Восьме Правило Чарівника, або Гола Імперія - Гудкайнд Террі. Страница 136

Натан присунувся ближче, нахиливши голову і показуючи одне з своїх блискучих очей.

— Тим, що Ковзаючі вразливі тоді, коли відсутні у власних тілах.

Річард на кілька дюймів витягнув з піхов меч, щоб переконатися, що клинок чистий.

— Є які-небудь ідеї, як можна спіймати його поза тілом? — Він загнав меч назад у піхви.

— Боюся, що ні, — випростався Натан.

Річард подякував йому і вийшов.

— Оуен, наскільки далеко звідси цей табір?

— Поруч зі стежкою, що веде через кордон, — відповів бандакарец.

Ось чому Річард не бачив табору. Вони прийшли сюди по древній дорозі, якою користувався Кейджа Ранг. Подорож звичайним шляхом зайняло б більше тижня. У них не було стільки часу.

Річард обвів очима лиця, які дивилися на нього.

— У Ніколаса пристойна фора, і він буде поспішати втекти з здобиччю. Якщо ми будемо пересуватися швидко і не будемо зупинятися на довгий відпочинок, то у нас є хороший шанс перехопити його, коли він буде тільки на підході до табору. Нам потрібно вже бути в дорозі.

— Ми чекаємо тільки вас, лорд Рал, — вимовила Кара.

Келен теж чекала тільки його.

61

З кожним днем важкого шляху Річард почувався дедалі гірше, але страх за Келен безжально гнав його вперед. Година за годиною, в світлі сонця, в темряві, під часто накрапаючим дощем, вони швидко ішли вперед. Річард зробив собі палицю, щоб зберігати рівновагу. Коли йому здавалося, що він більше не може йти, Річард навмисно прискорював крок, нагадуючи собі про неможливість здатися. Переслідуючи ворога, вони зупинялися тільки вночі, щоб поспати кілька годин.

Люди насилу встигали за ним. Тільки Кара і Дженнсен не відставали, вони обидві не раз брали участь у таких складних, що вимагають повної напруги подорожах. Тим не менше, всі вони були змучені важким походом і перемовлялися тільки по необхідності. Річард вперто гнав себе вперед, намагаючись не думати про власне безнадійне становище. Це не важливо. Він нагадував собі, що кожен крок, якщо тільки вони недаремно квапляться, наближає його до Ніколаса і Келен.

У хвилини відчаю Річард казав собі, що його кохана повинна бути жива, адже Ніколас міг би вбити її дуже давно, якби це входило в його наміри. Ковзаючий навряд чи тікав би, якби Келен була мертва. Вона була набагато цінніша для нього живою.

В дорозі Річард відчув якесь дивне полегшення. Він міг йти настільки швидко, наскільки вважав необхідним. Він не повинен був хвилюватися про своє здоров'я. Протиотрути для нього немає. Через деякий час отрута уб'є його. Не була вирішена проблема з чаклунським даром, який теж вб'є його. Річард нічого не міг цьому протиставити. Він скоро помре.

Люди йшли по лісистих пагорбах, досить зручних для подорожі. Між ними простягалися широкі зелені поля, всипані квітами і пахучим різнотрав'ям. Ця місцевість рясніла життям. Якби він не помирав і не карався болем і страхом за Келен, Річард насолоджувався б красою землі. Але зараз вона тільки заважала.

Сонце вже заповзало вниз між двома високими горами. Незабаром темрява накриє їх. Трохи раніше, скориставшись зручною можливістю, Річард підстрелив з лука оленя. Том швидко оббілував тварину. Людям необхідно поїсти, інакше вони не зможуть йти. Річард вирішив, що їм треба зупинитися, щоб приготувати м'ясо та поспати.

Оуен підійшов до Річарда, поки вони йшли крізь море трави, що колихалася під легким вітром.

— Там, лорд Рал, — вказав він рукою вперед. — Цей струмок біжить з пагорбів, розташованих недалеко від табору Ордена. Сам табір трохи далі, за цими пагорбами, у напрямку до гір, — хлопець показав направо. — А там, не дуже далеко, моє рідне місто, Уілтертон.

Річард злегка відхилився вліво, прямуючи до дерев, що росли в футі від невеликого підйому. Коли вони досягли дерев, помаранчевий диск сонця опустився за сніжні вершини гір.

— Добре, — сказав Річард, коли вони вийшли на маленьку галявинку, і, відсапуючись, зупинилися. — Давайте розіб'ємо табір тут. Дженнсен, Том, чому б вам двом не залишитися з рештою людей і не приготувати м'ясо, поки я, Оуен і Кара вивчимо форт і подивимося, чи зможу я придумати, як нам потрапити туди.

