Восьме Правило Чарівника, або Гола Імперія - Гудкайнд Террі. Страница 138
Найсильніше Келен хотіла знайти який-небудь спосіб попередити Річарда про те, що Ковзаючий знає його план.
63
Ніколас лежав в очікуванні в таборі, винюхуючи, слухаючи, спостерігаючи, бажаючи продовження гри. Він прийшов раніше, боячись що-небудь пропустити, і був упевнений в тому, що ще залишалося дві години до світанку — часу початку останнього акту п'єси. Час чоловікові, Тому, розбудити лорда Рала. Прийшов час. Спостерігати, спостерігати, спостерігати. Де він? Де? Так, де Том. Дивитися, дивитися, дивитися.
Між деревами навколо табору на варті стояли люди. Де ж Том? Ось він. Ніколас бачив, що Том був одним з стережучих табір людей. Не спізнитися. Наказ лорда Рала. Він не спав, він прокинувся, значить йому слід було б знати, що час прийшов.
Чого чекає цей мужик? Його командир віддав йому команду. Чому він не робить те, що йому наказали?
Жінка, Дженнсен, прокинулася і терла очі. Вона глянула вгору, придивилася до зірок і місяця. Прийшов час — вона знала це. Вона відкинула ковдру.
Ніколас послідував за дівчиною, вона перестрибувала через віддаюче останній жар тліюче вугілля, промчала через стіну молодих дерев і підбігла до великого чоловіка, що притулився до пенька.
— Том, хіба не прийшов час будити Річарда?
Десь позаду, в далекій кімнаті всередині укріплення, де чекало його тіло, Ніколас почув наполегливий шум. Але оскільки він уже взяв карти в руки і був поглинений грою, то проігнорував звук.
Напевно це Наджар. Він жадав отримати шанс дістатися до Матері-Сповідниці, отримати шанс насолодитися її більш ніж привабливими жіночими принадами. Ніколас сказав йому, що він отримає цей шанс, але йому потрібно почекати, поки господар не повернеться. Ніколас не хотів, щоб його людина бавилася з тілом жінки, поки їх немає. Наджар іноді не може розрахувати свою силу. Мати-Сповідниця була цінним придбанням, і Ніколас не хотів, щоб це майно пошкодили.
Помічник довів свою відданість і заслужив невелику нагороду, але це трохи пізніше. Він не посміє порушити наказ Ніколаса. Він пошкодує, якщо посміє зробити це.
Може це просто…
Зачекати, зачекати. Що тепер? Спостерігати, спостерігати, спостерігати. Чоловік встав і підбадьорливо поклав руку на плече молодої жінки. Як зворушливо.
— Так, я вважаю, що пора. Пішли, розбудимо лорда Рала.
Знову шум. Прихований, гострий, поки м'який.
Дуже дивно. Але поки це може чекати.
Крізь кущі. Швидше. Спостерігати, спостерігати, спостерігати. Швидше. Хіба вони не можуть рухатися швидше? Хіба вони не розуміють важливості події? Швидше, швидше, швидше.
— Бетті, перестань плутатися у мене в ногах, — пробурчала ця жінка, Дженнсен.
Знову сторонній звук звідкись ззаду, поряд з його тілом.
Ще один, більш наполегливий звук.
І тут один звук пронизав душу Ніколаса гострим тремтінням.
Це був самий смертельний звук, який він коли-небудь чув.
Коли Меч Істини покинув піхви, слабо освітлену кімнату заповнив характерний дзвін сталі.
З мечем прийшла стародавня магія, вільна, неприборкана, не пов'язана ніякими путами.
Сила меча відразу заповнила Річарда своєю безмежною люттю, люттю, що відповідала тільки на його поклик.
Ця потужна сила заповнила кожну клітинку істоти лорда Рала. Минуло стільки часу з тих пір, як він по справжньому відчував це, по справжньому усвідомлював велич цього злиття, що Річард на мить завмер у захваті від глибини відчуття переживання, від простого тримання в руках цієї виняткової зброї.
Його власний дух справедливості вже покинув свої кордони і з'єднався з чистою люттю Меча Істини. Подібно двом ураганам, вони переплелися в ньому в нестримному буйстві.
Річард пишався тим, на що вони здатні, стаючи повновладним володарем обох злитих докупи духів.
