Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Гудкайнд Террі. Страница 34

Тепер лотки, що стоять майже на кожному розі, були переповнені хлібом, і голод перетворився всього лише в моторошний спогад. Було дивно бачити, що такий достаток принесла людям всього лише свобода. Було радісно бачити, що так багато людей в Алтур-Ранзі посміхаються.

Досить багато людей були налаштовані проти революції, вони підтримували Імперський Орден, який прагнув залишити все на своїх місцях. Було багато таких, хто вірив, що люди грішні і не заслуговують в своєму житті нічого, крім злиднів. Вони вірили, що щастя і достаток — гріх, що людина не може зробити своє життя кращим, не заподіюючи шкоди іншим. Такі люди зневажали саму ідею індивідуальної свободи.

Здебільшого ці люди зазнавали поразки, були вбиті в боротьбі або розігнані. Ті, хто билися і завоювали свободу, пристрасно цінували її. Річард сподівався, що вони будуть міцно триматися за те, що чого добилися.

У міру того як вони просувалися вглиб міста, він помічав, що багато брудних цегляних будов були відмиті і тепер виглядали як нові. Ставні, пофарбовані в яскраві кольори радували око навіть в густіючих вечірніх сутінках. Багато будівель, спалених під час повстання, були заново відбудовані. Річард вважав дивом, що після того як він бачив, як це місто жило раніше, Алтур-Ранг міг виглядати так весело. Він затремтів від хвилювання, побачивши місто таким жвавим.

Йому було знайоме це просте щире щастя людей, що переслідують свої власні інтереси і проживають своє власне життя тільки заради себе, що раніше викликало б лише ненависть і обурення послідовників Ордену. Ці фанатики вірили, що людство, по суті, є зло. Вони оголосили щастя єрессю і не зупинялися ні перед чим, щоб задушити іншу точку зору.

На розі, біля перехрестя широких вулиць, що вели углиб міста Віктор зупинився.

— Я повинен побачити сім'ї Феррана та інших моїх людей. Якщо ти не проти, Річард, думаю, мені варто поговорити з ними наодинці, принаймні, зараз. Горе раптової втрати і важливі гості — не дуже хороше поєднання.

Річарду було ніяково, що його вважають важливим гостем, особливо люди, які тільки що втратили рідних; але серед поганих новин було невідповідний час намагатися міняти цю точку зору.

— Я все розумію, Віктор.

— Але сподіваюся, пізніше ти поговориш з ними. Якщо ти розповіси, якими хоробрими були ці люди, то, можливо, трохи применшиш їх горе. Своїми словами ти виявиш честь тим, кого вони любили.

— Я зроблю все можливе.

— Також є інші люди, яким потрібно знати, що я повернувся. Вони жадали побачити й тебе.

Річард вказав рукою на Кару і Ніккі. — Я хочу показати їм дещо, — він махнув у напрямку центру міста, — нижче по цій вулиці.

— Ти маєш на увазі Площу Свободи?

Річард кивнув.

— Тоді зустрінемося там, як тільки я улагоджу свої справи.

Річард дивився, як Віктор швидко повернув праворуч і зник у вузькому вимощеному провулку.

— Що Ви хочете нам показати? — Запитала Кара.

Щось таке, що, сподіваюся, допоможе повернути вам пам'ять.

Коли він глянув на величну статую, вирізану з кращого білого Каватурського мармуру, що виблискував в бурштинових надвечірніх променях, у нього підігнулися коліна.

Він знав кожну лінію її фігури, кожну плавну складку сукні. Знав, бо сам вирізав з дерева оригінал.

— Річард? — Вимовила Ніккі, потискуючи його руку. — Ти в порядку?

Вдивляючись в статую, яка стояла посеред широкого зеленого газону, він ледве зміг прошепотіти. — Все добре.

Широкий відкритий простір був призначений для палацу, який повинен був стати центром правління Імперського Ордена. Сюди Ніккі привезла Річарда трудитися на славу справи Ордену, в надії, що він зрозуміє важливість самопожертви і розбещену природу людства. Замість цього, через деякий час вона сама зрозуміла цінність життя.

Але поки він був бранцем Ніккі, йому доводилося місяцями працювати на будівництві імператорського палацу. Цього палацу вже не було, він був стертий з лиця землі. Залишилося тільки півколо колон головного входу, які дивилися зараз на горду статую, що відзначала місце, де полум'я свободи вперше засяяло в самому серці темряви.

