Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати. Страница 19

— Так спиздити ми і без вас можемо.

— Бу-га-га, — вибухнув реготом Елвіс. — Оце сказав!

Главар теж приєднався своїм баритоном, але без особливого ентузіазму.

Тим часом офіціанти принесли гаряче та додаткову пляшку горілки. Ми налили за знайомство.

— А що це за хлопці з вами були? — спитав мене спортсмен.

Я тільки плечима знизав.

— Це солнцевська братва, — пояснив Елвіс. — Щось там відмічають.

Він кивнув у бік веселої альтанки. З неї саме вийшли і попрямували до басейну знайомі шмари разом із двійком хлопців — тих, які щойно засідали з нами за столом.

— Ну, те, що це братва, я зразу оцінив, — спортсмен замислено крутив чарку в руках.

— Вони — бригадири, але не найвищого рівня. Чорного не знаю, а білий починав з театру.

— Правда? — зацікавився я. — Я теж колись починав з театру.

Елвіс коротко хихотнув.

— То інший театр. Він на початку дев’яностих збирав данину з ларьочників. І придумав таку мульку. Якщо хтось із клієнтів не хотів платити, він його не бив і не катував. А знаходив бомжа і за сто доларів домовлявся, що той зіграє роль. П’ятдесят — авансом. Бомжа мили, стригли, одягали і прохали, щоб він удавав бізнесмена, який відмовляється давати долю рекету. Щоб кричав, погрожував — ну, все як годиться. Потім брали того впертого клієнта, везли до лісу і казали: «Дивись, що ми робимо з тими, хто не платить». Виймали з машини бомжа. Той, як домовлялися, кричав, що не буде платити, обіцяв в міліцію здати. Тоді вони брали лопату і на очах клієнта просто закопували бомжа в землю. Живого. Кляп в рота, щоб зайвого не сказав, і вперед. П’ятдесят доларів таким чином заощаджували. До речі, кажуть, що після такого театру платили всі.

Тим часом солнцевські шмари знову роздяглися, залізли до басейну і почали бризкати своїх кавалерів. Забава набирала обертів.

Ми потрошку прибили всю горілку і замовили нової. Розмова ставала гучнішою. Я відчував, що язик вже не одразу вимовляє деякі літери.

— Хто це? — запитав я Франкенштейна стиха, показуючи на товстого Елвіса.

— Наш віцик з питань безпеки. Колишній ментовський генерал.

— А це? — повів я очима в бік спортсмена.

— Ти що, дурний? — вирячився Вова. — Це ж віце-прем’єр!

— Чий?

— Що значить, чий? Віце-прем’єр Росії з гуманітарних питань.

Тю-у! Спортсмен виявився зовсім не спортсменом. А може, в Росії спорт теж належить до гуманітарних питань? Ця думка видалася дуже дотепною, і я голосно засміявся.

Мокра компанія зі шмарами продефілювала мимо нас, не звернувши цього разу уваги на мій сміх, натомість приязно відсалютувавши.

— Клас! — підняв великого пальця вгору віцик із безпеки.

— А я теж хочу купатися, — раптом п’яно сказав наш вельможний гість. — Хто зі мною?

Голова моя вже добряче крутилася, тому вмочити її в басейн було б не зайве. Приблизно так я і висловився. Плювати на плавки, а точніше, на їхню відсутність — зараз труси такі шиють, що від плавок не відрізниш. Тим більше, що дівчата он як купаються, в натуральному, так би мовити, вигляді.

Спортсмен-віце-прем’єр, як виявилося, був напоготові, тобто з купальним причандаллям, і за якусь хвилину ми з ним з розбігу плюхнулись у воду.

Він і справді виявився спортсменом — майстром спорту з плавання — і вмів дуже красиво стрибати з борта. Ми спробували плавати наввипередки, і я навіть не сильно відстав — короткий басейн нівелював технічні переваги. У воді мені полегшало, очі знову почали фокусувати цей світ, але за столом на нас чекала ще одна пляшка гидкої московської горілки.

Главар періодично надзвонював комусь з мобільного. Елвіс розповідав анекдоти. Вова виглядав найтверезішим, але і в нього блищали очі.

— А я люблю ваші пісні, — сказав через стіл віце-прем’єр з гуманітарних питань.

— Мої? — уточнив я.

— Ваші, українські. Давай заспіваємо.

— Так акомпанементу ж нема, — мляво заперечив я. Мені не хотілося співати з віце-прем’єром.

— Зараз щось придумаємо, — він погукав офіціанта. — Шановний! А чи нема у вас раптом гітари?

— Вибачте, — до неможливості коректний хлопець звик не дивуватися капризам клієнтів. — Гітари нема. Але у холі головного корпусу є рояль.

— Значить, я буду грати на роялі, — оголосив віце-прем’єр і підвівся з-за столу. — Де тут головний корпус?

— Та зачекай ти, давай іще по одній! Бо голосу не буде.

Усі потроху перейшли на «ти».

Я вихилив ще одну чарку і здивувався, що практично не відчув смаку. Але те, що було далі, пам’ятаю вже не зовсім чітко. Здається, подзвонила Ірка, і Франкенштейн визвався зустріти її на в’їзді. Елвіс бігав навколо віце-прем’єра і заявляв, що він давно мріяв почути, як той грає. Врешті-решт ми дісталися холу, де стояв білий «Стейнвей». Віце-спортсмен всівся до нього і пройшовся по клавішах. Грав він і справді непогано, от тільки я співати вже не міг. Тому після «Розпрягайте, хлопці, коней» перейшли на «Очі чорниє». Усі аплодували, аж поки в холі знову намалювалися солнцевські. Я кусав губи, щоб знову не розсміятися, і не міг себе здолати.

Прийшов до тями від того, що відчув м’які жіночі руки на своїх плечах. За моєю спиною стояла Ірка, здивовано оглядаючи мізансцену.

Посеред велетенського холу, прикрашеного пальмами та китайськими вазами, за білим роялем сидів розхристаний чоловік з мокрою після купання головою і видавав темпераментний джаз у суміші з блатним шансоном.

Біля роялю танцювало дві пари — русявий коротко стрижений хлопець тримав за дупу напівголу білявку, другий, вищий і чорніший, прилип до молодшої і вищої дівчини так, що не завжди втрапляв у складний ритм. У фотелі поруч сидів товстун з сивим коком а-ля Елвіс Престлі і періодично плескав у долоні. За його плечима стояв Франкенштейн у короткуватому піджаку, серйозний, немов на похороні, а Главар схилився до роялю, немовби намагаючись розшифрувати музичну абракадабру, що линула звідти.

— Хто це? — запитала Ірка, показуючи на піаніста.

Я, як міг, навів різкість:

— Віце-прем’єр Росії, якщо не помиляюсь.

— А це? — вона кивнула в бік солнцевських.

— Це братва.

— Братва? — не зрозуміла вона. — Бандити?

— Тс-с-с, — я приклав палець до рота. — Вони не люблять, коли хтось сміється.

— Зачекай, — Ірка потрусила головою, намагаючись зосередитися. — А хто, ти сказав, сидить біля рояля?

— Віце-прем’єр Росії з гуманітарних питань.

Я ще раз обвів поглядом компанію, намагаючись прийти до тями.

— А-а. Ну якщо з гуманітарних, то це логічно, — сказала моя мудра дружина. — Кому ж іще сидіти біля рояля, як не фахівцю з гуманітарних питань?

— До вас пан Мирослав Коваль.