Шукач Істини повелів обом штормам продовжувати рівномірно рухатися, і поки меч починав свій вселяє страх шлях, цей грозовий фронт був готовий вибухнути нещадної блискавкою.
Залишалося дві години до світанку, коли лезо меча зі свистом розсікло нічне повітря.
В нерішучості Ніколас спостерігав за тим, як чоловік на ім'я Том і жінка по імені Дженнсен йшли по лісу будити свого вмираючого лорда Рала.
Десь позаду, в далекій кімнаті в глибині укріплення, де залишалося його тіло, Ніколас почув пронизливий крик. У ньому не було страху, навпаки, крик переповнювала невгамовна лють. Крик змусив чорну душу чародія затріпотіти.
Розуміючи, що цей раптовий сигнал про небезпеку не можна залишати без уваги, Ніколас повернувся назад у своє тіло, в очікуванні власника сиділо на підлозі.
Похитуючись від різкого повернення, Ніколас моргнув, відкриваючи очі.
Перед ним, широко розставивши ноги і обома руками стискаючи меч, стояв сам лорд Рал. Це було видіння чистої магічної сили, повної страхітливої рішучості.
Очі Ніколаса розширилися, побачивши, як блискучий клинок полетів, розсікаючи застигле повітря.
Лорд Рал видавав крик, приголомшливий своєю силою і люттю. Вся його сила була спрямована на удар меча.
Ніколас раптово і зовсім несподівано для себе зрозумів — він не хоче вмирати. Він дуже сильно хоче жити. Ковзаючий зрозумів, що зараз хоче жити так само сильно, як він раніше ненавидів своє життя. Він повинен діяти.
Чаклун закликав свою силу, напружив волю. Він повинен зупинити стоячий перед ним дух помсти. Всією своєю силою він потягнувся схопити цей дух і відчув жахливий біль від приголомшливого удару в область шиї.
Річард ще кричав, коли його меч, з усією швидкістю і міццю, що він вклав в удар, зніс верхню частину лівого плеча Ніколаса.
Лорд Рал в найдрібніших деталях бачив, як Меч Істини розсікає плоть і кістки, розриває м'язи, артерії, сухожилля і виходить з гортані, ретельно дотримуючись призначеного Шукачем шляху. Здавалося, час зупинився. Річард вклав все в короткий шлях свого меча. Зараз він бачив, як меч сягнув точки свого призначення, як клинок перерубує шию Ніколаса Ковзаючого. Як голова, з ротом, все ще відкритим в гримасі несподіваного болю, з виряченими очима, які все ще намагалися охопити глобальність того, що побачили, піднімається в повітря і починає повільно обертатися, і як меч продовжує під нею завершення своєї смертоносної дуги. Як криві струмені людської крові починають залишати довгу мокру лінію на стіні позаду тіла.
Крик Річарда припинився, коли завершився удар. Світ знову обрушився на нього своїми відчуттями.
Голова вдарилася об підлогу з гучним звуком тріску черепної кістки.
Все закінчилося.
Річард відкликав гнів. Йому треба було негайно взяти його під контроль. Йому ще потрібно було зробити дещо більш важливе.
Одним рухом Річард загнав закривавлений клинок у піхви і розвернувся до другого тіла, притуленого до стіни праворуч.
З його грудей вирвалося зітхання полегшення. Можливість бачити її живою, дихаючої, неушкодженою викликала в ньому хвилю дикого щастя. Найгірші страхи, яких він не міг навіть припустити в свою свідомість, миттєво випарувалися.
Але потім він зрозумів, що Келен не в порядку. Почувши шум такої атаки, вона повинна була прокинутися.
Річард впав на коліна і взяв її на руки. Його улюблена була такою легкою і податливою. Її мертвенноно бліде обличчя покривали бісеринки поту. Повіки наполовину прикривали закочені очі.
Річард знову занурився всередину себе, визиваючи силу повернути ту, яку він любив більше життя. Він відкрив перед Келен свою душу. Все, чого він хотів, чого потребував, притискаючи її до себе, було бажання, щоб вона жила і була неушкоджена.
Інстинктивно, сам не до кінця розуміючи як, він закликав силу, що перебувала на самій межі його розуму. Річард перетворив себе в прагнучий уперед потік. Він випустив свою любов до Келен, свою потребу в ній, перелив це в тіло жінки через стискаючі її обійми.
— Ходи додому. Туди, де твоє місце, — прошепотів він дружині на вухо.