Після революції проти правління Ордена була створена ця статуя, присвячена вільним людям Алтур-Ранга і пам'яті тих, хто віддав свої життя за цю свободу. Це місце, де люди вперше пролили кров, щоб завоювати незалежність, стало тепер священною землею. Віктор назвав його Площею Свободи.

Освітлена теплим світлом низького сонця, статуя сяяла подібно маяка.

— Що ви обидві бачите?

Кара теж тримала його за руку. — Лорд Рал, це ж та сама статуя, яку ми бачили в останній раз, коли були тут.

Ніккі кивнула на підтвердження. — Статуя, яка була створена різьбярами після революції.

Вид статуї заподіював Річарду біль. Жіночність і вишуканість форм, вигини тіла, кістки та м'язи були видні під обтягуючим кам'яним платтям. Жінка в мармурі виглядала майже живою.

— І де різьбярі взяли модель для цієї статуї? — Запитав Річард.

Обидві обдарували його порожніми поглядами.

Зігнутим пальцем Ніккі потягнула назад пасмо волосся, яке вологий бриз упустив їй на обличчя. — Що ти маєш на увазі?

— Щоб виготовити подібну статую майстри-різьбярі просто збільшили модель. Що ви можете згадати про модель?

— Так, — згадуючи, сказала Кара, і її обличчя освітилося, — це було щось, що вирізали ви.

— Вірно, — відповів він Карі. — Ми з тобою разом шукали дерево для маленької статуетки. Це ти знайшла горіхове дерево, яке я використав. Воно росло на схилі пагорба над широкою долиною. Дерево було зламано впалою від вітру ялиною. Ти була там, коли я різав впалий висушений стовбур. Ти була там, коли я зробив з заготовки ту маленьку статую. Ми сиділи разом на березі струмка й говорили годинами, поки я працював над нею.

— Так, я пам'ятаю, як ви вирізали її, поки ми сиділи там в лісі. Натяк на посмішку промайнуло на обличчі Кари — Що з цього?

— Ми жили в будинку, який я побудував в горах. Чому ми були там?

Кара глянула на нього, спантеличена питанням, як ніби це було надто очевидно, щоб повторювати. — Після того, як жителі Андеріта проголосували за Імперський Орден, а не за вас і Д'хару, ми відмовилися від спроб врятувати цих людей від Ордена. Ви сказали, що не можете змусити людей захотіти бути вільними, вони повинні вирішити це самі, перш ніж, ви поведете їх за собою.

Для Річарда було важко спокійно розповідати все жінці, яка повинна була пам'ятати це так само добре, як він, але одночасно з цим він усвідомлював, що закиди не допоможуть повернути їй пам'ять. Крім того, що б не відбувалося, він знав, що Ніккі і Кара не намагаються його обдурити.

— Це не все, — відповів він, — була набагато більш важлива причина, чому ми приїхалили в ті безлюдні місця.

— Більш важлива причина?

— Келен була побита майже до смерті. Я забрав її туди, щоб вона була в безпеці під час одужання. Ти і я кілька місяців піклувалися про неї, намагаючись повернути її до життя. Але їй не ставало краще. Вона впала в глибоку депресію. Вона зневірилася, думаючи, що ніколи не одужає, ніколи знову не буде здорова.

Він не міг змусити себе сказати, що основною причиною, через яку Келен здалася, було те, що коли ті чоловіки так сильно побили її, вона втратила дитину.

— І ти вирізав цю статую для неї? — Запитала Кара.

— Не зовсім.

Він пильно розглядав горду фігуру висічену в білому камені, що підносилася навпроти глибокого блакитного неба. Він не мав наміру зробити маленьку статую, яку вирізав, схожою на Келен. Через цей вигляд, через її сукню, обвиваючу її, стоячу обличчям до вітру, з гордо піднятою головою, розпрямивши груди, стиснувши кулаки і вигнувши спину, сильну, яка ніби протистоїть невидимій загрозі, яка старається поневолити її, Річард висловив не зовнішній вигляд Келен, але, швидше, її внутрішню сутність.

Це була не статуя Келен, але зображення її живої сили, її душі. Чудова статуя перед ними була її духом, відображеним в камені.