Коли Річард попрямував до табору, Бетті спробувала піти за ним. Дженнсен потягнула її за мотузку.

— О, ні, ти не підеш, ти залишишся тут, — сказала дівчина. — Річарду зовсім не потрібно, щоб ти вилізла вперед і привернула увагу в самий невідповідний момент.

— Що вам приготувати, лорд Рал? — Спитав Том.

Річард не міг винести навіть думки про те, щоб їсти м'ясо. Після кривавої сутички він повинен був врівноважувати свій дар більше, ніж коли-небудь. Його дар вб'є його, але якщо він буде здійснювати неправильні вчинки, це прискорить кінець, і він не протягне досить довго, щоб відібрати Келен у Ніколаса.

— Що-небудь не м'ясне. У вас є час до нашого повернення, так що ви можете приготувати трохи коржів, рису, можливо, бобів.

Тому погодився простежити за приготуванням їжі, і Річард пішов за Оуеном. Кара, що виглядала більш втомленою, ніж коли-небудь раніше, поклала руку йому на плече.

— Як ти, лорд Рал? — Співчутливо запитала вона.

Він не посмів би сказати їй, який біль приносить йому дар, або що він почав кашляти кров'ю.

— Зі мною все гаразд, — збрехав Річард.

До часу їх повернення, майже дві години потому, м'ясо на рожні приготувалося, і деякі вже поїли. Люди вляглися спати, загорнувшись у шерстяні ковдри.

Втома Річарда була поза межею витривалості. Він був упевнений, що їх загін вже близько до Келен. Болюче було повертатися, віддалятися від місця, де Ніколас тримає дружину, але він повинен був думати головою. Буйні, необдумані дії принесуть поразку. І ніяк не допоможуть визволити Келен.

Бажання спати і їсти було теж непереборним, але, бачачи як Оуен важко опустився біля багаття, Річард зрозумів, що Оуен і Кара виснажені і припускав, що вони голодні. Замість того, щоб сісти, Кара чекала поруч з ним. Вона не дозволяла Річарду вийти з-під своєї уважної опіки. Навіть власні тілесні потреби не мали у Морд-Сіт права голосу.

Озираючись назад, Річард не міг би уявити собі, що коли-небудь буде відчувати таке почуття близькості зі своєю вірною захисницею.

Дженнсен схопилася і кинулася їм назустріч.

— Річард, сюди, дозволь, я допоможу тобі. Проходь і сідай.

Лорд Рал опустився на траву поруч з багаттям. Бетті підійшла і влаштувалася поряд з ним. Він дозволив козі лягти.

— Ну що? — Спитав Том. — Що ви думаєте про це місце?

— Не знаю. Там міцні, добре побудовані дерев'яні стіни, між ними прориті траншеї. Всюди пастки і капкани. І ще там справжнісінькі ворота. — Річард зітхнув і потер очі. Його зір усе більше затуманювався. Перед очима пливла якась дивна пелена. Часом він насилу розрізняв предмети. — Поки не придумав, як потрапити туди.

Йому важко було зосередитися і через запах смаженого м'яса. Річард взяв шматок коржа, миску рису і простягнуті Дженнсен боби.

Він не міг їсти, поки бачив, як вони їдять м'ясо, або, ще гірше, відчував його запах.

Річард встав.

— Піду прогуляюся, — він не хотів, щоб його люди зрозуміли, як йому погано через запах їх м'ясної вечері, або почувалися винними за те, що їдять м'ясо поруч з ним. — Мені треба подумати на самоті.

Лорд Рал жестом наказав Карі сісти і залишитися на місці.

— Поїж, ти потрібна мені сильною, — звернувся він до дівчини.

Річард пішов через гай, слухаючи тріск цвіркунів і милуючись зірками крізь завісу листя. Він так легко почував себе один, без людей, які весь час питають його про щось. Люди, які завжди покладаються на тебе, сильно стомлюють.

Річард знайшов тихе містечко поруч зі старим всихаючим дубом і сів, притулившись до стовбура. Він хотів би не вставати. Якби не Келен, він би більше не встав.

Підійшла Бетті. Кізка встала перед ним, уважно дивлячись йому в очі, немов питаючи, що вони збираються робити далі. Річард нічого не відповів, і Бетті лягла перед ним. Йому спало на думку, що, можливо, Бетті просто намагається подбати про нього.