяк то була остання моя усмішка на найближчі чотири години.

Ще поки жував, було нічого. Та глитнувши, зрозумів усе. Я відразу докумекав, чому вони витріщалися на мене як на самогубця, добрав, що то значило «неадаптований такос», а ще я докумекав, що термоядерний процес, який оце допіру розпочався у моїй горлянці, вже ніяк не повернути назад. Нестерпний жар ширився моїми клітинами. Перші кілька хвилин я думав, що просто вріжу дуба: серце шалено токотало, все тіло обросло краплинами поту, з вух валив дим.

І тоді я сказав:

— У-у-у…

Я хотів ще щось проказати, та не подужав. Я не міг навіть дихати. Щойно норовився втягнути повітря ротом чи носом, піднебіння спалахувало, мовби политий керосином сухий хмиз, і гострі язики полум’я блискавками проймали аж до вух і потилиці. А потім палюче вогнисько полізло униз до шлунка. Таке враження, наче хтось увіпхав мені до стравоходу йоржик для унітазу і почав старанно вертіти ним туди-сюди. Потому почалась найгірша частина: потекли сльози. Я схлипував, скімлив, пхикав і ридав, але нічого не міг з собою вдіяти.

Крізь рясні патьоки сліз я угледів, як з протилежного кутка зали дріботить офіціант і несе на таці чималу миску зі сметаною.

— Це за кошт закладу, — тихо сказав він, ставлячи полумисок поряд мене і хватькома ретирувався.

Його колеги насилу стримувались, щоб не зайтися реготом. Вони вдавали, ніби не помічають, що я от-от займусь полум’ям, мов стіг сіна у бездощів’я, однак цікавість пересилювала норми пристойності, і вони раз-по-раз стріляли в мій бік глузливими позирками.

Але… тієї миті в мені знов прокинувся Овен, і я навіть не торкнувся до рятівної сметани. Більше того, як кажуть, на зло ворогам на радість мамі, я показав тим тюхтіям, що не ликом шитий, і запхав всю до останнього шматочка тортилью до рота, зачавши театрально розжовувати. Я, без сумніву, виглядав би вельми доблесно і героїчно, коли б не дрімучі рівчаки сліз: я їв і рюмсав, мов дитя. Уперше за п’ятнадцять чи двадцять років.

Нарешті я дожував і тихо-тихо пікнув:

— А…

Офіціант швидко усе розкумекав і мигцем приніс на таці рахунок. Ридаючи, я розрахувався за палений ленч і забрався геть.

Я йшов, не розбираючи дороги, кудись якнайдалі від Зокало. Я палав, наче ялиновий смолоскип, а сльози безупину дзюрили по щоках і скапували з підборіддя. Затуманеними очима я дивився на дітлашню, що бавилась на укритій зеленню та квітами площадці в центрі Зокало, і плакав. Я зиркав на банківського клерка, який знемагав від спеки під панцером свого жакета і поспішав на роботу після короткого обіду, і ридав як немовля під час закрепу. Я глипав на брудненькі таксі, аритмічну бруківку, розлогі дерева понад кам’янкою, і заливався сльозами, наче сентиментальна дівуля. Я літрами пив холодну воду, але нічого не помагало: у горлі пекло, а трикляті сльози нестримними фонтанами цвигали з очей.

Я дещо затямив того дня. Розкрив для себе нову вселенську істину, яка навічно вкарбувалась у моїх звивинах не згірше другого закону Ньютона, Шевченківського «Заповіту» чи першої строфи нетлінних «Каменярів». Я раджу й вам запам’ятати її і ніколи не забувати, якщо вам раптом випаде нагода помандрувати автентичною Мексикою.